Правда і кривда - Стельмах Михайло

Потихеньку, щоб і не шелеснуло, вийняв шибку — і вліз, — ніжна і задоволена посмішка грає на тонкуватих устах Кузьми, в його горіхових очах, що при світлі каганця здаються зовсім темними.

— Бачив доньку?

— Аякже! Для чого було через вікно лазити?

— Ну, і як?

— Олена каже, що вона дуже гарна, а я трохи сумніваюсь, — щиросерде говорить Кузьма і хмурить чоло. — Бо що то за дівчина, коли в неї брів нема.

— Безтолоч ти, будуть у неї брови! — гримає мати ни Кузьму і починає сміятися.

— Справді будуть? — довірливо і зворушливо дивиться на матір шибайголова.

— Хіба тобі жінка не говорила цього?

— Я, Марку Трохимовичу, посовістився питати її. То будуть?

— Неодмінно будуть і брови, і краса, і муж буде... У внучки моєї тільки через два тижні з'явилися брови.

— То моя ще має час, — заспокоївся Кузьма, крутнув головою і засміявся: — І навіть муж буде? Феноменально! Вип'ємо за її здоров'я.

— Чого ж ти до мене прийшов пити? — здивовано запитав Марко. — Рідні в тебе нема?

— Таки нема... Байстрюк я, Марку Трохимовичу, — хмара набігла на чоло Завороженого. — Усього життя наворожило мені. Тільки тепер, після поранення, розжився на рідню—на жінку та доньку. А. ви мені здались душевним, чоловіком, хочу, щоб хрещеним батьком були. Не погребуєте, в мене ж така біографія?

— Не погребую.

— І справді, Герой буде хрещеним батьком моєї безбрової?

— Сказав же тобі.

— Це я вас на щастя згадав, бо я чоловік з пережитками і різними забобонами. — Кузьма випиває чарку, морщиться і змовницьки нахиляє голову до Безсмертного. — Сьогодні ж, Марку Трохимовичу, як з пушки, можна дістати пального.

— Де? — стрепенувся чоловік.

— Є недалеко таке славне містечко. Там саме перекантовується один воєнний склад. Тепер на ньому залишилось тільки два вартових, і то вони зараз гуляють у своїх любок. Майнемо, Марку Трохимовичу? Візьмемо по совісті — кілька бочок, і ніхто не помітить.

Радісні думки як завихрились, так і розвіялись у голові Безсмертного.

— Це ж пряме злодійство.

— Яке там злодійство! — повів плечима Заворожений. — Не для себе ж — для колгоспу, значить, теж для держави стараємось. Ну, а війна все спише!

— Ні, Кузьмо, на таке діло я не піду.

— І нащо вам стільки совісті? Ну, як знаєте, а я хотів пособити. — Кузьма спритно перехиляє другу чарку і вже з сумом говорить: — Виходить, не гожусь я для соціалізму. І чому? Бо в соціалізмі треба мати крила, хоч манюсенькі, хоч горобині, коли нема орлиних. А я навчився не літати, а крізь щілини лазити.

— Уже пора і відучатись від різних щілин.

— І жінка це саме довбе мені щодня і щоночі. Почав старатися, а що вийде — аллах його знає. Марко пильно зміряв чоловіка поглядом.

— Аллах нехай собі залишається аллахом, а ти з сьогоднішнього дня вже батько, а не якийсь злодюжка. Не ганьби імені батька, як хтось твоє зганьбив.

Кузьма здригнувся, допитливо поглянув на Марка і стис йому руку.

— Бувайте здорові. Піду Ярослава зміняти. Оратиму ж сьогоднії — підняв угору кулака. — В честь доньки!

Вранці першим з'явився до Марка заклопотаний Василь Тримайвода.

— Хваліть мене, бо я сам почну хвалити себе, — жартом зустрів його Безсмертний, але не розвеселив чоловіка.

— Оказія трапляється, Марку Трохимовичу, — стишив голос. — Тільки навряд чи будуть за неї хвалити нас.

— Яка ж оказія?

— Вночі притарабанилось до мене одне гидомирство і почало справжній торг. Воно, це гидомирство, звідкись пронюхало про наш сутуж і хоче підлататись на ньому: за каністру самогону обіцяє давати бочку пального.

— І де тільки береться така погань? — запитав Марко з обуренням.

— Спливдє з каламуті війни. Так що нам робити? Самогонщиками ставати?

— Задачка!.. А це надійна справа? — ще не знає на що зважитись.

— Якщо придивитись до носа цього гидомирника, то надійна — за чарку він і батька продасть. Для проби привіз мені дві бочки пального.

— Де воно в нього лежить?

— Дурний він сказати! Засекретив свій склад.

— Цілий склад?

— Схоже на це. Каже, що ми його пальним зоремо во свої поля.

— Тоді домовляйся, Василю! — махнув рукою Марко. — Заставить біда і самогонщиком стати.

— З чого тільки варити будемо?

— Зараз же поїду на цукрозавод. Там є меляса... От і переплуталось грішне й святе.

* * *

...Обличчя директора Укрозлволу не можна було назвати оптимістичним. Його пожмакований рот рогаликом прогнувся донизу, у вузькуватих розрізах нудились очі, а перчина носа принюхувалась до вусів, мов до закуски.

"В такого нудника навряд чи поживишся чимсь", — подумав Марко, прикидаючи, якими словами можна розжалобити директора заводу. Він вдарився в злигодні спаленого села, а тюхтіюватий господарник, нудьгуючи, слухав його і раз по раз принюхувався до вусів, ніби вони випаровували найкращі пахощі. Коли Марко закінчив говорити, очі директора одразу ожили, і він коротко виклав свої думки:

— Лірика теперішнього села, особливо спаленого, сама по собі дуже інтересна, але ми книг не пишемо, — ми практики, а тому одразу перейдемо до діла. Меляса в мене є, добряча, хоч на хліб масти. Скільки хочете, стільки відпустимо, коли взамін дістанете міді. Підходить така комбінація?

Марко розгубився:

— Міді? Якої?

— Якої хочете, з чого хочете і де хочете, аби це була мідь. Німці обдерли нас, мов липку.

— Де ж я вам дістану її?

— А це вже ваша печаль. Я вам — мелясу, ви мені — мідь. Кілограм за кілограм.

— Ви б, може, для практики, почали свою мелясу міняти на золото: кілограм за кілограмі — з'єхидничав Марко.

— Золото мені поки що не потрібне, — спокійно відповів директор і знову почав принюхуватись до вусів. Його, видно, ніщо не могло зворушити.

Розлючений на директора, на себе і на всю цю історію, Марко в препаскудному настрої повертався додому. Наважився чоловік стати" самогонщиком — і то не повезло, захотів чесно заробити догану — і то не вийшло... Дивна ця істота, що зветься людиною. З самого ранку його мучили сумніви і роздуми, що він погодився за самогон купляти пальне, а тепер він лютував, що не може цього зробити. Прямо хоч повертай коні до Кузьми Завороженого і їдь з ним промишляти на склад.

В діброві імлисті долоні вечора прохолодою пройшлися по його обличчі, трохи остудили гнів, але всі думки і тепер, як бджоли навколо матки, крутилися навколо оранки. І все одно він десь мусить добути мідь тому перчастому дідькові.

Дома Марко розповів про свою пригоду Тримаиводи і Задніпровському. Ця розповідь обурила навіть врівноваженого Василя, а Григорій Стратонович засміявся.

— Ви чого? — нерозуміюче поглянув на нього Марко. — Типаж сподобався?

— Перчину носа і вуса, як ви намалювали їх, бачу перед собою, — і далі сміявся Григорій Стратонович. — Напали ж на практика! Але здається, ми вже маємо мідь.

— Які? —в один голос скрикнули Безсмертний і Тримайвода.

— В горбовецьких лісах, може знаєте, висаджено артсклад. Що мало піти в повітря — пішло, а гільзи до торішнього року валялись навкруг вирви...

— Тоді зразу ж треба їхати! — вирішив Марко. — Може, й нам пофортунить.

Цього ж вечора він, Григорій Стратонович і Василь Тримайвода поїхали в горбовецькі ліси. При місяці вони довго петляли лісовими дорогами, поки знайшли глибоченну вирву і, мов над самородками золота, нахилились над першими, позеленілими від негоди гільзами снарядів... Через тиждень шість тракторів, радуючи серця хліборобів, прийшли піднімати рахманну, напоєну дощами, росою і туманом землю. І через тиждень десяток заяв пішло блукати по всіх інстанціях. В них писалося, що новий голова колгоспу Марко Безсмертний морально розкладена людина — він примушує колгоспників варити для нього самогон і безпробудно пиячить...

XXXI

Земля пахла свіжістю трави, ніжно-п'янким цвітом кульбаби, соком дерев і розсади. Дівчата, познімавши рами парників, дбайливо ворожили, згинались і розгинались над нею, а їхня пісня слалася над тендітними стебельцями, і в ній була печаль далеких віків, що зійшлася з теперішньою дівочою тугою. Невідомим судженим вихлюпували вони свою пісню і напіврозкриту, мов пуп'янок, любов, але не суджені, не веселоокі хлопці, а тільки тепла земля прислуха'лась до дівочого смутку й любові.

І знову Марка стривожив цей спів, знову подумалось про дівочу долю, підкошену війною, і про ту любов, яка може зів'янути в грудях без відповіді, без материнства. І хіба він не розуміє, чого тепер навіть сміх дівочий чаїть у собі печаль. І нічим, нічим ти, чоловіче, не годен допомогти, хіба що привітним словом і пошаною до тих, у кого доля окривдила дівочі літа.

Ці роздуми і сум непомітно перенесли його до тих вечорів, коли й він стрічав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? І чи було у світі оте ніжне тернооке дівчатко, яке довірливо й недовірливо тягнулось до нього? Він їй колись навесні приніс вітром відчахнуту вишневу гілочку, не знаючи, що цієї ж весни відчахнеться од нього його любов...

Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в тебе така, як ота дівчина була, та все одно прокидається сум і боляче смокче все тіло. Віддирай його, чоловіче, від серця, виточуй, мов гіркий сік минулих років, глуши роботою і господарчим клопотом, щоб менше боліло все. І він віддирав його, та з далеких закутків пам'яті раз по раз виринали спогади про перше і друге кохання.

Враз у пісні про журавку йому вчувся голос Олени, і він аж оглянувся, приглядаючись до дівчат. Справді, щось було у їхньому співі таке, що бриніло в голосі його дружини. Певне, перехопили вони це в Олени і заспівали йому, щоб і підстрелений журавель затужив за своєю журавкою. Якою дивовижною і красивою була вона в золоті кіс і чарах своєї пісні. От і нема золотої вербички у його сім'ї, є тільки блискавкою припалена верба, що з хреста виросла на могилі його батька.

— Марку Трохимовичу, що мені робити з Маврою? — підійшла до нього Марія Тримайвода, і буденщина зруйнувала усі видіння, та не могла зруйнувати смутку.

— Що таке?

— Те саме — ніяк на роботу не виходить.

— Говорили із нею?

— Кілька разів і говорила, і вмовляла, і гудила, але нічого не пособило. Обіцяє прийти, та обіцянка — цяцянка. Доведеться штрафувати Мавру, чи як?

— Війна так штрафувала наших жінок, що грі буде нам братись за таке діло, — невесело відповів Марко.

— То що ж робити? За Маврою й інші жінки не квапляться до роботи.

— Іще треба поговорити, душевно, сердечно.