Чотири броди - Стельмах Михайло

Хтось рятує хату?

— Вважайте, нема нікого, бо, не доведи господи, який тепер пішов народ...

Ніколи в житті Магазаник не бачив такої пожежі. Палала ж хата, палав прихатній горіх, але ніхто з людей, окрім жандарма і трьох поліцаїв, не прибіг на пожежу. Отак на безлюдді й згоріла оселя, згоріли й ті підвалини, що мали вистояти два віки.

Довго, до самої ночі, Магазаник перегортав залізяччям своє попелище, навіть підважив із землі покалічених, почорнілих скіфських і половецьких камен. Але скарбу так і не знайшов: чи хтось з поліцаїв вихопив його, чи стік у вогні золотою сльозою?..

XXV

Закіптюжений, знеможений, озлоблений, він із пожарища самотньо йде на подвірок сусідки Одарки, яка молодою повдовіла і всю свою ніжність та любов перенесла на чужих дітей — відколи в селі дитячий садок, відтоді в ньому висяюють і турбуються карі, в золотій оправі очі вдови. А захворіє ж яке мале, Одарка і днює, і ночує біля нього, і що їй тоді своя хата, свій невпораний город, коли треба полегшити чиїсь болі?

Доброту її немилосердий обкрадали нечестивці, і не раз бу'вало, що на весну вдова залишалася не тільки без хліба, а навіть без картоплі. То й що з того?

— Безтолоч я, — погудить себе, сумно посміхнеться та й знову до дітей — несе їм і радість, і турботу, і оксамитний голос, що не тільки "Люлі, люлі" чи "Журавку" виводить. Як заспіває Одарка, бувало, на якомусь гулянні "На добраніч та всім на ніч" або "Там на горі в Почаєві зоря ясна стала", то старе й мале заслухається. Але й відрізати і поглядом, і словом могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тоді в зіниці її заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.

Сватались до вдови добрі люди, та вона затялась більше не виходити заміж, бо, мовляв, один раз людина народжується, один раз має і кохати. Любила вона — світу не бачила, — і увесь світ пригортався до неї, коли був Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вірною його пам'яті.

"Якого дивацтва не буває в жінок: одна весь вік вірна мертвому, а друга — весь вік дурить живого", — чорті-що прокидається в задурманеній чадом голові Магазаника. Підійшовши до зморшкуватої вдовиної хати, він кілька разів клямцнув клямкою.

Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хаті, скрипнула дверима і перелякано обізвалася з сіней:

— Хто там?

— Твій сусіда. Відчини, Одарко, — стомлено попрохав Магазаник.

— Пан староста? — вже подив і насмішка сходяться в її голосі. — Чого вам уночі?

— Відчиниш, тоді скажу.

Вдова відсунула засув, відчинила двері й стала на порозі. Від розплетених кіс повіяло теплим сном чи снодійним зіллям. І хоч у темені не було видно Одарчиних очей, та він все одно бачив її Дугасті брови чарівниці. Таки Даремно линяють вони.

— Смілива ж ти. Видко, не маєш страху в душі і нікого не ховаєш у себе.

— А ви, пано старосто, до мене на вивідний прийшли? — глузливо запитала вдова. Да й оксамити випали з її голосу. — Чого вам?

— Оце ж палії спалили мою хату, — почав так говорити, начебто Одарка нічого не знала про пожежу.

— Вогонь знаходить своє місце, — загадково сказала вдова. — То чого вам?

— Хіба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подітися тепер?

Одарка жахнулась:

— Що ви, пане старосто, говорите! Хіба ж можна вам залишитись у мене?

Магазаник ледь стримав лють:

— Чого ж не можна? Пожалієш свого топчана? Вже ліжка не прошу.

— А ви подумали, яка про мене завтра неслава піде?

— Одарко, ми ж сусідимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?

— Одраау ж знайдуться такі песиголовці. Бо що перед алим райком жіноча честь? Ідіть, пане старосто.

Магазавик розуміє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:

— То ніяк не пустиш на ночівлю?

— До кінця свого віку! І староста спалахнув:

— А я, зачумана, комусь підкорочу і вік, і язик, стонадцять болячок тобі!

— Болячки залюбки можуть повискакувати і на тому, хто розкидається нами, — відказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула дверима, грюкнула засувом, і вже її кроки загули в хаті.

"Пожди, відьмо! Завтра дочекаєшся від мене плати! Іншої заспіваєш, як поженем твою коровицю в крайс, — лютуючи, вій завулком виходить на вулицю, оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, і не знав, до кого постукати, бо мало він мав приязні до людей, не мали й вовв до нього. От хіба що зайти до діда Гордія? Той, душа згідлива, кого треба, кого й не треба прихистить, навіть цигана ярмаркового.

Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковідчиняв двері, біліючи полотняними шатами, став на поріг. — О, це ти, пане старосто? В Магазаника прокинулась підозра:

— А ви, діду, когось ждали? Старий зітхнув:

— Ждав і не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:

— Діду, який я вам пан староста?

— Як і всім, — понуро відповів старий.

— А кого ви ждали?

— Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборі з виснаги доходить. То жінка пішла туди викупляти його, може, й донесе він додому душу. А ти ж з якого дива ночей недосипаєш?

Магазаник відчув у голосі старого приховане глузування.

— Прийшов до вас досипляти ніч.

— Це ж як? — насторожився дід.

— Просто, бо мені тепер нема де переночувати. Приймете?

— Ні, не прийму, пане старосто, — рішуче сказав старий.

— Чому ж?!

— Бо, пробач, нема де. У нас одне ліжко стоїть для старої, топчанчик для мене, а тебе ж на долівці, ще й на залежаній соломі, не покладеш, бо ти — пан.

— Я можу й на підлозі. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...

— Еге, а що потім твоє начальство скаже? Нащо мені на цьому ? мїдатися з ним? Іди вже до когось іншого.

— Я піду, але завтра ви прийдете до мене в управу, — насочилось погрозою кожне слово. — А не прийдете — під боки приведуть.

І на це зовсім негадано Гордій попрохав:

— Скинь, Семене, чобота.

— Це ж для чого? — витріщився Магазаник.

— Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступні чи ранці.

Війнувши полотняними шатами, старий зникав в сінях, а Магазаник ще якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тілі, а між ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за ці дні?..

Він добре знає: село ще й досі не отямилося від страху. Знічене, приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усіх і всього, і, здавалося, кожен жив у ньому сам по собі. напевне, так і треба фашисту: жорстокістю і страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не роїлось громадське. Хіба ж не пам'ятає, як люди вибирали його старостою? Мовчки, без жодного слова, наче то були тіні, а не люди. А от виказав він Човняра — й тіні почали оживати. Виходить, і страх має свої межі і свій живець.

Магазаник поволі шкопиртае з Гордіввого подвір'я на вулицю, Він знову підходить до пожарища, б'є чоботом ненависних камен, потім підворушує головешки і негадане чує, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося його золото? Зігнувшись, він запускав руку в попелище, та знаходить не золото, а обгорілий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!

Від пожарища він поволі йде до своєї дубової, в зруб складеної комори. Тут біля порога стоять свіжі, ще не ошиновані колеса, а під острішками сушаться вінки добірної кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги вже з неї не звариш. При згадці про мамалигу йому відразу захотілося їсти. Він відмикає колодку і входить у маснуватий настій закомірка, бо, крім жита-пшениці, тут зберігається свіже насіння коноплі, маку, льону і стоїть кілька обплетених лозою бутлів з олією.

Колись, ще парубком, він мав у цій коморі вечорові розкошування. Тоді тут пахли дівочі коси, а з них опадали квіти підсніжника, ромашки, чорнобривців, — то вже яка пора стояла надворі. Гай-гай! Давно вже вивітрився дух тих підсніжників, тієї ромашки, чорнобривців, а зараз чути маснуватий настій олії, що піде на продаж.

Може, знову, як колись, переночувати тут і хоч у снах зайти у позаколишній час? А хтось защібне комору і підпалить тебе і твій запасець. На пам'ять недоречно приходять напівзабуті слова: "Й немає злому на всій землі безконечній веселого дому". Ох, ця література і всі її сантименти! Хіба ж не злі порядкують зараз у всьому світі? Еге ж, коли ти маєш пустку в душі, тоді вся земля стає пустелею.

Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув її і городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який ніколи не вилазив із боргів. Як притиснеш його, то підтюпцем біжить із хати в хату за свіжою позичкою, щоб віддати задавнену. І досі Максим винен йому триста карбованців за телицю, яку взяв у заставпщну. Але хіба вчорашні триста карбованців порівняєш із сьогоднішніми?

Ще з двору Магазаник чує в хаті Калюжного притишений гомін. Він обережно скрадається до віконця хатньої комірчини, крізь нього чує різні голоси, повів диму і горілки. Так і в: дурний та нужденний Калюжний жене житнівку, на яку вже чатує ціла капела.

— Будьмо, люди добрі, — тремтить приємний тенорок Максима. — Хоч і тепла вона, але щира.

— Заб'єш нею памороки, то все менше тиснуть...

— Пийте, куме, без політики, бо політика — пропаще діло.

— Яка ж це політика? От сказав один дядько при німцеві, думаючи, що він не знає по-нашому: "ох і тиснуть так тиснуть!"

А німець і визвірився на нього:

— Хто тебе тисне? Нова влада?

— Ні, нові чоботи, — відповів дядько.

— Так ти ж босий!

— Того і босий, що тиснуть, — завчасу спохватився дядько.

— Га-га-га.

— Ось вип'ємо, люди, як на святвечір, за тих, хто в дорозі. Нехай легенько згадається їм.

— Господи, коли тільки повернуться вони?! — невимовною тугою забринів жіночий з сльозою голос.

— Не треба, жінко. Плачем лихо не відплачеш. Дзенькнули чарки, і тиша надовго вгніздилась у комірчині: видно, кожен думав про своїх синів. Магазаник підійшов до дверей, постукав раз, вдруге, втретє, і тільки тоді з комірчини затремтів тенорок Максима:

— Це ж хто так пізно?

— Я, Максиме.

— Хто "я"?

— Семен Магазаник. Уже не пізнаєш?

— Тепер і рідного батька можна не впізнати. Що вам?

— Отак і будемо перемовлятись через двері?

Максим зітхнув, щось тихцем кинув у комірчину й почав відчиняти двері. Ось він і став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знічений.

— Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пізно сам пан староста завітав.

— Чого ж не прийти до гарної людини? Як воно тобі ведеться?

— Та...