Велике Стерво - Анна Di

Аліса сіла поруч, вагаючись. І все ж запитала:

— Ліно… Те, що ти крикнула тоді… Це правда?

— Що саме?

— Щодо… дитини.

Ліна не одразу зрозуміла. Аліса дивилася уважно, але м’яко.

І тут жінка завмерла. Її очі ніби проясніли, щось раптово усвідомили. Вона повільно поклала руку на живіт. Несвідомо. Інстинктивно.

— Я... я не знаю, — прошепотіла. — Я...

Аліса лише легенько стиснула її плече:

— Все добре. Просто... потім перевіриш. Зараз головне — триматися.

У цю мить обидві знали, що попереду ще буде бій. Але вперше за весь цей час у тій кімнаті з’явився вогник життя. Ненадійний, крихкий, але справжній.

Як тільки почули звук машин — чіткий, нестримний, такий, що рвав тишу на шматки — Костя кинув коротке: 

– В укриття!

Усі рухалися чітко: комірка біля кухні, завалена коробками і зовні схожа на частину стіни. Ліна швидко сховалась усередину, їй дали плед, подушку й пляшку води — на випадок, якщо все затягнеться. Аліса з Толею залишились неподалік — один зліва, друга справа. Дихання перехоплювало.

Першим був Костя — зайняв позицію біля східного кутка будинку, під вікном, звідки відкривався огляд. Його серце билося ритмічно, пальці були холодні — він чекав.

Але коли все почалось, воно сталося швидко. 

Один зі зловмисників – низький, з коротким темним волоссям – проскочив у дім крізь розбите вікно на звороті. Він рухався швидко, мов тінь. І саме він знайшов комірку.

– Виходь! – гаркнув він, відштовхуючи Алісу в бік, так, що вона впала на підлогу. В очах застиг переляк, тіло не слухалося. Вона ще не встигла підвести пістолет, а нападник уже наводив на неї свій.

І саме в цю мить Толя кинувся вперед.

– Ні! – прорвалося з його грудей.

Він вдарив по руці нападника, спробував вибити зброю, але той зреагував — і пролунав постріл. Куля пройшла навиліт. Толя захитався й опустився на коліна, а з рота потекла темна кров.

Зловмисник знову навів пістолет на Алісу.

Але тепер вона вже була готова.

*Гуп!*

Вистріл. Він похитнувся, зробив крок назад і впав.

Кілька секунд стояла мертва тиша. А потім Ліна, яка все бачила крізь щілину, вибігла з укриття й кинулася до Толі.

– Ні, ні, ні… Толя, тільки не це… – сльози текли по її щоках, вона тримала його обличчя в своїх руках, а він дивився на неї, мов востаннє.

До будинку вбігла підмога, яка зайнялася вцілілими бандитами. Костя ж швидко попрямував у комірку. Одним рухом він відштовхнув пістолет у нападника, що ще не встиг остаточно згаснути, на випадок, якщо той зберіг бодай трохи свідомості.

Аліса стояла, стиснувши пістолет. Руки тряслися. Вона опустилася на коліна біля Толі й намагалася затиснути рану.

– Все нормально, все буде добре, чуєш? Ми впораємося… – шепотіла вона, але її голос зривався.

Кров не зупинялася. Його губи були червоні. Костя поглянув і вже знав — задіто щось критичне. Усередині щось рвалося.

– Пробач… – прошепотів Толя. І затих.

– Нііііі! – закричала Евеліна, її голос був повен болю, а хрипкі ридання розривали тишу.

За вікном завили сирени. Швидка і поліція вже були поруч.

Лікарі швидко забрали Ліну, вкололи заспокійливе. Аліса встигла повідомити про можливу вагітність — медики лише коротко кивнули. Сама вона була ніби в тумані. Все довкола здавалося розмитим, віддаленим.

Ось вона бачить, як фельдшери нахиляються над тілом Толі, перевіряють пульс, похитують головами.

Ось — одного з нападників, того самого, якого вона поранила, тягнуть до швидкої — живий.

Наступна мить — вона вже на дивані у вітальні. Повз неї проносять чорні мішки. Один, другий… четверо. Всі нападники, крім того, хто вижив.

Потім перед нею з’являється Костя. Його губи щось говорять, але вона не чує.

Він обережно торкається її плеча.

– Аліса… Аліса… – м’яко, але настирливо кличе детектив, стоячи навпочіпки перед нею, заглядаючи в очі.

– Костя? – ледь розгублено каже вона й раптом помічає пляму на його футболці. – Ти поранений! – вигукує. – Тобі треба до лікаря!

– Все нормально, – відповідає Костя спокійно. – Куля пройшла навиліт, мені вже наклали пов’язку.

Він трохи спускає футболку, показуючи перев’язку, але кров все ще пробивалася крізь бинти.

– Це *не* нормально! Вона знову кровить! – наполягає Аліса, а потім раптово згадує. – А Толя?

Її голос тремтить, в очах проблиск надії. Костя мовчки показує головою. Його обличчя темніє.

– Боже… – шепоче Аліса.

По її щоці котиться перша сльоза. Костя ніжно витирає її долонею неушкодженої руки.