Правда і кривда - Стельмах Михайло
Вогкий папір неохоче зайнявся, і на нього страшними очима дивився Поцілуйко. В руці горів його присуд і, навіть попеліючи і розпадаючись, вселяв острах і холод у мізок.
Волею безглуздого випадку Поцілуйко став тепер найбільше знати про діяльність партизанського загону Івана Мироненка. Він вивчив усі матеріалі, неначе вірш, а потім, про всяк випадок, знову закопав їх у землю і почав працювати над великою, на кілька газетних підвалів статтею. Тепер на це пішла мода, а на ній можна заробити не тільки частку чиєїсь слави, але й гонорар... Та навіщо про нього думати... Він відганяв чорт зна які думки і знов припадав до паперу, малюючи і перекреслюючи його.
В своїй писанині Поцілуйко не возвеличував себе — тут потрібно триматися так у тіні, щоб усі оцінили твою об'єктивність і скромність. І в думках, забігаючи наперед, не раз бачив, як у пресі з'явиться прізвище маловідомого зв'язківця, який з веління легендарного Івана Мироненка змушений був не партизанити, а виконувати на хуторі невдячну й непомітну роботу і навіть частково постраждати за неї...
Усе було б добре в цій історії, якби не існувало на світі Григорія Задніпровського. Він, тільки він зараз головний ворог... А ще той огидний випадок у церкві... Коли б не він, то при цих документах і Задніпровського можна було б обдурити... Як же тебе сколупнути з дороги?.. знову, наче у сітці, б'ється мізок Поцілуйка і сам виплітає сітку на когось.
XXX
Марко підвечіркував з Ярославом і його напарником Кузьмою Завороженим, пройдохуватим чоловіком, який за війну встиг побувати і шинкарем у районному містечку. і торговцем у Румунії, і штрафником на Третьому Українському фронті, і підбити два танки мушкетоном Петра Першого — так він величав протитанкову р,ушницю, і знов опинитись у Румунії вже бувалим воякою. На одній з фронтових доріг він перепинив королівський ридван і, мліючи од щастя, почав випрягати коні.
— Що ви робите? — заволав машталір. — Це коні короля Міхая! Сам король їздить на них!
— А тепер король не буде їздити, бо мій старшина пішки ходить, — спокійно відповів Кузьма й на чистокрівцях гайнув у свою частину.
Горіхові, з масною сльозинкою очі Завороженого і тепер без зайвої гризьби й суму примірялись до життя, що можна було увірвати з нього, — він уривав, не дуже турбуючись таким пережитком, як совість. І на себе він якось міг дивитися, ніби збоку, дивуючись, куди тільки не тягне його "айдіотський" характер.
От і зараз він розповів кілька своїх майже неймовірних пригод, сам посміявся над ними і, не криючись, дійшов до висновку, що йому треба було родитись або в капіталізмі, або в комунізмі: там би він жив, як нирка в салі, а в соціалізмі рідко фортунить йому. Навіть достобіса ледачий райзавскладом на одному міндобриві більше заробляє, ніж він на тракторі. То є правда на світі?
— Що ж він там може заробити? — здивувався Ярослав.
— Капітал! Не Карла Маркса, а той, що в скрині лягає. Деякі голови колгоспів поки що без міндобрив спокійніше себе почувають. А щоб начальство не ганяло їх, мов солоних зайців, — шапочку скидають перед завскладом, ще й замогоричують його. От він і слинить у свої книги, що міндобриво такі-то діячі вивезли, а сам його вивозить наліво. І всі, виходить, задоволені: і начальство, і голови, і завскладом.
— Чого ж ти при такій ідейності пішов у трактористи, а не в комору? — запитав Марко.
— Жінка повернула мою біографію ближче до людської, жінка в мене працює на соціалізм, — відповів Кузьма з насмішкою, але в його горіхових очах потеплішала олійна вогкість. — Хіба ж це робота на цьому натику? — махнув рукою на трактор. — Одні сльози: день працюєш — тиждень гуляєш. А став би я директором МТС — усі трактори гурчали б день і ніч і вихідних не знали б.
— Де ж ти дістав би пального? — Марко з подивом і надією подивився на рішуче обличчя Завороженого.
— Викомбінував би, — коротко відповів той.
— А за такі комбінації не перейшов би на казенні харчі?
— І це могло б трапитись, але все клубком крутилося б, — безжурно відповів Кузьма. — І вам би дещицю вигадав, аби тільки було за що. Я люблю такі діла... О, здається, наш директор на своїй чортопхайці жме сюди? — поглячув на дорогу.
Справді, на трофейному БМВ до них під'їжджав директор МТС, невисокий з піваршинними вусищами чолов'яга. Він легко вискочив з машини, привітно поздоровкався з усіма і кивнув головою на Завороженого:
— Цей підлеглий не підбивав під мене клинці, не говорив, що в нього все гурчало б дні й ночі, аби він став директором МТС?
Марко і Ярослав засміялись, а Кузьма здивувався:
— І як ви могли на такій відстані та ще на чортопхайці почути?
— Цю чортопхайку ти, галабурднику, цілувати повинен!
— За які заслуги? — Кузьма зневажливо копнув п ногою.
— На ній я твою Олену завіз до лікарні. Кузьма одразу побілів, у погляді його затремтіла жалість, а тонкуваті губи нерівно засіпались.
— Як вона?..
— Не журися, усе гаразд, — пустив по вусищах посмішку. — Вітаю тебе з донькою, а скільки кілограмів вона важить — дорогою забув.
— З донькою? — жалісно зітхнув Кузьма Заворожений, міцно обняв директора МТС, головою притулився до його широких грудей. — Спасибі вам. Так ждано і так несподівано... — Він випростався, охнув, невидющими, але глибоко вдячними до когось очима поглянув на світ, махнув рукою і засміявся.
— І чого всі батьки в ці хвилини ось такими розумними стають? — глибокодумно запитав директор МТС. — Сідай, бісова покруч, підвезу.
— І знову ж таки спасибі. — Кузьма щупаком вскочив у машину і слухняно вмостився на задньому сидінні.
Директор кивнув на нього головою, і запитав Марка:
— Встигли хоч трохи розкусити цього пройду? А дивіться, як любов із нього в'є мотузки. І все одно з цього харцизяки ми зробимо'людину. З головою болотяник, тільки в ній мізки позлипалися з комерційною грязюкою. Вичавити її — і посвітліє розум у голові. Ви пального не розжилися?
Марко безнадійно махнув рукою.
— Хіба ж його тепер дістанеш? Де тільки можемо, навіть по пляшці збираємо.
— Розживетесь пального — усі трактори пошлю на ваше поле. Шкода мені, Марку Трохимовичу, вас, та пособити не можу. Сам караюсь, що запівдарма зарплату одержую. А може, й пофортунить ще — чогось не доказуючи, знову посміхнувся у вуса, попрощався і вліз у машину.
На поля тихо спускався сизувато-синій шовк надвечір'я. У видолинку матово темніла вода, і верби над нею здавалися табуном птахів, що вийшли на берег. М'яка відтінкова синява і веленкувата голубавість поміж незгас-лими островами хмарин лрисипляли, заколисували землю і стирали з неї слідя лихоліття. Вона теж куталася в мрійливу голубінь і, здається, радісно тремтіла, що над нею заіскрилися перші зорі, а на ній стрепенулись дівочі голоси. То з далеких полів поверталися старі плугатарі і дівчата-погоничі. Цілий день навихались вони біля коней, понатирали поводами потріскані ручата, понабивали ноги, а все одно пустили пісню про любов, хоча й не мали її... В такий вечір скрадатися б їм до милих, прислухатися б, як у тиші синього надвечір'я б'ється наполохане серце, і вбирати в нього найкращі в світі слова, і вбирати у радісні очі і зорі, і місячне сяйво, і всю землю, оповиту вечірньою імлою чи, може, туманом кохання.
Батьківський жаль охоплює Марка, він зараз так хоче щастя цим натомленим дівчатам, наче вони були його дітьми. Та не всі вони матимуть своє звичайне дівоче щастя, якого більше було в часи Маркової молодості. От-от уже закінчиться війна, смерть не буде гасити цвіт людських очей, та скільки ще й після війни проллється невтішних дівочих сліз.
.І знову згадалось його безталання — його єдина донька. Карайся, мучся, батьку, на самоті, а до людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду, добувай і ліс, і гроші, і насіння, і фураж, і хоч по двісті грамів хліба для плугатарів, і ложку молока для дітей-сиріт.
Отак і несе чоловік у душі красу цього весняного вечора, і батьківську тугу, і копійчані розрахунки, і прокляте питання — де взяти ' пального, як виорати поля, бо така твоя судьба.
Увечері в його землянці довго засідає правління, підводить підсумки дня, обмірковує, що треба робити найближчим часом, кого послати в Кам'янець-Подільську область добувати вапно, щоб на ньому заробити сяку-таку копійчину. Небагато, лише п'ятнадцять тонн, дозволили їм добути в кар'єрі вапна, але по теперішніх цінах це дасть п'ятнадцять тисяч карбованців на самі необхідні потреби. І знову усі сушать голови над пальним.
Після правління він ще якийсь час розмовляє з рибалками: треба щось вловити, хоч на юшку, знову ж таки орачам, копальникам і дітям-сиротам, а потім сидить з Марією Тримайводою, яка радить посадити на супіску півгектара ранніх помідорів у самий ранній строк. Правда, вони можуть вимерзнути. Та коли все буде гаразд — дадуть найбільший прибуток.
— Ризикнемо: Садіть гектар... Що, є лист од сина.
— Звідки ви знаєте?
— По вашому обличчю.
— Хіба? — дивується, червоніє жінка і знову обличчя її береться чудесною осінньою красою.
Марко дивиться на Марію, непомітно любується нею і мало не зітхає. Коли вона пішла додому, мати, дивуючись, запитала:
— Чого це вона сьогодні так вирядилась? Свято якесь у вас?
— А я й не помітив, — посміхнувся син.
Нарешті він лягає біля Хведька. Утома одразу сплющує повіки, одразу з тіла відлітає частина турбот, воно легшає, перед очима хитнулось, колискою перекинулось небо, і він, солодко опускаючись у теплу глибочінь, бачить, як мерехтять великі зорі і золотим череслом поблискує місяць. Ось він опускається все нижче й нижче і фарою сідає на трактор веселогубого Ярослава. Чого ж так сміється хлопець, під'їжджаючи до ставу? Ага, він дістав пальне. Маркові теж стає радісно на душі... Але все це одразу руйнується, зникає — і більш нічого нема, тільки якісь плями перед очима.
— Вставай, сину, вставай, хтось прийшов до тебе, — над ним, зітхаючи, схиляється мати.
Він зовсім виринає із хвиль сну, відчуває вагу натомленого тіла й похапцем одягається. В землянці вже світиться сліпачок, на столі стоїть пляшка вина іноземного походження, а біля столу хитрувато косує на нього Кузьма Заворожений.
— Звідки ти взявся? — дивується Марко.
— Прямо з лікарні.
— І тебе, оглашенного, пустили вночі?
— Де там пустили, сам уліз, — нітрохи не бентежиться чоловік.
— Як?
— Через вікно.
