Велике Стерво - Анна Di

— Привіт, мамо, — посміхнулася дівчина. — Звісно прийшла, інакше й бути не могло, — сказала вона і обережно поправила подушку.

— Пробач мене, — прошепотіла жінка, і в її очах заблистіли сльози. — Пробач за нашу останню зустріч... і за той випадок.

Аліса не могла вимовити ні слова — в горлі застряг клубок, а з очей безперервно текли сльози.

— Я так винна перед тобою...

— Мам... — нарешті прошепотіла дівчина і просто схилила голову їй на груди. Мати обійняла її однією рукою, іншою ж почала гладити по волоссю.

Аліса зрозуміла, що їй справді не вистачало саме цих слів. Вона аж фізично відчула, як всередині неї закривається давній гештальт.

Заспокоївшись, вони ще довго розмовляли: сміялися, сумували, ностальгували — особливо за батьком. Анатолій, на відміну від свого тезки — чоловіка Ліни, був чесним і працьовитим. Так, його не завжди вистачало, але він був чудовим батьком. П’ять років тому він загинув на будівництві — через несправний трос зірвався з висоти шостого поверху й не дочекався швидкої. Це був важкий удар для всієї родини.

Можливо, Аліса ще довго б залишалася в палаті, якби не помітила, що мати втомилася. Вони попрощалися, і дівчина пообіцяла прийти знову. Обернувшись наостанок, Аліса побачила, що мати вже спала, з легкою усмішкою на обличчі.

Вийшовши в коридор, вона побачила все ту ж компанію. На питальні погляди чоловіків, що помітили сліди недавніх сліз, Аліса коротко відповіла:

— Все гаразд. Мені треба до вбиральні, а потім — на допит, — кивнула в бік Толі та Евеліни.

---

Їхати вирішили одразу до бюро Константина. Щоб подружжя не "зникло" дорогою, їх посадили до машини Максима, разом з яким їхав і його друг. Аліса ж добиралася своїм авто. 

Детективне бюро розташовувалося на орендованому поверсі в одному з офісних будинків. Воно складалося із шести кабінетів, кухні та спільної кімнати для відпочинку.

Константин запросив усіх зайти до одного з кабінетів, на дверях якого висіла табличка з написом: 

**"Білий Константин Михайлович"**.

Алісу це дещо насмішило: 

*— Це ж треба, прізвище повністю протилежне зовнішності...* — подумала вона, але зовні залишилася абсолютно серйозною. 

Роки роботи в HR навчили її майстерно тримати обличчя.

Втім, здається, господар кабінету все одно щось відчув і лише ледь усміхнувся одним кутом рота, глянувши на дівчину. 

Аліса, сама не розуміючи чому, почала червоніти.

*— Вони що, з Максимом із одного заводу?* — майнула думка, — *Тільки він колись змушував мене так червоніти...*

Максим, помітивши знайому реакцію подруги, хитро посміхнувся. 

Аліса закотила очі. Їх обмін поглядами перервала Ліна:

— І довго нам ще тут бути? — зухвало скривилася вона, оглядаючи кабінет.

— Це вже залежить від вас. І від того, якою інформацією ви готові поділитися, — спокійно відповів Константин, сідаючи у велике крісло за письмовим столом.

Кабінет ідеально відповідав образу його власника. Старовинні, але міцні меблі з темного дерева, масивний стіл, книжкові полиці вздовж стін, приглушене світло лампи, що кидало теплі відблиски на темний лак. В повітрі відчувався ледь вловимий запах шкіри та старого паперу — атмосфера спокою і сили.

– Давайте розповідайте вже, – сказала Аліса, коли всі розсілися: Ліна і Толя – на стільцях перед столом, Максим – на шкіряному дивані ліворуч, а вона сама – у кріслі поруч.

– Що розповідати? Мені просто не пощастило, – почав Толя. – Ще трохи, і я б виграв! – щиро вірив він, як і всі ігромани.

– Ближче до суті: де грав, у що, з ким, які були умови? – коротко запитав Константин.

– У покер... – пробурмотів чоловік і замовк.

– Де? – терпляче перепитав детектив.

– "Люкс", – тихо відповів Анатолій, відводячи очі.

– Де?!! – вигукнули в один голос Аліса, Максим і Константин. Ліна тільки витріщилася.

– Це ж найкримінальніший нічний клуб міста! – вибухнула Аліса. – Чим ти думав?! – вона постукала себе пальцем по скроні. Ліна навіть не спробувала заступитися за Толіка.

Всі знали: у "Люксі" збиралися всі кримінальні авторитети міста... і такі наївні дурні, як Толя. Поліція давно зрозуміла: краще туди не суватися. Хто пробував – надовго не затримувався серед живих.

– Яку суму ти програв? – насуплено запитав Константин.

— 25 000...— Аліса встигла трохи розслабитися, але не надовго, — доларів... — додав Толя. Дівчина схопилася руками за обличчя, вона вже думала де можна зібрати таку суму. Незважаючи на її достатньо високу зарплатню, для неї всеодно це було відчутна сума:

*Доведеться зібрати все відкладене на "чорний день" і можливо продати машину.*

— Я можу допомогти з грошима, — співчуваючи подивився Максим на подругу.

– Їм не потрібні гроші, – задумливо сказав Константин. – Їм потрібен він, – він вказав на зблідлого Толіка.

– Що?! – Ліна вчепилася чоловікові в руку.

Константин нахилився вперед, серйозно дивлячись на всіх:

– Таким, як Толя, у них одне завдання. Вони шукають "цапів-відбувайлів". Людей, яких можна підставити. Невеликі крадіжки, перевезення пакетів, з яких той навіть не буде знати вмісту. Якщо що – поліція візьме його, а не справжніх організаторів.

– Тобто вони просто хочуть зробити з нього розхідний матеріал? – з жахом прошепотіла Аліса.

– Саме так, – підтвердив Константин. – Він їм потрібен як людина без питань і без варіантів.

Толя сидів з відкритим ротом, повністю збитий з пантелику.

– Ну, це якщо він узагалі їм ще потрібен, – додав Константин похмуро. – Бо якщо ні – будуть діяти інакше.

– Що будемо робити? – схвильовано запитала Аліса. 

– У мене є будинок за містом, – почав Константин. – Про нього ніхто не знає. Він створений спеціально для таких випадків. 

– Чому ти нам допомагаєш? – напряму запитала Аліса. 

– Життєвий борг, – коротко відповів чоловік і поглянув на Максима. – Та й цікаво, якщо чесно, – на його вустах з’явилась хлоп’яча усмішка. – Ніколи ще не брався за таку справу – професійний виклик.