В тіні обману - Тетяна Котило

– Ти дозволив відкрити свою справу. Але водночас не даєш мені займатися чим я хочу. 

– Я зі шкіри пнусь, аби догодити тобі, – тицьнув пальцем по столу, змітаючи поглядом все на своєму шляху. Що сьогодні в біса за день?! – а тобі важко піти зі мною. – стверджував, ніби не чув аргументів.

– Припини опікуватися мною. Я не та юна дівчинка, яку ти випадково зустрів на вулиці і якою увесь цей час розпоряджався, як заманеться.

– Що?! Що ти сказала?! – немов хмара, насунувся всім тілом на дружину. Не розумів, що відбувається, адже завжди у всьому слухалася. Стільки робив задля її безпеки та спокою, і, що чує. – Значить все, що я робив для тебе, ти розцінювала, як розпоряджання?! Вважала мене тираном, що тримає в неволі?! – іскрило, палало, аж дух перехоплювало. 

Краще було б припинити дану бесіду, втім, цього разу Єва піддалась емоціям. 

– Це я зрозуміла тільки зараз. Пробач. – додала вже тихіше.

– Ні, чому ж? Ти сказала, що думаєш. Дякую тобі за це. За чесність. За відвертість. – карбував кожне слово. Не думав, що Єва коли-небудь зважиться противитися йому, а тут, бач, вчинила справжнісіньку бурю. Не треба було. Він їй не по зубах, і зараз вона в цьому переконається. – Виїжджаємо о 17. Одягнеш червону сукню, ту, що я привіз тобі з Франції.

Єва обурливо кліпала віями, зрозумівши, що програла. Вона терпіти не могла цього кольору, і Іван знав про це. Червоний в неї асоціювався з минулими травмами, які наносили їй рідні тітка та бабуся. Бувало лупцювали за дрібну провину, залишаючи на тілі синці. Через відсутність грошей вона щодня ходила на навчання в одній і тій самій спідниці червоного кольору через що однолітки насміхалися з неї. Тому, коли Іван подарував їй сукню ненависних фарб, розридалася. Тоді чоловік пожалів її, заховавши подарунок далі від очей. Запевняв, що кохає і, що ніколи не завдасть болю. Втім, щойно вчинив, як справжнісінький негідник, вкотре показав, хто він і на що здатний, якщо ослухатися його. 

Пошук чоловічого тепла, якого Єва не зазнала в дитинстві привів її до Івана, та схоже вона помилилася. Іван перш за все обирав себе, задовольняючи власні потреби.

Вранці, ніби нічого не трапилося, Єва зібралася в кав’ярню. За сніданком поводилася невимушено та спокійно, хоча на душі відчувалась туга. Вона запевнила Івана, що встигне зібратися до умовленого часу.

– Я зроблю все, як ти того хотів. – кинула на прощання, буцімто кістку собаці. Іван через неуважність обпікся об чашку гарячої кави та вилаявся. Ледь подрібнив кинуті слова, втім не продовжив суперечки. Чого хотів, того домігся. 

Чоловік сів в машину, де на нього чекав Степан. «Дворецький» провів поглядом авто Єви, на якому вона щойно вирушила до кавʼярні.

– Що накажеш робити? – звернувся до Івана, дізнавшись про їхній нещодавній конфлікт.

– Нехай пограється, а потім спалю все до бісової матері. Йшлося про кавʼярню.

Іван заховав втому за темними окулярами й дав розпорядження водію рушати.