Чотири броди - Стельмах Михайло

— Я ж знаю: ви не втопите мене. Бо це ні до чого вам, та й мені. Ось дайте пару деньків — і я вирачкуюся з біди: в коморі буде повний ажур.

Нарешті Рогиня посміхнувся:

— Що, навіть у полюбовниці забереш бочечку меду?

— І про це написали?! — обурено вигукнув Боденька і осікзирнув на вікна, ніби за ними його могла почути дружина.

— Написали, навіть з деякими небезінтересними подробицями. Махтей трагічно глянув на Рогиню:

— Це, певне, сочиняли такі кривосудці, що самі ходять до жінок з порожніми руками. А хто ж з порожніми руками прийме комірника?

На таку сентенцію Рогиня мало не розсміявся. Комірник одразу помітив зміну настрою в начальства, хоча досі потай підсміювався над тем, і попал вимізковувати, якітмі датками умиротворити його. Можна б і пару золотих бринькачів дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу. Жирами теж ніби незручно підкуплятися, хоча б нони могли оживити оцю знемощілу шкіру, з-під якої аж стовбурчаться маслаки. От медом і до святого, і до грішника можна підкотитись, бо він не хабар, а ліки. Але скільки його дати? І Махтеєві враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче півня, а не зпаюгь, що й курчатко теж хоче жити. От чуствітельпа колись пісня була! І мимоволі прошепотів: "Цыпленок жареный..." Що не кажіть, а Махтей дещо петрав у літературі, особливо в тій, де говорилось про їстівне.

Сокрушно похитавши головою, він тернув долонею по рідкуватих поросячих віях, витер свою печаль відворотом піджака і сумовито звів очі на Рогиню.

— То не продасте, Гавриїле Олексійовичу, мою великогрішну душу? Невеликий буде на ній заробіток, бо де ж ви бачили комірника, якому не доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?

— І сам не знаю, що робити з таким гріховодником! — завагався Рогиня. — Витягни тебе з болота — сам ув'язнеш у ньому.

— Помилуйте, підрятуйте і воспреп'ятствуйте навету. Я ж не Іфадянське, а чуже потроху розтрушував... — І запнувся: чи не рбовкнув зайвого. А тепер слово не горобець. — Коли ж ваша ласка, дозвольте мені, недостойному, покласти вам у бричку лиипівку святого меду — самого найкращого, лікувального. І, замість віднікування, він почув:

— Коли це мед лікувальний, то не поскупись на дві липівки. Може, вони пособлять моїм немочам.

— Оце розмова! — запобігливо заграв очима Махтей, одразу кинув з душі всі тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з ридверпого кілочка в'язку ключів і, мало не виваживши двері, Пнувся до хатньої комори. Там щось забряжчало, загупало, затоііхтіло, і незабаром Рогиня з вікна побачив, як ощасливрквий, чимсь схожий на байбака, Махтей ніс на животі бочечку медом. Уже надвечір'ям Рогиня виїхав з обійстя розчуленого комірка, який, прихвалюючи начальство, ніяк не хотів розпрощатися веим і все щось підсовував і підсовував у бричку, бо тепер воні — полова, а животу треба пропітаніє. Коли бричка виїхала за ворота, Махтей підтюпцем вибіг на вулицю і довго-довго махав руками, немов розпухлий підкорочний вітрячок. Ох ці підкорочені хитруванням вітрячки, що з'їдають...

На подвір'ї Гримичів стояв дух чорнобривців і лісового сіна, отого, в якому дрімають настої дикої полуниці, чебрецю, мaтeринки й привороту до дитячої казки. "Ой коте-котино, поїдем по сіно, я буду воли пасти, ти будеш сіно класти".

Два високих ошатних стіжки стояли насупроти вікон оселії поппо, нагадуючії Лавріцу його близнят.

Рогиня, як грішник, увійшов у осінню задуму двору, постояв біля стіжків, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тиші, а потім розчинив ворота, підвів коней до сіна. Борозний зачепився копитом за човен, і він озвався низинним гудінням. Далі яблуня гупнула яблуком, зітхнув спросоння татарський брід, а з хмари ошелешено вискочив місяць, і на подвір'ї ожили тіні, чорнобривці, кущі жоржин і глечики, що скапували на землю росу. Господи, що б він не дав, аби мати отакий двір з човном, стіжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.

Десь тижнів два тому був зустрівся з Гримичем на полі, Після різних недомовок та прицінень Лаврін і підкосив його:

— Не думав я, Гавриїле Олексійовичу, що ви так низько упадете. Я не дивуюсь таким дурням, як поліцай Терешко, — у них за черевом голови не видно. А ви ж у науці сиділи, вищу освіту маєте, і отримали її не від кого, а від Радянської влади. Вона за це не взяла а вас ні копієчки. То чого ж ви отак потягнулись до чужих срібляників? Чи скорбота честолюбства згризала вас? Не хотілось бути тільки простим агрономом? Так це честолюбство скоріш усього забиває людину в гробові дошки.

Звідки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Він теж не в одну книжку заглядав, не раз їздив у музеї, радився з ученими, а про його добру хліборобську працю навіть у газетах писали. Що ж тепер Лаврін скаже йому? Вислухає мовчки та й покаже на двері? Отак і крижують тебе слова і добрих людей, і нечисті. Перемагаючи сум'яття, болі, Рогиня відчиняє сінешні двері й стукає в хатні.

— Заходьте! — озивається дзвінкий голос.

Незручно пригнувшись, він переступає поріг. В очі йому одразу б'є полум'я з печі, а вже потім бачить пригнуту постать Ярини, що завзято вимішує в діжі тісто, воно і обурюється, і попискур, під її руками.

"Чого ж Ярина дома, а не в лісах? І хто малював її личко та брови?"

— О, це ви! — здивувалася, зніяковіла, ніби розгубилася дівчина і витягла з діжі руки.

— Таки я, — невесело вітається агроном. — А де ж батькоматір?

— Вони пішли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селі. — Ярина вивільняв руки від тіста, запрошує Рогиню сідати, а сама кидається до дерев'яного саморобного вмивальника. — Вам щось треба?

— Хотів погомоніти з татом.

— Про могили? — і сяк, і так вивіряє його очима, в яких чаяться і занепокоєння, і зневага.

— Про життя.

— Довго вам доведеться чекати їх. Якась нагальна потреба чи, може, печаль привели до нас?

Рогиня здогадався, що Лаврін розказав доньці про нього.

— Ти вгадала, Яринко, — гірка печаль пригнала до вас. Як нема батька, довірюсь тобі, бо знаю й тебе, і ваш рід. Попав я при новій владі, як жаба в тенета. Що там буде далі — не відаю, а хочу бодай якоюсь крихіткою пособити партизанам, їй-богу, правду кажу.

— Добре діло ви зробите, — насмішкувато сказала Ярина. — То чого ж ви приїхали до нас, а не до партизанів?

— Ніби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось підкажете мені.

— Отакої! — здивовано вигукує дівчина. — Звідки ж нам таке небезпечне знаття?!

Тепер дивується Рогиня:

— Хіба ж Роман і Василь не навідуються до вас?

— Ще чого! Як пішли в армію, то нема від них ні слуху, ні прослуху.

— От не сказав би цього, — похитує головою Рогиня.

— І чого б це? — насторожується Ярина.

— Бо тільки позавчора увечері бачив їх.

— Позавчора?! Де ж ви їх могли бачити?

— На Лучанщині. Трюхикаю оце пізненько додому, поглядаю то на ліс, то на долину. Коли чую — біля озеречка так смачно шаржакае коса. Під'їжджаю ближче, аж недалеко від дороги стоїть запряжені у воза коні, біля них походжає один чолов'яга з автоматом, а другий — косить отаву. Та як косить! Пізнав я твоІ|їх братів, тільки не пізнав, хто косив, — Роман чи Василь, бо ж Чак вони схожі один на одного.

— І це правда, що ви їх бачили? — вірить і не вірить Яринка. — Суща правда.

— То спасибі за добру звістку. Порадую батьків, бо вони вже і одному смутку живуть.

І знає Рогиня, що лукавить дівчина, і знає дівчина, що не віВть їй агроном, та інакше говорити не можна. '. — Щось вам зготувати на вечерю?

— Спасибі, Яринко. Розумію, чого ти не віриш мені: бо такий с, бо і я ніби став на другому березі. Та мої слова і моє каяття редасиш батькові.

— Нащо це мені? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самі побалакайте з ним.

— Хто знає, як складеться це завтра. А навідаються брати — передай їм дві бочечки меду і скажи, що моя заблукла душа шукає покути. Я можу підказати, де і що лежить на перевалочному пункті...

— Це діло не мого розуму, — стенула плечем дівчина. — А от мед я у вас куплю, якщо поцінно продасте.

— Обидві бочечки? — здивувався Рогиня.

— Авжеж! Ось ходім, гляну на них. — Вона проворно вискочила з хати, знайшла на бричці під сіном бочечки, поторгала їх, засміялась, — Наче близнята лежать, — і підхопила руку розгубленого Рогипі. — Купую на пні! Даю п'ятсот карбованців.

У Рогині засіпались прив'ялі повіки.

— Нащо тобі стільки моду? І де в тебе такі гроші?

— Як де? Я ж тепер при комерції.

— Не дури голови, дівчипо. При якій ти комерції?

— Працюю ж у привокзальній таверні.

— Ти — і працюєш у таверні?! — і здивувався, і глухо обурився Рогиня.

— А чого вам це вдивовижу? Ви тепер маєте свіжу копійку в управі, а я в таверні. Оце ж завтра завезу туди і свіжі пиріжки, і ваш мед.

— Кидай к бісу цю таверну! — розсердився Рогиня. — Хіба це для тебе? Там кожен викрутень буде пастися на твоєму личку.

— Як знайду кращу службу, то покину, — безтурботно відказала Яринка. .

"Невже копійка чи якийсь дідько збив її з пуття? І хто розбереться у світі, що таке Євин накоренок".

А Яринка, раптом забуваючи про все, радісно потягнулась і руками, і станом угору:

— Гуси летять! Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята... І щось по-дитячи зворушливе було в цій припорошеній місяцем постаті, що потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним граєм, а далі — гулом бомбовозів, од нього в дівчини опустилися руки, стиснулися кулаки...

Вранці Яринку повезла до міста отуманіла від сліз Василина Голуб. Теж судьба у жінки! В шістнадцять років її, наймичку, випхнули в заміжжя, та за такого, який людей підстерігав із обрізом, а жінку, про всякий випадок, батогом батожив і дугою дугував. Був із тих жорстокосердців, що трималися страшного повір'я старовини: коли чоловік жінки не б'є, то в неї утроба гниє. Як тільки він підходив до хати, у Василини страх обривав серце.

У сімнадцять літ вона стала вдовою, та й знов понесла в наймі руки, і молодість, на яку вже зазіхало не одне ласолюбне око: бо ж — вдова. Ще добре, що в безщасті мала силу косаря — могла відбитися од нечестивих залицяльників — огнем би горіли вони.

Ось тільки на хуторі старого Магазаника її пригорнула спокійніша година, бо тут ціле літо бд