Чотири броди - Стельмах Михайло

— Бо страшні в світі тривоги і страшні гори печалі.

— От зараз ти й побачиш ці гори печалі, — повів навскісни холодцюватими очицями Квасюк, схопив агронома за комір стягнув із хати. Рогиня, опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:

— Ти, покруч окаянна, думаєш вистаратися на срібний хрестної кляси? Вистараєшся тільки на дубовий.

— Я тобі дам і дубовий, і осиковий! До сьомого коліна без доки виріжу твоє кодло... — Посатанілий Квасюк на порозі дув з кобури інкрустованого пістоля.

Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любові до крайсагронома, як з ненависті до начальника поліції, що перехопив його місце.

Бесіда була зіпсована. Гості пересварилися, переїлись і незабаром поїхали до міста, залишивши в хаті чад тютюну, поту й лихих слів.

От і маєш, господарю, довгожданий хутірець. Чи не иіти хоч зараз до нього, бо завтра можеш запізнитися. І, напевне, пішов би, коли б не побоявся вечора і очей Човняра, що скрізь переслідували його. Не знаючи, куди подіти себе, Магазаник поникав подвір'ям, заглянув до просторої клуні, де на току, мов діди, сивіли дорідні снопи жита, що завтра ляжуть під ціпи; він пальцями торкнувся колосків, знайшов між ними крихітну голівку дикого маку, яка вже розсіяла своє насіння, то й згадав давній свят-вечір і засмученого батька і почув його незвичні слова: чи не загубив син любові до жита, до червоного маку в ньому. І враз страшні ціпи невідворотності забіснувались над Магазаником. Він вчепився обома руками в один, в другий, в третій сніп, наче вони могли повернути йому те, що було навіки втрачено, а далі вискочив з клуні і подався до отця Бориса.

Неласкавим поглядом зустрів його старий батюшка, який, повернувшись з малого повечір'я, уткнувся не в святе письме, а в якусь житейську книгу. Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.

— Я до вас, панотче.

— Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То раніше він був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном старостою. Навіть піп відділяє його від людей.

— Прошу вас, преподобний отче, відслужити панахиду... — запнувся Магазаник.

— Панахиду? За кого? Невже за сина? — пом'якшав віск старечого обличчя.

— Та ні, не за сина... За одну людину... за Човняра.

— За Човняра? Якого ти віддав за хуторець? Магазаник безнадійно махнув рукою.

— Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш коріння — коріння носить тебе...

— А хтось і підтинає коріння людське, — знову вткнувся старий у книжку.

— Ось вам гроші за моління.

— Забери свої гроші, пане старосто.

— То як же?

— Забери!

— Але...

— Забери! — як заклинання, втрете сказав отець Боряс. І Магазаник мусив забрати їх.

— А як з панахидою?

— Відправлю.

Магазаник ще пом'явся біля столу.

— Ви, батюшко, споневажаете мене?

— Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажае тебе? Дхтр наші б'ються з василіском, зі скорпією, а ти душогубством заробляєш землю. Не вродить вона тобі нічого, окрім лиха. В Магазаника пересохло в роті, пересохло й нутро. І тут наковтався ганьби по саму зав'язку.

— І що ви порадите?

— Чого ж ти, пане старосто, раніше в мене ради не питав? А тепер скажу одно: скільки не старайся, а вчорашній день не повернеш. І вчорашньої води не доженеш, з усіма здирачами І навіть з Гітлером не здоженеш...

Ще вересень мало думав про осінь, бо під старими придорожніми липами гаряче пашать золоті корони дев'ятисилу, а в дупла лип не вселилися вітри. Ось тільки по сіножатях і в обоаонях пощерблені отави пахнуть не так зелом, як давно звезеним еіном. Тим, певне, осінь і схожа на старість; дух прожитого більш владно колишеться над нею, аніж теперішній день.

Як сама старість, іде собі шляхом отець Борис, прощається з літом чи з літами, та все одно несе у торбині цілющі трави, бо хто тепер дістане людям ліки? У молодості отець Борис мріяв стати лікарем, але батьки силоміць вткнули єдине чадо на попування. От і пройшов його вік між церквою та гробовищем, і тільки добре зілля тепер втішає старечі руки, нагадує про ті далекі літа, коли марилось зробити людям більше добра, аніж зроблено.

З лівої руки зблиснула покарлючена річечка, біля неї пасеться старий вироблений кінь; почувши кроки, він підіймає таранкувату голову і синім оком, в якому залягла розумна, пробачлива до людини печаль, дивиться на старого, потім, зітхнувши, знову схиляється до трави, що пахне звезеним сіном. Позаду заторохкотіла підвода, на ній непорушне сидів Семен Магазаник. От з ким не хотілося б стрічатись ні тут, ні на тому світі.

— Сідайте, батюшко, підвезу! — ще здалека гукнув він.

— Тобі ж не з руки.

— То й що?

— Їдь уже, пане старосто, куди зібрався.

— Гордуєте мною?

Старий помовчав і тільки помітив, що в зелених очах Мага•аника побільшало сірого піщанику — теж на осінь ідеться. Вже обминаючи панотця, староста нагло зупинив коней і тицьнув батогом на принишклий хутірець:

— Батюшко, а що, коли я відпишу хутірець церкві? Візьмете?

— Ні, пане старосто, не візьму.

У голосі Магазаника спалахнула лють:

— Глядіть, батюшко, щоб не каялись потім!

— А ти не страхай мене, — тихо-тихо відповів старий. — Мені вже вечоріє в очах, і я нікого не боюся, окрім бога. Себе страхай і страхайся. — І Магазаник одразу обм'як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.

— То ви, панотче, думаєте, що мені вже нема порятунку?

— А про це ти сам думай, коли совість загасив.

— На що ж ви надієтесь, батюшко, сьогодні? — з притиском вимовив останнє слово.

— Один бог знає, що буде завтра, — відвів його мову, мов дим. — Ти краще думай, як у тілі душу спасти.

Староста ще щось хотів сказати, але передумав, люто уперіщив батогом коней і зник, мов чорт, у куряві.

Ось і його хутірець, його садок, його став і отава, яку вже треба косити. По-осінньому гупають яблука, але гупав й розтривожене серце, а мозок не знає, на яких жорнах, на яких млинах можна розмолоти гріхи. Магазаник, скочивши на землю, зупиняє коней, вони, тягнучи воза, попаски входять у вересень, прихиляються до його отави, до його цвіту, до його подиху.

Колись давно такою вересневою годиною він спроваджував на хутірець свого батька. Той поволі — останнім чумаком — ішов біля вироблених сумнооких волів з дупластими рогами, що гучали в негоду. Цю худобину он коли ще треба було продати різникам, та Миронов! жаль було її віку, бо ж вона старалась на хліб. Старий, похитуючи сивою головою, прислухався до тихої мови надвечір'я, до скрипу коліс, до скрипу повшнурованого на обважнілому возі домашнього скарбу і невесело радів, що буде жити подалі від сина та його хитрувань.

"І хай живе на відлюдді, — не буде щогодини прив'язувати очі до нього".

З свіжовибіленої, що аж сміялася, оселі назустріч їм вибігла розпашіла від роботи і печі Василина; молодість і завзяття вчувалися у кожному її русі, а навколо тугого стану аж витанцьовувала картата спідниця, і витанцьовувала біля неї молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава. З голови удовиці зсунулась хустка, і тепер затанцювало підбите кучерями волосся золотої і пізньої осені.

Василина неприязно покосувала на Семена і весело застрекотала до батька:

— От добре, що ви за сонця приїхали. Роз'ярмлюйте воли — та й до столу. Я вже вам чумацьку вечерю зготувала...

Батькові було кому зготувати і звичайну, і чумацьку вечерю, а тобі тепер ніхто не зготує, марудься сам біля печі, як дідько у попелі, товчи безнастанно страх у своїй ступі, що колись начебто розумною була. Та куди подався той розум, погнавшись за лукавою копійкою?.. Раніше не раз він підсміювався чи насміхався над тими, хто жив хлібом насущним, трудами праведними, різними, як йому здавалось, застарілими чеснотами і не мав за душею ні шеляга. І от, зрештою, що вийшло з того посміху... Коли б тільки можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути батька... Василину, то, вважай, і не треба нічого. А тепер — чи плисти, чи брести — все одно берега рятунку нема.

Синьою-синьою чашею упав у глибінь ставок, а в ньому розквітають по-весняному білі хмари. Із очерету випливає та сама качечка, і зав'юнився тихий слід за нею. А от який слід іде за тобою? Як запізно починає людина думати про це?..

З села, як з того світу, глухо обізвався дзвін. Кого і для чого скликає чи над ким журиться він? І хай журиться з тими, що в селі, а йому хочеться побути на самоті а самим собою, із ти; шею, із останнім сюрчанням коників. Ось розпряже худобину, дістане вудочку та й сяде на крихітному човнику, до якого навіть | дитинство підпливає. Від цієї думки ніби полегшало всередині.

Ось уже сторч на воді стає поплавок, а в очерети запливав качечка, а за очеретами сюрчать і сюрчать коники, а з села, як : а того світу, виколихується мідь дзвона. Чого тобі, невгавуча? Заворушиться поплавок, і пішов, і пішов, і пішов по водії Магазаник смикнув вудлище — і в повітрі щирим сріблом зблиснув уважистий краснопір. А далі почалося щось неймовірно: тільки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця, чи краснопера, чи пліть. Ох, і видався ж день! І вже не чути стало ні сюрчання коників, ні мідної печалі, ні форкання коней, а тільки посвист ліщинового вудлища. — Пане старосто! Пане старосто! — захекано кричить позаду поліцай Терешко.

Магазаник кидає на човник рибину, а потім неохоче обертається до вірного служаки.і — Що там у тебе, пришелепок, горить?

— Пане старосто, ой пане старосто... — наче міх, дихає Те решко і п'ятірнею розмазує піт на обличчі.

— Чого ти одним словом подавився? Говори щось!

— Пане старосто, горить ваша хата!

— Ти що?! — відразу торопіє Магазаник, кидає погляди то на Терешка, то вдалину а ноги самі збираються бігти і не можуть.

— Їй-богу, правду кажу.

— Яка ж хата? — не може зірвати ноги з човна. — В лісі чи в селі?

— У селі.

Господи! А там же під луткою в деревині лежить його золото. І лише тепер Магазаник зіскакує з човна на берег, кидає погляд на село, де між деревами вибивається дим.

— Хто ж це міг зробити?

— Аби добро, а палій знайдеться. — І несподівано Терешко по-дурному посміхнувся: — Оце ж, коли біг до вас, чув, що говорили старі баби. Хтось із них на свої очі бачив, що з комина вашої хати спочатку вибилась чорна курява, а з неї на вогненному помелі вилетіла молода відьма, а вже потім загорівся дах.

— Біжімо, Терешку!..