Чотири броди - Стельмах Михайло

І чого він ці уста покинув напризволяще?

Уже зовсім споночіло, коли Магазаник увійшов на сонне подвір'я Василини. Не часто він сюди заглядав — Василина більше голубила його в лісах, які любила в усі пори року, навіть коли хуга вибивала з них квиління і стогін. А то якось у березні знайшла двох зайченят, що замерзали в снігу під кущем. У пазусі принесла їх до лісника, кинула у запічок, налила в черепок молока. І таки виходила їх, а потім випустила на волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається любов.

Він тихо стукав у вікно, як і перше стукав. Та німує хата і все довкола неї. Ще сильніше гупають пальці по шибках, що мають осінню печаль. А він і тепер, навіть у пучках, чує жадобу стрічань. Ох, жінки, жінки, з самого пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тільки не караються ним чоловіки, караються, та не зарікаються.

Нарешті до вікна припадає обведене переляком обличчя жінки.

— Хто там? — забився її голос у дрожі, і забились шибки у вікні.

— Це я, Василино.

— Чого вам, пане старосто, в таку пору? — ніби трохи відійшла жінка.

— Пусти до хати.

— Я вночі нікого не пускаю.

— Яка ж тепер ніч? Тільки звечоріло.

— Еге, звечоріло! Люди вже давно мають спочивання.

— Ми довго через вікно будемо говорити? — починає сердитись, — Відчиняй уже двері.

— Ідіть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.

— Пустиш! Бо діло є! — вже шаленіє Магазаник і б'є кулаком по рамі. — Я тобі зараз і вікна, і дворі рознесу.

— Цур тобі, оглашеннику! Як тільки відкадитись од тебе... Зараз відчиню. — Василина біжить до дверей, грюкає ними, а далі, на порозі, пильно придивляється ся до нього ї починає совістити: — Хоч би людей посоромились. Ось на ваш гуркіт сусіди каганці світять.

— А що мені твої сусіди? — У Магазаника одразу спадав гнів, і він обома руками тягнеться до жінки, до її звабливого повногруддя, що підворушує білу сорочку.

Жінка б'є його по руках і відступає в сіни.

— Чого вам?

— Скучив за тобою, от ніби вічність не бачив. Василина чогось полегшено зітхає і, шелестячи спідницею, заходить до хати.

— Чого ж ти мовчиш?

— Не віриться, щоб ви могли за кимось скучити.

— Коли ти поклала гнів за якесь нерозумне слово, то вибачай, — хоче пригорнути Василину, але вона вислизає з його обіймів і стає ще жаданішою.

— Ідіть, Семене, додому, не дурійте, — виправляє з оселі, — бо вже минулося наше.

— Чого ж це минулося? — Магазаник ошелешено став посеред хати.

— Отак, як і все минається. Був колись чад, а тепер розвіявся.

— Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа приніс.

— І вечеряти не будем, — глянула на нього не очима, а колами темені. — Відвечерялось наше.

— Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так і кажи! — Гніваючись, Магазаник виймав з кишені свічечку, засвічує її й насторожено придивляється до жінки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так він бачить обличчя, як хвилі волосся, що погойдувалось навколо жіночого стану; ні в кого він не бачив такої розкоші, яка мала кольори і золотої, і пізньої осені. І чого він знову потягнувся до неї, як давнього петрівчанського вечора? Отак, може, любощі, перегораючи, і знаходять свій пізпій берег, свої коси, де повінню гуляють розмаїті осінні барви й пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотілось стати матір'ю, та він, певне, колись спасався колиски більше, аніж домовини... Ось вдивляйся в жіночі принади і думай щось недодумане, бо ж і твої роки вже вчувають свою межу... От на яких тільки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи потрібні ваги в твою осінь? Та ще в таку страшну осінь?..

— Не вкручуйте в мене очі, як шурупи, — невдоволено сказала Василина і погасила трепетний вогник свічечки.

Магазаник стрепенувся, зяавив негадані сентименти, зчавив душу і не знайшов у ній путящого слова.

— То маєш приймака чи перелюбця?

— Не меліть, Семене, дурниць, не перекидайте свої гріхи на інших. — І насмішка проклюнулась у слові: — Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нікому старосту добрим здоров'ям навістити.

— Чого ти мені цим старостою в очі цвікаєш? Невже забула все, що було між нами?

У голосі Василиниозвалось глибоке обурення:

— А що в нас було, крім чаду і срамоти? Хіба ж ви хоч трохи любили мене? Тільки груди щоразу нівечили мої, — торкнулась руками до сорочки, — Ідіть!

— Піду, не зсипай так скоро, хоч і оприкнів тобі, — спалахнув Магазаник. — Ще гляну, що на другій половині хати робиться.

— Там тільки городина та квашенина.

— А коли приймак?

— Прийдете вдень — і обдивитесь хату.

Жінка не може заховати тривогу, а староста насочується підозрою: що ж вона приховує від нього? Ох цей відьомський ріді Кого він тільки не дурив, починаючи з Адама?

— То показуй другу половину.

— Квашених огірків та помідорів не бачили? ' — Побачим, побачим, які в тебе помідори.

— Ще курей переховую в солом'янику.

— В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?

— Щоб гицелі не добрались до них.

І несподівано десь, чи не з горища, почувся довгий стогін. Магазаник здригнувся, спрожогу вихопив з кишені пістоля, а господиня вклякла на місці.

— Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтіла:

— Нікого нема.

— Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходімо в сіни.

— Не треба, Семене, — благання низинно озвалося у її голосі... — Ось я краще вечерю зготую.

— Бач, коли про вечерю згадала! — шаленіє Магазаник. — Тепер обійдемось без неї. Хто в тебе? Комісар, партизан?

— Хіба я знаю?

— А хто тобі підсунув його?

— Сам уночі городами приповз. Він тяжко поранений у руку і груди.

— У груди? Ось заберем його в лікарню, а там уже розберуться.

— Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! — заплакала Василина і руками, і станом припала до нього.

— Так що ти хочеш? Щоб твої сусіди тицьнули на мене і я за когось на шибениці гойдався? — Він відштовхнув жінку, швидко вийшов у сіни, знову засвітив свічку і наказав Василині: — Лізь перша.

— Одумайся, Семене. Нащо тобі цей гріх?

— Лізь!

Голосячи, витираючи хустиною сльози, жінка почала підійматися на горище. На горішніх щаблях зупинилася:

— Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть уполювати.

— Розумною ти дуже стала, — підсвічує і просвічує її голі ноги свічечкою. — От через тебе і не стало б моєї душі.

— Кому вона, гидомирна, потрібна, — схлипує жінка, підіймається на горище і вже комусь несе свої сльози й голосіння: — Прости мене, людино добра, що не зарятувала тебе... Прощай і прости... Прощай і прости...

Магазаник почув чийсь тихий заспокійливий голос і, щулячись, виліз на горище, яке все перехитувалось у нерівному світлі воскової свічечки. І краще б він не бачив того, що побачив, бо їірвердла страху одразу вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшні дія минулі роки глянули на нього очима пораненого, який лежав, Діййстивши руки на грудях.

— Невже так міг переміститися час?! З хуртовини вісімнадцятого нагишов зимовий день, коли державна варта вішала молодого командира, що мав і гарне прізвище, і такі очі, які, напевне, й у снах не забуваються. І, йдучи на страту, вони ясно посміхалися людям, наче й не журилися за життям. І ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився Човняр, ніби він і не попрощався з білим світом.

— Ти хто?! — скрикнув він.

І тією самою, знайомою з вісімнадцятого року посмішкою перекреслив, розітнув його поранений.

— Людина! А ти хто? Правнук Іуди? Чи підпомагач смерті?.. Не плачте, тітко Василино. Хай він, грішний, плаче, що не людиною, а фашистським прислужником став.

І тоді жінка почала клясти Магазаника:

— Будь ти проклятий навіки, чорте зі свічечкою! Щоб твої готі і ранку не дочекалися! Щоб тобі прийшла відплата, як ка|їюзі! Щоб мої сльози прибили тебе!

Магазаник одмагається рукою від прокльонів і, вже недопиуючись, хто він: командир, комісар чи партизан, хрипко запитав:

— Як твоє прізвище? — І застиг у нелюдській напрузі.

— Човняр, — насмішкувато відповів поранений, що горів чи догорав у хворобливих рум'янцях.

Магазанику забракло повітря, він заточився од жаху, від коюсь відмахнувся, намацав ногою драбину і швидко почав спускатися з горища.

Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зійтися роки? І невже він мусить під корінь підтинати чийсь рід? Невже він і тепер мусить стати підпомагачем смерті?.. І чого йому було приходити до цієї павіженої мантачіїиці? Краще б телембасився до Лавріпа і його мертвого золота. А може, він нікому не скаже, що побачив отут? Отак і зробить, якщо ніхто не присочив його у Васплиии.

Вирішивши це, Магазаник на якусь хвильку відчув полегшення, витер піт з чола і скрадливо вийшов з оселі, бодай би ніколи не знав її.

У сусідній хаті просвічується вогник. Чи не почув хтось їхні розмови па горищі? Прислухаючись, підійшов до плота, над яким ремствувало темне листя вишняка. Наче нікого нема. Ще постоявши біля плота, повернув до воріт і, як стій, зупинився: за ворітьми насупроти нього з гвинтівкою в руках стояв якийсь чоловік.

— Хто це?! — скрикнув, сахаючись убік. Чоловік ворухнувся, засміявся:

— Не впізнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собі коло воріт, а прислухаюсь до хати, до якої маю підозру. Що там у Василини на горищі робиться?

Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в пастці. Отак і приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе. Стискаючись од безвиході й холоду, сказав чужим голосом:

— У Василини на горищі лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:

— Партизан?

— Це вже самі дізнавайтесь.

— То я зараз!.. — Поліцай, наче ошпарений, крутнувся і побіг за своїми підбічниками.

І, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: "А чого було не сказати, що то приймак Василини, і піти а Тіщешком пиячити, щоб залити йому мізки?"

Та вже було пізно. Торги із совістю закінчено. Страх починав їх, страх і-закінчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати життя!

У тиші Магазаник чув, як гупав чобітьми Терешко, а перед собою бачив очі пораненого, і завіяні човни на подвір'ї старого Човняра, і отой човник на хутірському ставку, де завжди перечищається вода. Та не завжди перечищається наша дута. Ох, не завжди...

XXII

Коли на осінь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспішав вивинутись із пелюшок туману.

Стоїть Лаврін Гримич біля розрадистої яблуні, що нависав рад криницею і тином, вдивляється журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою чаїться печать сонця, і гадки не має, що до .хати треба принести води.