Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

приїздив зні­мати мірку. Хлопець схопився мало не вдосвіта й одягся в нове вбрання; мати, яка лежала в сусідній кімнаті без сну, мовчки страждаючи, чула, що він устав. Вона вже давно почала готуватися до кінця: накупила синові різних речей, позначила його білизну й понадписувала книжки, розмовляла з ним і готувала до майбутньої зміни, наївно гадаючи, що його потрібно підготувати.

Та хіба його засмучувала майбутня зміна? Навпаки, він її дуже хотів. Ненастанно й жваво розповідаючи, що він робитиме, коли перебереться до дідуся, він показував бідолашній удові, як мало його турбує думка про розлуку. Він часто приїздитиме на поні до мами, казав Джордж, заїздитиме по неї в колясці, вони кататимуться в парку, і вона матиме все, що захоче. Сердешна мати мусила вдоволь­нитися цим самолюбним виявом синівської прихильності й намагалась переконати себе, що хлопчик щиро любить її. Авжеж, він її любить. Усі діти однакові - їх вабить новизна. Ні, це не егоїзм, а хлоп’яча впертість. Її дитина повинна мати свої власні радощі, свої шанолюбні пори­вання. Це вона сама з егоїстичної, нерозважної любові досі відмовляла синові в тому, що його тішить і належить йому по праву.

Мабуть, немає нічого зворушливішого, ніж це жіноче боязке самоприниження, ця самозневага. Як палко жінка запевняє, що винна вона, а не чоловік! Як радо бере на себе всі наслідки чужих помилок, домагається суворої кари за злочини, яких вона не зробила, і вперто прикриває справжнього винуватця! Найжорстокіше ображають жінок ті, хто зазнає від них найбільше ласки; це природжені боягузи й тирани, вони глумляться з тих, хто їм безогляд­но кориться.

Так сердешна Емілія, затаївши своє горе, звикала до думки, що син має розлучитися з нею, і безліч довгих го­дин самітно готувалася до кінця. Джордж був біля неї і безтурботно спостерігав її приготування. В його коробки капали материні сльози, в його улюблених книжках вона підкреслювала найцікавіші місця, давні іграшки, реліквії та інші скарби відкладала вбік і дбайливо, старанно запа­ковувала, але хлопчик не помічав усього цього. Дитина розлучається з матір’ю сміючись, а в неї серце завмирає з розпуки. Їй-богу, прикро й тяжко дивитися, як безоглядна материнська любов на Ярмарку Суєти не знаходить від­повіді в своїх дітей.

Минуло кілька днів, і ось уже велика подія в Еміліїному житті відбулася. Не з’явився й не втрутився ніякий ангел. Дитину покладено на олтар і пожертвувано долі, а вдова лишилася сама-самісінька.

Звичайно ж, хлопчик часто її відвідує. Він приїздить верхи на поні в супроводі візника, викликаючи захват у свого діда, старого Седлі, що гордо йде вулицею поряд з ним. Мати бачиться з ним, але він уже не її дитина. Він так само відвідує й хлопців у маленькій школі, де колись учився, щоб похизуватися перед ними своїм багатством і розкішшю. Досить було двох днів, щоб він засвоїв ледь поблажливий тон і зверхні манери. «Він народився коман­дувати,- думає його мати,- таким був і його батько».

Надворі стоїть чудова погода. Вечорами, в ті дні, коли хлопчик не приїздить до неї, Емілія вирушає на прогу­лянку далеко в місто, а саме до Рассел-сквер і сідає від­почити на підмурок огорожі навпроти Осборнового будин­ку. Тут так приємно і прохолодно. Вона може підвести очі й побачити освітлені вікна вітальні, а десь близько дев’ятої - і кімнати на верхньому поверсі, де спить Джорджі. Вона знає, що то його кімната. Він їй розповідав. Коли гасне світло, вона молиться - молиться з упокоре­ним серцем і повертається назад, зіщулена й мовчазна. Додому вона приходить дуже втомлена. Може, вона краще спатиме після такої довгої прогулянки, і, може, їй присниться Джорджі.

Якось у неділю, коли по-святковому дзвонили дзвони, вона випадково гуляла на Рассел-сквер, віддалік від бу­динку містера Осборна (але так, щоб той будинок добре було видно), й побачила, як Джорджі з тіткою вийшли з дому й подалися до церкви. Якесь старченя попросило милостиню, і служник, що ніс молитовники, хотів його прогнати, проте Джорджі зупинився і дав прохачеві моне­ту. Хай господь благословить хлопчика! Еммі оббігла май­дан і дала старченяті й свою лепту. Святкові дзвони гомо­ніли, не вгаваючи, і Емілія, зваблювана їхнім покликом, рушила до церкви Сиротинця й зайшла всередину. Вона вибрала таке місце, звідки можна було бачити голову сина, що сидів під меморіальною дошкою свого батька. Під склепінням церкви лунали сотні чистих дитячих голосів, що складали хвалу милосердному господові, і душа в хлопця тремтіла з захвату, заполонена тим урочистим співом. Якусь мить мати не могла розгледіти його крізь імлу, що застелила їй очі.

 

Розділ LI
ДЕ РОЗІГРУЄТЬСЯ ШАРАДА, НАД ЯКОЮ ЧИТАЧЕВІ ДОВЕДЕТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОМІЗКУВАТИ

 

 

Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і пе­ред нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці - навіть такі величні й високі, що ласка­вому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б спо­діватися зайти колись у них. Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяй­них шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу 82 - легко­важну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілив­шись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом - над історією Семели, а може, й над історією Бекі. Ох, любі мої леді! Спитайте у велебного містера Кадийлі чи Белгрейвія 83 - не мідь дзвінка, а Тайберн 84 - не кимвал гудючий! Усе це суєта. Навіть вони минуться. Настане день (слава богу, що вже після нас!), коли сади Гайд-парку будуть не відоміші за славнозвісні сади на околицях Вавілона, а Белгрейв-сквер занепаде й спорожніє, як Бейкер-стріт чи Тадмор. 85

А чи ви знаєте, любі леді, що на Бейкер-стріт стоїть бу­динок славетного Пітта? Чого б тільки не віддали ваші ба­бусі за те, щоб здобути запрошення на обід до леді