Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Естер 86 у тому занепалому тепер будинку! Я обідав там, moi, qui vous parle. 87 Я наповнив залу привидами великих небіж­чиків. Коли ми, люди теперішньої доби, сиділи й скромно попивали червоне вино, з’явилися тіні тих, що відійшли в інший світ, і зайняли свої місця навколо похмурого сто­лу. Стерновий, що витримав не одну бурю, пив великими келихами примарний портвейн; тінь Дандаса не випуска­ла з рук привиду келиха з недопитим вином; Едінгтон, на­хилившись над столом і посміхаючись замогильною по­смішкою, не пас задніх, коли невидима пляшка ходила по колу; Скотт 88 з-під кущуватих брів дивився на уявну осугу в уявному вині; Вілберфорс зводив очі до стелі і, мабуть, не міг збагнути, як його келих досягає рота повним і опу­скається на стіл порожнім,- зводив очі до тієї самої стелі, яка була над нами щойно вчора і на яку дивилися всі сла­ветні люди недавнього минулого. Тепер у тому будинку здають кімнати. Так, леді Естер мешкала колись на Бей­кер-стріт і спочиває непробудним сном у пустелі. Еотен 89 бачив її там - не вдома, а в тому іншому її відлюдному пристановищі.

Усе це, звичайно, суєта, але хто з вас не визнає, що в невеликих дозах вона приємна? Хотів би я знати, хто з роз­важних людей відмовився б від яловичої печені тому, що вона скороминуща? Це також суєта, але дай боже кожно­му з моїх читачів, хоч би їх було й п’ятсот тисяч, ціле своє життя споживати на обід добру пайку цієї страви. Прошу, сідайте, джентльмени, і їжте на здоров’ячко: ось вам жир­ненька, ось вам пісна, ось підлива, чи, може, хочете хрі­ну - беріть, не соромтеся. Налийте ще чарочку винця, го­лубе Джоне, покладіть собі ще один ласий шматочок! Так, втішаймося досхочу всім суєтним і будьмо вдячні за ньо­го! І дивімось прихильним оком на великосвітські розваги Бекі, бо вони, як і всі радощі смертних, скороминущі.

 

 

Наслідком візиту Бекі до лорда Стайна було те, що його ясновельможність князь Петроварадинський скористався нагодою відновити знайомство з полковником Кроулі, коли вони другого дня зустрілися в клубі, і вклонився місіс Кроулі під час прогулянки в Гайд-парку, шанобливо ски­нувши капелюха. Бекі та її чоловік негайно ж отримали запрошення на один з вечорів у тісному колі друзів князя в Левант-гаусі, де мешкав тоді його ясновельможність, поки шляхетний власник будинку тимчасово перебував за межами Англії. Вона співала після обіду невеличкому гуртку вибраних гостей. На тому вечорі був присутній і маркіз Стайн, який по-батьківському стежив за успіхами своєї учениці.

У Левант-гаусі Бекі зустріла одного з найблискучіших джентльменів і найбільших дипломатів, яких будь-коли давала світові Європа,- герцога де ля Жаботьера, тоді посла найхристияннішого короля, 90 а згодом його ж міні­стра. Признаюся, що серце моє сповнюється гордощами, коли я пишу ці славетні імена: подумати тільки, в якому блискучому товаристві буває моя дорога Бекі! Вона стала бажаною гостею французького посольства: жоден вечір не вважався там вдалим, коли на ньому не було чарівної мадам Родон Кроулі.

Обох аташе посольства, мосьє де Трюфіньї (з роду Перігорів) і Шампіньяка, скорили чари прекрасної полков­ниці, і обидва, за звичаєм своєї нації (бо хто коли бачив француза, що, повернувшись з Англії, не залишив би там з півдесятка зруйнованих подружжів і не привіз у своєму гаманці стільки ж знівечених сердець?),- обидва вони, кажу, хвалилися, що були au mieux 91 з вродливою мадам Родон.

Але навряд чи то була правда. Шампіньяк страшенно полюбляв карти й цілі вечори просиджував з полковником за гральним столом, а щодо Трюфіньї, то всі добре знали, як він боїться з’явитися в «Мандрівниках», бо заборгував там служникам, і коли б той достойний молодик не мав дармового столу в посольстві, на нього б чекала голодна смерть. Тому, кажу, навряд чи Бекі вшановувала особли­вою увагою котрогось із цих джентльменів. Вони були в неї на побігеньках, купували їй рукавички й квітки, зала­зили в борги за ложі в опері та робили безліч інших по­слуг. По-англійському вони розмовляли з чарівною про­стотою, і Бекі, на втіху собі й лордові Ставну, передраж­нювала того чи того просто в вічі й поважно хвалила їхні успіхи в англійській мові, чим неабияк розважала свого уїдливого заступника. Трюфіньї, щоб піддобритися до повірниці Бекі, нашої знайомої Брігс, подарував їй шаль і попросив передати листа, якого простодушна, стара панна і вручила при всіх тій, кому він був адресова­ний; той твір смішив кожного, хто його читав. Читав його лорд Стайн, читали всі, крім чесного Родона, якому не обов’язково було знати все, що відбувалося в мейфейрському будиночку.

Бекі невдовзі почала там приймати не тільки «найкра­щих чужоземців» (фраза з нашого благородного, чарівно­го світського жаргону), але й багатьох найкращих пред­ставників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не най­розумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто «найкращих»,- одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, 92 вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж. Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кінг-стріт,- дивись словник Дебрета й Берка 93 ) запрошує ко­гось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів’яла п’ятдесятисемирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії «найкращих». А отже, й ті, хто в неї буває, теж «найкращі». І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюблен­ця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зволила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де голову­вала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відві­дувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон.