Чотири броди - Стельмах Михайло

Ще на лицях Лавріна веснянками гуляв літо, а в чуб уже забрела осінь: як почали чужинці полювати за їхніми синами, то й присипала приморозь голову чоловіка. Он і з Яринкою бозна-що скоїлось: стала у місті за шинквас і не журиться. Хто б міг сподіватись на таке неподобство? А опріч цього, ще й Лаврін почав був із чимсь критись од жінки. Вкрадеться удосвіта розкопувати могилу, а їжі пакує повнісіньку торбу.

— Це ж для кого, чоловіче? — нарешті почала присікуватись Олена.

— Для себе, — неохоче пробурмотить Лаврін, а обличчя його Відразу підкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; — Щось ти ніколи стільки не їв.

— Війна широкий має рот, — стулить золото вій і невдоводепо видибав з хати, забряжчить у сіпях своїм причандаллям та й хватопеком до дівочого броду, до тієї могили, що, як смуток, сивів в степах.

Дівочий брід в дівочим, а чи не заходить Лаврін до якоїсь удовиці? Хоч і рудий, і довгов'язий, і не дуже говіркий її чоловік, та жінка щось знаходять у ньому. Тільки що?

— Цибулю, — знизував на це плечима Лаврін, —який мав справжній городницький талант. — І сіяну, і димку.

Ні, щось таки діється з її чоловіком: уже двічі й ночувати не приходив додому.

— Забарився, то в степу біля могили переночував, щоб якийсь їрупожер із переляку не стрельнув.

Воно, може, й так, а може, й не так! І коли нещодавно Лаврін до опівнічної години не повернувся до хати, Олена, торопіючи від страху, пішла в степ до тієї могили, яку розкопував її чоловік.

Задвірками та городами вона вибралася в тиху зажуру похилої отави і верб, що стояли над бродом, як жінки у прощанні, і плакали теж, мов жінки. А може, вони й були колись жінками? З дівочої вроди виросла каліна, то могла і верба зрости з материнського болю... Синимої, синочки, де ви? Чи на землі, чи в землі?

Плачуть похилі верби, мовчки плачуть, немов матері, і мовчки плаче матір, як исрба, хоча їй інколи й здавалось, що йде вона не стежинами болю, а стежинами сну. Обірветься він— і все зміниться в світі: з лісів примчать її горбоноси красени, зі старості вийдуть ці верби і місяць накине їм, як дівчатам, на плечі хустки блакитного шовку, та й вона помолодшає під цвітом молодих очей, під вечірнім закоханим вуркотінням, що має прийти до її синів.

Десь за річкою гримнув постріл, несамовито хальтнув чийсь голос. Поліцаї! З якої нори ви повилазили, бузувіри й недовірки, і чого вас отак потягнуло на кров людську, на життя людське?

Ось і дівочий брід дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрілами очеретів і шаблями татарського зілля, а вода обізвалася схлипом; ось і колишня сторожова могила заімлилася. І лячно-лячно стало жінці в пустоширокому степу, над яким самотів обведений золотавою вогкістю місяць; він уже обникав усе небо і спускався з нього в свій сон чи спочинок, якого тепер не мали люди.

Підійшовши до зарослої полином могили, Олена зупинилася і тихо покликала:

— Лавріне, де ти?

Але ніхто не обізвався. Ні на могилі, ні в її розкопаній середині чоловіка не було, тільки лопата, ломик, довгий чудернацький ніж, молоток, скребачка, скальпель і кругла щітка лежали на сухій трушениці, що мала відбиток людини.

— Лавріне! — скрикнула в розпачі, а світ темно заверетенився довкола неї. Гострі жалі лезами безнадії пронизували жінку, і в тіло ввійшло таке нездужання, що вона простягнула руки до степового марева і впала на могилу. Ніколи Олена не плакала за своїм чоловіком, а це не витримала. Безсовісний, у таку тяжку годину кинути жінку напризволяще, а сам десь на гульки! Завтра ж покине прояву — хай йому і городня цибуля, і могильне золото, а вона перейде жити до матері.

І навіть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лавріна, а всі найгірші слова посилала на голову невідомій окаянниці, яка зуміла звадити її довірливого чоловіка, бо він такий, що і в спокійну годину лінувався примірятися до відьомського кодла. Здається, навіть до неї, коли вона дівувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне над нею гарячими вусищами і мовчить, як гриб у траві, — чи то думки, чи золото вусів виважує. Стовп із очима, та й годі.

І не витримає вона:

— Чого ти мовчиш, Лавріне?

— А я зорі лічу, — посміхнеться лагідно-лагідно і підведе голову в небо.

— Хтось лічить гроші, а ти зорі?

— Кожному своє, — бережно прикрилить руками її плечі та й эяову мовчигь. Ото буде комусь із таким нудьги на ввесь вік. Тоді вона і в думці не мала, що віддасться за Лавріна.

А час минав. Відскрипіла возами осінь, на санях від'їхала зима, і вербовим човником до їхніх бродіи пріюилась носпа. З весною, одваджуючи хлопців, до неї щовечора почав приходити Лаврін. І треба було б нагнати його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до запівнічної години, підсміюючись над ним і дивуючись із себе: гарне має дівування.

Одного вечора, коли саме зацвіли сади, зірвався шалений вітер, і вишневий цвіт, накупаний місячним морехом, закружляв навколо них.

— Заметіль, — прошепотів Лаврін і вперше несміло пригорнув її.

— Яка заметіль? — хотіла вивільнитись з його обіймів, та чогось застигла, мов заворожена.

— Заметіль вишневого цвіту.

— Як ти гарно сказав! — здивувалася вона. — Неначе по писаному.

— Я ще й краще можу сказати, — чогось глухо пробурмотів Лаврін. — Е? — не повірила вона.

— Справді можу.

— То скажи, Лавріне, — завмерла в його обіймах. Треба було б відштовхнути його, та де й поділася сила в розімлілих руках.

І тоді, увесь обсипаний вишневим цвітом, він нахилився до

її вуст, торкнувся їх і тихо пробурмотів:

— Виходь за мене, Олено, бо не можу більше дивитися, як ото коло тебе інші дурні крутяться. То, щоб не лічив комусь ребра, виходь.

Вона хотіла віджартуватися, як не раз віджартовувалась од паруботи, але раптом відчула, що десь поділись у неї і жарти, І голос, а щось полохливе і солодке хвилями почало затоплювати ' Її. Чи не заметіль вишневого цвіту?..

Тепер уже Лаврін запитав її, як не раз вона питала його:

— Чого ж ти мовчиш?

Вона тільки зітхнула, не знаючи, що робиться з нею і що робити їй, а він рукою поліз до її грудей, яких вона соромилась, бо великі були.

Сором і страх охопили її. Невже отак і приходить судьба?

— Які в тебе груди гарні, — провуркотів Лаврін і поцілував впадинку між ними. — І вся ти дуже славна. Ні в кого нема отакої знади.

Певне, це доконало її. Не на дівочивчись, вона вже ставала його.

— Лавріне, рідний... мій... — прожебоніла в довірі за своє дівоцтво, за всі свої дні, що минули, що прийдуть.

Тоді парубок випростався, міцно пригорнув її і прошепотів у вухо:

— Ще раз скажи це.

Вона вивинулась з його обіймів.

— Що, Лавріно, сказати?

— Що я рідний... твій. Це так гарно.

— Рідний, мій... Правда ж, мій? — І вперше довірливо прихилилась до парубочих грудей. І де він узявся на її голову, і до взялася ота заметіль вишневого цвіту?..

Господи, чого ж я не проклинаю оту заметіль, і Лавріна, і оті паршиві золоті вуса, в які й досі не заходила осінь? Ідол ти, ідол, та й більш нічого. Хоч би дітей посоромився.

Згадавши близнят, Ярипку, ще ревніше затужила жінка, забуваючи гріх чоловіка. Та згодом від броду вона почула тупіт копит. Витираючії хусткою обличчя, Олена підвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого це по ночах мордує в степу? Чи не поліцію? І яке ж було її здивування та обурення, коли вона впізнала свого Лавріна. Бач, їде від полюбовниці, смалить люльку, ще й курникає щось під ніс. Злість одразу висушила жіночі сльози. І коли кінь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зірвалася на ноги.

— То де ти, гріховоднику, отак час убиваєш?! Тільки не бреши мені!

— Олено?! Та не може бути?! — вражено витріщився Лаврін, ніби вона з помелом була, а далі тихо засміявся, вийняв з рота бісову люльку й скочив з коня.

— Так весело в тієї лахмітниці було? — стає насупроти чоловіка, ладна видряпати з нього очі.

— Почекай, почекай, не торохти, як січкарня. У якої лахмітниці? — дивується чоловік.

— У тієї, з якою ночуєш, краще б ти в цій могилі ночував.

— Тю на тебе, несамовита, — не розсердився, а добряче-добряче витрусив з-під ідольських вусищ сміх і краплини місяця. — От кіно на старості літ.

— Па старості, на старості! — перекривила Олена. — А де ж ти молодикуєш у запівнічну годину?

— Всі ви, баби, одним миром мазані, — безнадійно махпув рукою чоловік. — Це ж треба з-за дурних ревнощів глупої ночі прителющитись у степ. І кроволюбів не побоялася!

— Не забивай мені баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?

Не все й жінці можна казати, — підсміюючись, розважливо відповів Лаврін.

— Тоді приводь свою задрипу не тільки для спання, а й дориботи, — і Олена крутнулася од чоловіка, щоб гайнути в село.

— Та вгамуйся, нарешті! Чого так роз'юшилась? — Лаврін стистнув жінчину руку.

— Як не скажеш, де був, то тільки й бачив мене! — пашіла від гніву, а в очах замість звабливого оксамиту металися оси.

— Та скажу, забісована, — здвигнув плечем. — Невже, справді, дурні ревнощі потьмаріїли твою розумну макітру? — і знову посміхнувся тією посмішкою, що так непокоїла жіноцтво. Бабодур, та й годі.

— Кажи, не тягни!

Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?

У болотах? Чого тебе туди нечисті носили? Там же могил нема!

— Їсти носив пораненим.

— Пораненим? — І жінка почула, що з неї почав облітати гнів, а натомість прокинулось до когось, і навіть до Лавріна, співчуття. Чого ж вони в болотах?

— Пожди трохи. Зіновія Сагайдака знаєш?

— Чому ж не знаю, коли наші сини в нього. Ось він і знайшов у болотах безпечне місце для поранених.

— Так ти теж із Сагайдаком знаєшся? — вже починає догадуватись і боїться свого здогаду.

— Виходить, знаюся.

— То ти, Лавріне, теж партизан?! — скрикнула Олена. Хіба ж можна подумати, щоб такий собі сумирний чоловік став партизаном?

— Партизан чи не партизан, а щось таке є, — і посмішка заграла під вусами чоловіка. — Тепер, може, зав'яжеш у вузлик свої ревнощі?

— Ой Лавріне, Лавріне, нащо тобі це партизанство? Хай уже діти там... — Олена ступила крок, охопила руками чоловіка і знову Іваплакала. — Може б, поки не пізно, відступився від Сагайдака.

— За кого ж ти мене маєш? — розсердився чоловік. — Хочеш, мов у дуплі, жити? Не такий тепер час!

А коли вже так сказав Лаврін, то ніяким трибом не пересилити його.

— Це я з переляку, Лавріне, — і вона витерла сльози, вже гоочись до своєї другої судьби.