В тіні обману - Тетяна Котило

      Єва ходила на роботу, як на свято. Кожен її ранок тепер був особливим, не схожим на попередні. Вона прокидалася раніше за чоловіка, щоб привести себе до ладу. Вмивалася, зачісувалася, вбиралася в найкраще та спускалася на кухню. Сьогоднішній ранок також не був винятком. З щасливою усмішкою на обличчі пішла снідати. Побачивши дружину, Іван провів по ній суворим поглядом. Щойно відмітив нову сукню та зачіску. Все любив в ній, і навіть, коли чинила спротив. 

–  Щось не так?

– Все так. Гарна, як завжди. Сядь. – відсунув стілець, аби сіла поряд.

Єва занепокоїлась, адже Іван міг вигадати все що завгодно. “Зараз почне вмовляти її покинути кав’ярню” – неслись запеклі думки, що певний час не покидали голови. 

– Ти щаслива зі мною?

На чолі жінки пролягла ненависна зморшка, що невідомо коли зʼявилася. Замислилась, бо вже й сама не знала, що відчуває. Наче мала все для того, аби почуватися щасливою, але десь те щастя втікало. Асоціювала його з дірявою чашею з якої протікає вміст. На неї тиснули не тільки стіни маєтку, але й чоловік.

– Ти вперше запитуєш про таке. Щось трапилося? – дещо насторожилася, хоча не зробила чогось, на її думку, неприйнятного.

– Я знаю, що інколи буваю нестерпним. Я відбираю твою свободу. Тобі тісно поруч мене.

Зізнання чоловіка викликало в Єви потрясіння, адже Іван ніколи раніше не був з нею настільки відвертим. Вважав себе занадто сильним, аби виливати перед кимось душу. 

– Любий, ти мене лякаєш. – Єва присунулась до чоловіка, аби зазирнути у все ще рідні очі.

Іван у відповідь також поглянув на дружину, і на мить забув, для чого почав цю дивну розмову.  

– Все добре. Забудь, то, мабуть, магнітні бурі. – підвівся з місця, тримаючись за коліно, що звично дошкуляло на зміну погоди. – Або ж старість.

– Припини, ти наймудріший та найсильніший з усіх кого я зустрічала. Переплюнеш будь-якого молодика.

– От же лисиця. 

Іван попрощався, залишивши Єву проживати день в розгубленості. Втім, за роботою вона невдовзі забула про їхню ранкову розмову. Заспокоювала себе тим, що в чоловіків його віку трапляється подібне, і вона, як зразкова дружина повинна зносити ці перепади настрою. 

Єва привіталася з працівниками кав’ярні, і з чашкою кави заховалася у своєму невеличкому, втім, затишному кабінеті. Нехай воно не було великих масштабів, як до прикладу в Івана, але їй було у саме серденько. Почувалася комфортно та в цілковитій безпеці, де чинила, як того хотіла перш за все вона сама. Ставилася до роботи не як до бізнесу, а як до дитини, яку обіцяла леліяти, про яку хотіла піклуватися. 

Дзвіночок, що висів на вхідних дверях задзеленчав. Єва мала за традицію самій виходити та вітати гостя. Вважала це гарним тоном і можливістю поспілкуватися з новою людиною. Поправивши зачіску вийшла у зал. Відвідувачем був чоловік в чорній кепці, який не квапився займати столик, натомість обирав книгу.

– Вітаю Вас. Мене звуть Єва. Я власниця кав’ярні. Дозвольте допомогти Вам обрати каву, а до неї книгу.

– Залюбки.

Голос чоловіка видався Єві знайомим. Шкірою пробігли мурахи, внизу живота стиснуло тугим вузлом. Коли чоловік скинув кепку, сумніву не залишилось, то був Ярема.

– Навряд чи ти знайдеш тут гачки або яку-небудь наживу. – смикнулася при останній згадці.

– Цього разу мене цікавить інше. – притиснув поглядом до невидимої стіни, не даючи ворухнутися. 

“Що чи хто? Зізнайся, лиш не дивись так пильно, буцімто роздягаєш” – виринали голосні думки. Губилася в його погляді, плавилася, дарма що не виказувала справжнього стану, однаково помічав, як діє на неї. Взаємно викликала неспокій, дивний, той що ховався на поверхні серця. Боротися з яким ставало дедалі важче.

– Чи є у вас щось художнє, про риболовлю? І незвичну каву, будь ласка, – марно сподіватися, він не переступить межі.

– Подивимось, чим зможу тебе зацікавити. – Єва швидко обміркувала варіанти книг, залишившись дещо розчарованою. Вона оглянула книжки на полицях і вже за мить тримала в руках потрібну книгу.

– “Людина моря. Томас Манн і любов його життя”. – Ярема був приємно здивований вибором Єви, ця жінка продовжувала вражати його у всіх сенсах.

Вони перейшли до вибору кави. З цим завданням Єва впоралася не гірше. Розумілася в роботі й в потребах відвідувачів. Була щасливою вибратися з тіні чоловіка, і дізнатись про себе більше. Вперше знайомилася зі собою, відкривала незвідане, цікаве собі.

– А посидіти декілька хвилин поряд, тобі дозволено? Чи це не входить в твої обов’язки? – зупинив поставленим запитанням, коли Єва збиралася йти.

Знала, що не слід було погоджуватися, не тому, що неприйнятно, а, тому що з кожною їхньою зустріччю відчувала зближення.

***

      Єва не відчувала втоми, дарма що на годиннику була північ. Після зустрічі з Яремою день набув нових забарвлень. Вона не помітила як за розмовами збіг час. Чоловік міг годинами розповідати про море та своє захоплення. Єва – слухати його голос. Стежити за рухами, за тим як ковтав, чи ненавмисно торкався свого широкого підборіддя. З кожним разом вони відчували спорідненість, лиш не зізнавались в цьому. Обоє остерігались почуттів, що раптово звалились на їхні долі.

Іван вийшов з ванної кімнати, чимось засмучений. Бісовий бізнес доведе його до сердечного приступу.

– Завтра відбудеться зустріч акціонерів. Ти їдеш зі мною, тому подбай належно про свій зовнішній вигляд. 

– Але у мене були інші плани.  

Та схоже Іванові на це було байдуже. На його вустах з’явилась іронічна посмішка.

– Які? Можна дізнатися?

– Я влаштовую майстер-клас з приготування кави. Я вже запросила бариста.

Для чоловіка це прозвучало занадто несерйозно, аби надати цьому якогось значення.

– Твоя присутність обовʼязкова, все інше не обговорюється.

Єва відчула, як від гніву в неї запалали щоки. Нечесно. Несправедливо. Зазвичай вона володіла собою. Знала, де знаходиться межа, яку не слід перетинати в розмові з чоловіком, але не цього разу. Все пішло шкереберть відтоді як відчула що на щось здатна. Вперше була готовою повстати проти залізної волі чоловіка.