Чотири броди - Стельмах Михайло
А там хай і викрадуть його. Але вже було пізно: поліцаї саме поклали на воза пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
"Останній гріх", — згадав староста слова Оксани. — І чому він так по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищі Василини? Хіба не можна було тоді забити баки дурному Терешку?
— Чого ви так поспішаєте з ним? — ніби байдуже запитав коменданта поліції, який не дуже твердо тримався на ногах.
— Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навіть в оточенні підбивав німецькі машини. Поранений підбивав! Є ж такі оглашенні!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумі міряв маслакуватими ногами оселю Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тіла втемнілих грушок. Інколи він зупинявся перед хрещатим, побигим шашелями вікном і сумно поглядав па розложистий волоський горіх, що й досі де-не-де тримав у розпалих кожушках сухі плоди.
Таких кілька горіхів було і в його тата — сільського попа, який добросовісно хрестив, сповідав, причащав, ховав, не дуже допоминався за треби і скрушно похитував головою, коли бачив гарних молодиць, бо його матушка в тридцять років устигла так розпастися, що відхекувала кожний свій крок. У багька була гарпа, на свій час, бібліотека, де кожна шафа старанно замикалася на ключ; тут були не тільки романи і природознавчі книги, а й такі альбоми з красунями, на яких щодня гнівалася матушка.
Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу і занести в затишний кабінет з книжками, до можна було б до запівнічної години пірнути в якийсь роман чи в розгадані й нерозгадані таїни антропології. Через неї і приналежність до попівського стану мав більше, аніж треба , і смутків, і насмішок. Та все це було ніщо супроти того, що сталося тепер. Переляк і слабовілля кинули його в пащеку фашистського змія, і вже хоч пальці, хоч печінку гризи, а нема тобі й хвилини суіпокою. Думалось притлумити все гадючником, який зараз женуть з чого тільки можуть і приправляють чим тільки можуть. Дудлив його, наче воду, та не міг утопити отієї крихітки, що зветься сумлінням. Ну, а тепер, коли й досі печуть тавра слів фашистських правителів, він має щось робити. Тільки що? Хто йому зараз повірить? Послухають сповідь і подумають, що він — підсадна качка. І все одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може, до Лавріна Гримича заїхати? Ото праведне посімейство — всі діти пішли в партизани. Як та бідна мати сохне і побивається за ними...
Рогиня сяк-так вмивається над свіжим, материнкою пареним цебром, далі перед підтуманеним дзеркалом ножицями поправляє на підборідді свій, схожий на їжака, заріст і виходить у двір. Волоський горіх вітав його пахощами дитинства і смутком опадання.
— Вже прокинулись? — заклопотано озивається з комори Магазаник. Він одразу ж виходить з добротної, гарно пригнаної будови і па колодку зачиняє двері, щоб гостю не заманулося випасати очі на чужому добрі.
— Прочумався.
— Тоді, може, по одненькій на коня?
— Обійдеться.
— Отакої! — здивувався Магазаник. — Як же воно так? Не послабли часом?
— Із слабості виходжу, — неохоче буркнув Рогиня. На це староста тільки зачудовано повів головою, а крайсагроном пішов запрягати коней, далі мовчки опорядив бричку, ьйовчки розчинив ворота.
"Що це з ним? — занепокоївся Магазаник. — І частував, як начальство, і зайвим словом не прохопився. Невже фашистська писанина так притлумила його?" Коли агроном виліз на передок брички, староста тихо запитав:
— Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю ваші холостяцькі вжитки. Хоч би розжились собі як не на жінку, то на кралю.
Кому потрібні мої маслаки? На них і вовк не позаздрить. Я ніби догадуюсь, чого ви маєте жаль на себе. Думаєте, легко в цю забійню?
А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! — розгубився староста.
— Бо в кого пішло життя на продаж, той уже довічний грішник, що має чекати страшного суду.
Магазаник по-своєму зрозумів ці слова.
— То ви гадаєте, більшовики розіб'ють Гітлера?
— Ніхто не знає, чиє буде завтра, — тоскно відповів Рогиня і виїхав з двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
"А коли, справді, розіб'ють? То як повернутись до свого, дотеперішнього часу? Воістину, тече життя, наче вода в річці, а назад не вертає...
У невеличкому придолинковому сільці, що відгородилось од світу петлями звивистої річки, болотами та мочарами, Рогиня допитався до громіздкої, критої драниною хати комірника перевалочного пункту Махтея Боденьки. Тут сінешні двері були обковані залізними штабами, а в них чорніли отвори для ключів.
"Певне, Боденька ховає крадене за сімома замками".
Коли Рогиня переступив поріг оселі, то побачив навислу над столом голову комірника, який жадібно, з насолодою трощив смажену курятину й прислухався до шипіння старих дзиґарів.
— О, пан крайсагроном! — радісно скрикнув господар, випустив півкурки на скатертину, витер пальці об чуприну, вискочив в-аа'столу і, висяваючи пронозуватими, вмоченими в оливу, очйиямг, кинувся розпростертими руками-оцупками обіймати начальство.
Рогиня скривився од цих обіймів, насмішкувато хмикнув і якусь мить з подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який, певне, і в самому пеклі не розлучиться із комірницькими ключами. Ох і фігура!
Коли б на задні ноги вгодованого кабана поставити бодню, а на неї покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гніздом, — то це була б подоба Махтея Боденьки. Усе в ньому вдалося укороченим, і, певне, тому все намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували зайвина жирів і ваги. Головне, — знати ваги на своїй службі; приймаєш добро — обережненько записуй менше, видаєш — іще обережніше записуй більше, а зайвину довго не тримай у коморі, бо в у світі такі паскудні слова, як переоблік і ревізія. Правда, останнім часом Боденьці зрадило почуття міри, бо ніколи стільки всякої всячини не проходило через його руки.
— Спасибі, спасибі вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грішного, — зовні удав радість Махтей, а всередині чогось тривожиться. — Та сідайте до столу, ми вао курятиною й свіжою •рибкою почастуємо. Карасики оце ж тільки-тільки підстрибували на пательні, — закрутив по хаті свеї вага комірник, — Жінко, бачиш, кого дочекались?! — • гукнув на прив'ялу тонкостанну молодицю, очі і обличчя якої аж бризкали презирством,
— Не турбуйся мною, — строго сказав Рогиня.
— Як не турбуватися таким гостем? — поплямкав тяжкими губами Махтей. — Жінко, став на стіл чарку, тарілку, а виделки не клади, бо курятину краще паювати руками. Та й сама сідай з нами — вип'єш веселухи.
— Трійла б ти напився, — тихо, тільки для чоловіка засичала молодиця, проте поставила на стіл що треба для гостя і, розгойдуючи зашироке пошиття, вийшла з хати.
— Усе навети, — повів укороченими бровами комірник. — А моя ж плоскирка на такий язик розжилася, що й на шлюбній кроваті мала час посваритися. Одружився, можна сказати, на чотири вітри.
— Умгу, — невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись ні до чарки, ні до хліба-солі. — Чогось у тебе живіт росте, як лихварський процент, та й увесь ти салом обріс.
— Бо гостей часто вітаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати. А чого ви такі смутні та невеселі, наче сотник Забрьоха? — вдався комірник до класики; в ній йому найбільше подобалось, як сотник з писарем сокрушають перш борщ гарячий з'усякою мілкою рибкою та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі й дудлять дулівку. Ото вміли люди їкити!
Це все напам'ять затирликав Боденькз і знову запросив агронома пригощатися, бо ж на столі лежать карасики, які годину тому плавали в річці, а потім підскакували на пательні в сметані.
— От жаль тільки, що ви запізнились на королівську юшку, — аж прицмокнув комірник. — Хто ж її отак зготує, як не ваш покірний слуга! Оце ж спочатку беру йоржі або носарі, не розчиняючи, не оскрібаючи, прополощу їх — і в окріп, покрутяться ; .вони в цьому кілька хвилин — і проціджуй перший навар, а рибку викидай. Потім підходить черга до окунців-матросиків. З них я ви,ймаю тільки нутрощі, луски не чіпаю. Відтак і кидаєш їх у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою і спеціями. Це все Іувариться з півгодини, навар знову відціджується, і вже в нього І'вакидаю гарну рибу — обпатрані окуні, краснопір, густірку, і ІЦнеодмінно з кров'ю. Дурень той, хто змивав її! Господи, що това юшка виходить! А який у мене чаламур до неї! — І Боденька підвів очі до стелі: — Прости мене боже, люблю, грішний, попоЦїсти. Ох, недарма кажуть: аби здоров'я, а гріхи будуть... То по— Кяивайте з карасиків, вони також варті уваги. неждано, мов грім з ясного неба, його приголомшила відповідь:
— Вотще, Махтею, твої намагання: ниньки в тебе їсти не буду.
— Це ж за що я маю таку повагу?! — аж підскочив пройда, підскочили його щоки і занедбана шапка волосся. — Чим же отак завинив бідолашний Махтей?
— Таки завинив!! — відрізав Рогішя. — І ти вже належиш суду. А як фашисти судять злодійство, — добре знаєш. Цо тобі не радянські закони.
З обличчя комірника одразу ж сповзла кров, а тяжкі варги засіпались, оголяючи зеленкуваті з'їджені зуби.
— Господи, за що ж мені таке лихо?! — І він підвів до невидимого бога очі і руки.
— За те, щоб не забував міри і в злодійстві, — жорстоко сказав Рогиня, дивлячись поверх комірника. — Тепер за ніч, коли зможеш, заличкуй свое паскудство в коморі, а вранці виглядай ревізію.
Натоптувата постать Боденьки осіла, як перестояно тісто, а в очі ввійшли розпач і благання.
— Гавриїле Олексійовичу, що ж я зможу зробити за однуоднісіньку ніч? А ще як пан директор наскочить на моє старання? Він хоч і краде, а все одно свиня. Хоч шепніть: до кого попали матеріали. То я, може, скочу на коней і гайну з приношенієм? І вам краще буде, коли Боденька крутитиметься у коморі, а не на мотузці. Зробіть таку ласку.
Рогиня наче повагався, поглинав на вікна і раптом запитав:
— А які ж будуть твої приношенія?
— Та усе ж знайдеться, крім пташиного молока, але ми його можемо замінити спиртом. — І враз па знекровленому обличчі комірника з'явилась надія: — Невже, дорогенький Гавриїле Олексійовичу, матеріали потрапили до вас?!
— Поки що до мене, але...
— О господи! Є таки справедливість на світі! — ожив комірник.
