Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Як ви чудово знаєте французьку мову,- нарешті сказала вона, бо сама розмовляла цією мовою з дуже по­мітним единбурзьким акцентом.

- Я повинна її знати,- скромно відповіла Бекі й опу­стила очі.- Я навчала цієї мови в школі, і моя мати була француженка.

Така покора перемогла леді Грізель, і вона подобрішала до Бекі. Вона нарікала на фатальні нівеляторські тенден­ції нашої доби, через які люди всіх станів дістали змогу бувати в найвищих колах, але не могла не визнати, що ця жінка принаймні добре вихована й не забуває свого місця. Її милість була гарна жінка - ласкава до вбогих, нерозум­на, бездоганна й довірлива. І не її вина, що вона вважала себе кращою за нас із вами: протягом сторіч люди цілува­ли поли її предків! Кажуть, ще тисячу років тому лорди й радники небіжчика Дункана цілували картату спідничку голови її роду, коли той великий чоловік став королем Шотландії.

Леді Стайн після згадуваної сцени біля рояля не встояла перед Бекі і, може, навіть відчула якусь прихильність до неї. Молодших дам родини Гонтів теж змусили підко­ритися. Раз чи двічі вони нацьковували на Бекі своїх прибічників, але зазнавали поразки. Блискуча леді Станінгтон спробувала стати з нею на герць, та безстрашна маленька Ребека розбила її вщент. Коли на неї хтось нападав, Ребека спритно прикидалася скромною ingénue 96 і такою була особливо небезпечна: тоді вона природним, невимушеним тоном казала найнеможливіші речі, після чого простодушно починала вибачатися за свою нетактовність, таким чином розголошуючи всім, про що йшла мова.

Одного вечора дами намовили напасти на Бекі містера Вога, славнозвісного дотепника, блюдолиза й підлабузни­ка в домі лорда Стайна. Хитро глянувши на своїх патро­нес і підморгнувши їм,- мовляв, зараз почнеться коме­дія, цей достойний джентльмен накинувся на Бекі, яка, ні про що не здогадуючись, їла собі юшку. Захоплена зненацька, але завжди при повній зброї, маленька жін­ка відразу прийняла виклик, відбила удар, відповіла так влучно, що супротивник спаленів з сорому, і, спокійно всміхаючись, знов узялася до своєї юшки. Могутній пат­рон Вога, який годував його обідами й часом позичав йому невеликі суми грошей за послуги на виборах, у газетних та інших справах, так люто глянув на Вога, що невдаха мало не заплакав і не впав під стіл. Він жалісливо пози­рав то на мілорда, що протягом обіду не озвався до нього жодним словом, то на дам, які, звичайно, відступилися від нього. Кінець кінцем над ним зглянулась сама Бекі й спро­бувала залучити його до розмови. Після цього Вога не за­прошували на обід протягом шести тижнів, а Фічу, повір­никові мілорда, за яким Вога, звичайно, дуже упадав, до­ручили довести до його відома, що коли він дозволить собі ще раз сказати погане слово про місіс Кроулі чи зробить її предметом своїх безглуздих дотепів, мілорд передасть до суду всі векселі Вога і безжально пустить його з торгів. Вог заплакав і почав благати свого дорогого приятеля Фіча заступитися за нього. Він написав поему на честь місіс Р. К., що з’явилася в найближчому номері журналу «Дзеньки-бреньки», який він сам видавав. Зустрічаючи Бекі на вечорах, він запобігав у неї ласки. Він підлещувався й під­добрювався до Родона в клубі. За якийсь час йому дозво­лили вернутися в Гонт-гаус. Бекі завжди була ласкава до нього, завжди весела й ніколи не сердилась.

Візир і головний повірник його милості містер Уенгем (що мав місце в парламенті й за обіднім столом лорда Стайна) поводився й висловлювався багато розважніше за містера Вога. Цей маркізів ад’ютант, хоч як він ненави­дів усіх парвеню (сам містер Уенгем був незламним торі, а його батько - дрібний торговець вугіллям у північній Англії), ніколи не виявляв ворожості до нової фаворитки, навпаки, він допікав їй вкрадливою люб’язністю і хитрою, шанобливою ввічливістю, яка часом муляла Бекі дужче, ніж відверта неприязнь інших людей.

Як подружжя Кроулі здобувало кошти на бенкети для своїх великосвітських знайомих, залишалося таємницею, що свого часу викликала чимало балачок і, можливо, дода­вала чару тим невеличким зібранням. Хтось запевняв, що сер Пітт Кроулі давав братові добру допомогу; якщо так, то Бекі мала на нього справді величезний вплив і вдача баронета з роками дуже змінилася. Ще хтось натякав, що Бекі завела звичку брати контрибуцію з друзів свого чоло­віка: до одного приходила в сльозах і розповідала, що в них описують майно, перед іншим падала навколішки й заяв­ляла, що всій родині доведеться йти до в’язниці або на­класти на себе руки, якщо не буде оплачений той чи той вексель. Казали, що лорд Саутдаун під впливом таких пате­тичних заяв дав Бекі не одну сотню фунтів. Юного Фелтема з *** драгунського полку (сина власника фірми «Тайлер і Фелтем, капелюшники й постачальники вій­ськового спорядження»), якого подружжя ввело у вищий світ, теж згадували як одного з тих, хто платив Ребеці данину. Ходили чутки, що вона брала гроші в різних до­вірливих людей, обіцяючи виклопотати їм відповідальне місце на державній службі. Одне слово, чого тільки не казали про нашу любу, невинну приятельку! Певне лише те, що якби вона мала всі ті гроші, які начебто випросила, позичила чи вкрала, то могла б набути собі капітал і жити чесно, а тим часом... але ми забігаємо вперед.

Правда й те, що коли все розраховувати й добре госпо­дарювати, коли ощадливо витрачати готові гроші й майже нікому не платити, то можна примудритися, принаймні певний час, жити на широку ногу з дуже обмеженими достатками, і нам здається, що гучні вечори Бекі,- як видно з усього сказаного, не такі вже й велелюдні,- кош­тували їй не багато більше за воскові свічки, що освітлю­вали її стіни. Стілбрук і Королевине Кроулі вдосталь забезпечували її дичиною й овочами. Пивниці лорда Стайна були до її послуг, а чудовий кухар цього вельможі ча­сто порядкував у її невеличкій кухні або ж, з наказу лорда, посилав їй найвишуканіші ласощі свого власного виробу. Я вважаю, що це просто ганьба - так неславити скромну, невинну істоту, як неславили Бекі її сучасники, й попереджаю публіку, щоб вона не вірила й десятій час­тині того, що про неї казали. Якщо ми надумаємо вига­няти з суспільства всіх, хто залазить у борги й не може їх сплатити, якщо ми почнемо заглядати в особисте життя кожного, перевіряти його прибутки й відвертатися від нього, коли нам не сподобається його спосіб витрачати гроші,- ох, якою дикою пустелею,