Велике Стерво - Анна Di

Ранок для Аліси почався о дванадцятій. Вперше за довгий час вона почувалася по-справжньому відпочилою. Після ранкових процедур дівчина пішла на кухню, де побачила таку картину: Максим з Костею грали в карти, точніше — в "Дурака".

— Добрий ранок, — привіталася Аліса. — Я сподіваюся, ви Толі карти не показували?

— Добрий ранок, — привіталися вони хором.

— Ображаєш, — сказав Максим. — Ми не тільки показали, а ще й запропонували потренувати його силу волі, — і ці двоє здорових чоловіків зареготали.

— Діти, — похитала головою дівчина, але поцікавилася: — А він що?

— Чомусь образився, — награно здивувався Константин.

— А Ліна?

— А що вона? Пішла за ним, — відповів Максим.

— І навіть нічого не сказала? — підняла брови дівчина.

— Сказала, — щасливо відповів Костя, наче виграв мільйон. — Сказала, що ми безсердечні, що в нас немає совісті, і що вони не вийдуть з кімнати, поки не почують вибачень.

— Тобто їм тепер до кінця цього всього там сидіти? — правильно зрозуміла Аліса, і чоловіки кивнули. Але всі вони знали, що подружжя рано чи пізно спуститься — навряд чи в них там є їжа.

Дівчина ще трохи поспостерігала за грою і пішла до холодильника, щоб подивитися, що приготувати собі на дуже пізній сніданок. В результаті вирішила зробити фруктове смузі та тости з авокадо, сиром моцарела та в’яленим м’ясом.

Після недо-обіду Аліса згадала про книжки, які згадував Костя, при розмові з  Ліною і Толею. Виявилося, що на другому поверсі, окрім спалень, був ще невеличкий кабінет, де й зберігались усі книги. Отримавши дозвіл, дівчина пішла туди.

Кабінет дійсно був маленьким, але це здавалося так через величезні стелажі, заставлені книгами різних розмірів і жанрів. Аліса підійшла до однієї з полиць і дістала книжку з назвою "Нас розлучила смерть". Її зацікавила обкладинка. Прочитавши анотацію, вона зрозуміла, що це детектив.

— Те, що треба! — подумала Аліса й пішла на веранду.

Історія так її затягнула, що вона прийшла до тями лише тоді, коли її покликали вечеряти.

Цього разу готувала Евеліна — і це було неймовірно смачно. Аліса навіть не знала, що її сестра вміє так гарно готувати. Принаймні, коли вона навідувалась до них, то ніколи не бачила Ліну за плитою.

Цього вечора, як і минулого, Аліса з Костею пили чай на веранді. Вони говорили на різні теми, сміялися, мовчали… І ось тема зайшла про тварин, і Аліса не витримала — почала розповідати історії її улюбленців із притулку:

— От я не уявляю, що робиться в голові у людей, які так холоднокровно викидають тварин, що вірою і правдою жили з ними… — Аліса навіть схлипнула від емоцій, на що Костя взяв її за руку і м’яко потиснув. — Найжахливіше — що вони їм довірились…

— Знаєш, — почав чоловік, — вони глибоко нещасні всередині. Дуже важко жити без емпатії. А що зараз із тими цуценятами, яких ти знайшла?

— На жаль, я не змогла взяти їх собі, — сумно зітхнула вона. — Я постійно працюю, та й брати двох, доволі великих собак у маленьку квартиру — це страждання для них. Тому мені довелося віддати їх до притулку. Але ти не думай, що я їх просто так залишила, — швидко заговорила Аліса, хоча Костя навіть не збирався її звинувачувати. Його навпаки захоплювала її позиція та відповідальність. — Я намагаюся хоча б раз на два тижні, а то й щотижня відвідувати їх, та просто допомагати Наталі. Вона чудова жінка…

— Наталя? Господарка притулку? — перебив її Костя. — Притулок недалеко від міста, з кумедною назвою…

— “Блошки”, — здивовано подивившись на нього, договорила Аліса, а потім ледь не вигукнула:

— Не може бути! Ти також туди їздиш?

— Не так часто, як ти, але буваю, — з таким самим шокованим виразом обличчя відповів Константин. — Як давно ти волонтериш там?

— Два роки, відколи принесла Мілкі і Вея, — сказала дівчина.

— Капець… Як ми тільки раніше не зустрілися? — похитав він головою. — Стоп, так Мілкі і Вей — це твої?!

— Ага. Красунчики, чи не так? — посміхнулася вона.

— Ага, — погодився він. — А я за Віллі й Вонку відповідаю.

Аліса розсміялася, а тоді відповіла здивованому Кості:

— Вибач, я просто зрозуміла, що в нас обох проблеми з фантазією: одна назвала собак на честь улюбленого батончика, а інший — на честь фільму.

— Не фільму, а книжки, — теж усміхнувся він. — І не просто, а найулюбленішої в дитинстві.

Вони ще довго говорили, але, як і вчора, дівчину почало хилити на сон — і все повторилося.

---

Ранок третього дня був спокійний, навіть занадто. Вітерець ледь шелестів листям, а навколо панувала та сама оманлива тиша, що часто передує бурі.

Костя сидів на веранді з чашкою кави, коли телефон коротко завібрував. Повідомлення з позначкою «Пріоритет» прийшло з закритого каналу:

> *"Активність на сході. Рух на старому складі. Є ознаки підготовки до операції. Інфо з перевіреного джерела. Підтверджено — готується велика поставка."*

Він прочитав кілька разів, мовчки, потім підвів погляд у ліс і стишено пробурмотів:

— Значить, воно таки починається…

Витягнувши з кишені ще один телефон — той, службовий, — він набрав короткий шифрований код і кинув повідомлення у групу: 

> *"Готуйтесь. Очікуємо рух. Уточнення згодом. Тримайте позиції."*

Повернувшись до будинку, він вже був зовсім іншим — зосередженим, з тією особливою твердістю в очах, яку мали лише ті, хто бачив справжню небезпеку.

Настав час поговорити з Толею.

— Усі на кухню! — крикнув детектив.

Першою з кімнати вискочила схвильована Аліса, дорогою закінчуючи заплітати косу: 

— Щось сталося?

— Зараз дізнаємось у Толі, наскільки все серйозно, — суворо глянув Константин на саме того, хто щойно з’явився у дверях. Анатолій зупинився, ще не розуміючи, в чому річ.

За ним увійшла його дружина, а потім і Максим. Ніхто не розумів, що відбувається, але ослухатись Костю навіть думки не було. Усі сіли за стіл, очікуючи пояснень.