Чотири броди - Стельмах Михайло

У Василіши і душа завмирала, коли із очеретів або лепехи випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався і зпову збивався біля матері пухнастенький, наче гілка вербового цвіту, виводок. А як славно було сісти па човник і догребтнсь до білих лілей!

Отак і плив тут її забутий, з сапкою в руці, час — поміж худобою, бджолою і перелітним птаством.

А молоді літа потай робили своє, і вже вечорами, коли лягала спати, їй раз од разу ввижався скрип колиски, і колискою погойдувалась хата, забираючи в сон, де— теж озивалися голоси дітей. Напевне, тільки тому, уже в безрозсудстві, Василина мало ие вискочила заміж за пройду з сусіднього села. Дізнавшись про його справжні заміри, вона одразу впала в отупіння і стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жіноцтво, добираючи найдошкульніші слова, не шкодуючи її навіть при дітях. У своєму гіркому безчесті вона інколи знаходила якесь оправдання — тільки ж один у неї був за всі роки, хоча навіть він не вірив у це.

Отак і виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, і на це вона б махнула рукою, аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку — не буде й до станку.

А тепер, уже в душі, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона так уболівала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час він став здаватись їй сином, навіть почала звертатись до нього отим давнім, люблячим: моя дитино...

І ось знову невиплакане горе і їй, і його матері. Коли б можі, на було, вона б своє життя віддала, аби врятувати командира, що мав такс гарне прізвище — Човняр. Човняр! І перед нею неВгадано загойдався човник на тому втиснутому в давнину ставочдку, де перечищалися води і вбирався у відпар чи туман очерет. ійа віях Василппи забриніли сльози, вона зірвала їх і повернула Коні в ліс, де дрімали тіні і сиво димілась ожина.

— Куди ви, тіточко?

— Почекай, скажу, — глухо відповіла жінка. Вона скочила з-воза і почала скидати шлем з підручного, на її підсічених устах Иремтіла скорбота.

"Що ж воно таке?" — занепокоїлась дівчина, придивляючись Р'до Василини, і до коней, і теж скочила на землю.

Жінка підійшла до неї і так глянула важкими переплаканими очима, ніби добиралась і добратися боялась до таїни душі.

— Яринко, ти, певне, і не знаєш, що я тебе колись носила на руках?

— Не знаю.

— А тенор уже і твої руки повинні когось носити.

— Ой тітонько, не треба про це, — спаленіла дівчина.

— Не буду про це, — погодилась Василина. — Тільки скажи: це правда, що ти маєш стати шинкаркою?

— Правда, тітонько.

Жах зблиснув у чоловічках жінки.

— А їй ж про свій завтрашній день подумала?

— Нащо вам таке думати... — ховає погляд дівчина. Василина запнулась, а підрізані зморшками уста її затіпались, та вона перемогла себе і вже самим болем спитала:

— Ти знаєш, якими словами і досі обзивають мене через клятого Магазаника? Знаєш?

— Знаю, — прошепотіла Ярина і здригнулась.

— Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що він, погибельний, тобі дасть? Грішний карбованець? Сьогодні ти станеш там прислужницею, і сьогодні ж тебе обізвуть найгіршими словами, які не змиєш до смерті. Я маю ці довічні тавра, то не хочу, щоб ти їх мала. Отож, дитино, спам'ятайся, поки не пізно, і вертаймо додому.

— Не можна, тіточко, — тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки, краєчком скошеного ока вона побачила, як на павутинні, що охопило кущ барбарису, вмирала роса.

— Зараз ще можна, дитино, — переконує її жінка. — А потім — і не повертайся на людські очі. Чого тебе тягне туди?

— Так треба, — не знайшла чого кращого сказати дівчина. Василина стрепенулась, надія зажевріла у погляді.

— Так треба, кажеш?

— Еге ж...

— Вірити тобі? — запитала, вже повіривши.

— Вірте.

— Взяла ношу на плечі?

— Взяла.

Василина сумно похитала головою.

— Тоді більше нічого не питаю, тільки щодня буду думати про тебе, про твою святу душу.

В Ярипи затремтіли, забилися вії.

— Думайте, тіточко, бо й мати тільки лаяли та кляли мене. І вони заплакали разом — Василина з жалості до того, що випало на долю дівчини, а та з жалю до обкраденої жіночої долі.

XXIV

Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсі, що не він, а староста вполював Човняра, і через кілька днів за голову Човняра Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сіножаттю і ставом. Це був перший за німців наділ у його районі. Ох, як не хотілося, щоб люди знали, за яку плату дістався йому хутір. Але тут уже верховодив сам Оникій Безбородько, що поклявся викорчувати в своєму крайсі і коріння, і насіння соціалістичного євангелія. А чим же його можна корчувати, як не зброєю і приватною власністю? Сама історія записала на свої скрижалі, що за святу земельку селянин і рідному брату провалював голову. То за цю ж земельку не пожаліє тепер голови партизана чи підпільника. Так вірував і так усюди говорив дворянський покруч і жалкував, що нова влада поклала малу ціну за більшовицькі голови — від тисячі окупаційних марок до шести гектарів землі.

А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебітсляндвірта. Вручали його привселюдно, щоб іще комусь закортіло стати хуторянином. Село на сходку скликали десяцькі і дзвони. Ох, ті дзвони старої дзвіниці, що й досі пахне зерном і воском. Не радість, а подзвіння заносили вони в розтривожене єство старости. Нащо вся ця кумедія? Дали б тихцем хуторець, та й будь здоров. Так ні, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб хтось потім і пригостив свинцем.

Одержуючи грамоту від самого гебітсляндвірта, біля якого неврушним ідолом стояв комендант гестапо і СД, Магазаник, як міг, ховав од людей очі, та не міг заховати вуха і кілька разів Чув, як шелестіла мовчазна сходка страшним словом:

— Іуда... Іуда... Іуда...

Такого і осудовиська, і постидовища він ще не знав. І тоді по-дурному згадалось казання підцерковних старців, то Іуда, найвірніший син Люципера, сидить у нього на колінах, І свою калитку з тридцятьма срібляниками держить у руці. І пограх давнини, і страх сьогодення лещатами стиснули його, а почав одриватись холодний піт: і він не хотів триматися Овоспеченого хуторянина. В заціпенінні, наче крізь хурделицю, Й ще просторікування Безбородька, що тепер священний оборзок селянина — виробити якнайбільше хліба та інших харчопродуктів для потреб німецької армії.

— Ті громадські господарства, які доведуть нам свою надійність і трудову честь, німецьке сільськогосподарське управління перетворить у хліборобські спілки. А далі, добродійство, вжи прямий шлях до споконвічної селянської мрії — до одноосібного паділу.

І на це поруч обізвався чийсь знайомий голос:

— Дочекаєшся, одуркуватий, два метри осібного наділу.

"Хто ж це? Невже Лаорін Гримич?" Староста повертає обважнілу голову і стрічає повний зневаги і ненависті до нього погляд скиртоправа. Господи, де стільки шаленства взялося в очах такого собі спокійного чоловіка?

Після сходки гебітсляндвірт, крайсляндвірт і комендант гестапо одразу ж поїхали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько і вся некликана збірнота, що приїхала з ним на гульбище. Вона, окрім Рогині, якого силоміць затяглії на обід, галасливо вітала хуторянина, бажала йому багатства з землі, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав він свої дні, як темну росу, і заліз у петлю.

У хаті йшла гульня, а в душі — похорони, і не можна було їх втопити ні заморськими винами, ні домашнім самогоном. Оце б завіятись кудись, хоч на край світу, щоб забулося все... Коли ситість пом'якшила жорстокосердя начальника допоміжної поліції Квасюка, він під пічну затулу, рубель і качалку протанцював тропака, а далі, поблискуючи двома обоймами металевих зубів, почав просити Безбородька, щоб той заспівав лірницької, як колись, за більшовиків, виспівував на ярмарках і торжках. Зголоднілий Безбородько, стараючись біля телятини, відмахнувся од настирливця, навіть блиснув ученістю:

— Мій шлунок, напевне, — шлунок орла, бо він більше всього любить м'ясо ягпятка. Так говорив Заратустра.

— То дайте роботу не гільки шлунку, а й голосу, — домагався свого начальник поліції, що втопив у п'яних білках дрібні зіниці.

Тоді Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одягапку, щоб усі побачили вислужений орден "за хоробрість і заслуги", пильпо обвів жовтими печатями очей своє збіговисько, вдав руками, наче тримав ліру, згорбився, постаріп і низовіш басом уміло повів старовинне слово, що зразу ж зайшло сумом у пропащі душі.

Зійшла зоря посеред моря —

Ой то не зоря, лиш свята Варвара.

До неї сам крудь залицяв, Святіл Варварі подарунок обідяв.

І казав він слугам злота накопати,

Святій Варварі додарунок післатя.

Свята Варвара подарунка не брала,

Бо йому жопою бути не гадала.

А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,

Святій Варварі подарунок післати.

Свята Варвара срібла-золота не брала,

Бо йому іконою бу'пі не гадала.

А круль сказав слугам скла надробити

І святій Варварі по тім склі ходити.

Господи милостивий, стань мені до поруки,

— Не дай терпіти невиннії муки.

Зіслав господь янгола з пеба:

— Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.

Свята Варвара иа скло наступила,

А жодної краплі крові пе вронила...

І враз мертву тишу, що запанувала в оселі, розірвав надривний схлип крайсагронома Рогині.

— Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? — розгублено запитав його Магазаник.

— Варвари ми, богом і людьми прокляті варвари! — витирав рукою поморхлі очі Рогиня. — Збідована Варвара жодної краплиии крові не вронила. Ми ж цю кров щодня квартами точимо, а кізки заливаємо смердючим самогоном. Так хто ми після цього?

— Скажи, скажи, злоріко, — хто ми є?! — визвірився на нього начальник допоміжної поліції, що мав склепані вуха і приплюсиуте чоло, з якого зразу ж від брів гичкою стовбурчилась чуприна.

— Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе і, руку, — не злякався Рогиня, коли поліцай шарпнувся п'ятірнею до кобури. — А хто ми — скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився чортом.

— Замовч, недовіро, бо навіки заснеш? А перед цим і сукровицею заридаєш! — Квасюковій крові стало тісно у жилах, і вони, аабухаючи, почали павуками вибиватись на обличчі.

— А я не хочу мовчати, — стрепенувся, неначе з каменю вихоів Рогиня.