Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

дала таку обітницю. І вона завжди думала про сина, коли сиділа вдома, далеко від нього, й шила йому малу одежину. І Самуїл, звичайно, теж не забував своєї матері. Яка вона, мабуть, була щаслива, коли наставала пора (а роки швид­ко збігають) зустрічатися з сином і бачити, що він виро­стає добрий і розумним.

Цю коротеньку проповідь мати проказувала тихим, уро­чистим голосом, ще з сухими очима, поки дійшла до зустрічі матері з сином,- тоді раптом замовкла, її добре серце переповнилось, і, пригорнувши сина до грудей, вона почала заколисувати його й проливати над ним мовчазні святі сльози материнської муки.

Остаточно зважившись, вдова почала вживати заходів, які їй здавалися необхідними, щоб довести все до кінця. Одного ранку міс Осборн на Рассел-сквер (Емілія десять років не писала ні назви цієї вулиці, ні номера будинку,- заадресовуючи листа, вона пригадала свою молодість, свої дівочі роки) - одного ранку міс Осборн отримала від неї листа. Побачивши його, вона дуже почервоніла й швидко глянула на батька, що похмуро сидів на своєму місці з другого кінця столу.

Простими словами Емілія розповідала про ті причини, які змусили її змінити свої колишні наміри щодо сина. Батька спіткала нова біда, і він остаточно зубожів. Того, що в неї є, ледве ставатиме, щоб підтримувати батьків, і аж ніяк не досить, щоб належним чином виховати Джорджа. Хоч як важко їй буде розлучатися з сином, бог допо­може їй витримати все задля дитини. Вона знає, що ті, до кого він іде, зроблять усе можливе, щоб він був щасливий. Вона змалювала хлопчикову вдачу: як їй здавалося, він був жвавий, нетерплячий, коли до нього ставитись суворо, але чутливий на любов і ласку. В дописці вона вимагала письмової обіцянки, що їй дозволятимуть бачити сина стільки, скільки вона хотітиме,- за якихось інших умов вона нізащо не розлучиться з ним.

- Що? Пані гординя посмирнішала? - сказав старий Осборн, коли дочка тремтячим, схвильованим голосом прочитала йому листа.- Постукав у двері голод, ге? Ха-ха-ха! Я знав, що так буде.

Він намагався зберегти свою гідність і, як звичайно, взявся читати газету, але не зміг. Затулившись нею, він то хихотів, то лаявся.

Нарешті він відклав газету, понуро, за своїм звичаєм, глянув на дочку, подався до сусіднього кабінету й повер­нувся звідти з ключем. Він кинув його міс Осборн і сказав:

- Приготуй кімнату над моєю спальнею... колишню його кімнату.

- Гаразд, сер,- тремтячи, відповіла дочка.

То була Джорджева кімната. Її не відчиняли більше як десять років. Там усе ще лежали його речі - вбрання, папери, хусточки, нагайки, шапки, вудки й спортивне спорядження. Реєстр офіцерів 1814 року з його прізвищем на палітурці, словничок, яким він користувався, коли пи­сав, і біблія, яку йому подарувала мати, лежали на ка­міні поряд із парою острогів та висохлою чорнильницею, вкриті десятирічним порохом. Ох, скільки днів і людей відійшло в небуття відтоді, як у ній ще було чорнило! На промокальному папері бювара, що й досі лежав на столі, збереглися відбитки рядків, писаних його рукою.

Міс Осборн дуже хвилювалася, коли разом із служни­цями вперше зайшла до цієї кімнати. Вона зблідла й опу­стилася на вузеньке ліжечко.

- Слава богу, мем, слава богу,- мовила ключниця.- Вертаються давні добрі часи, мем. Любий хлопчина, який він буде щасливий, мем! Та дехто на Мейфейр буде мати на нього зло, мем.- Вона відщепнула защіпку на вікні і впустила до кімнати свіже повітря.

- Пошли, мабуть, тій жінці трохи грошей,- сказав містер Осборн, виходячи з дому.- Вона не повинна біду­вати. Пошли сто фунтів.

- А можна мені завтра відвідати її? - спитала міс Осборн.

- Це твоя справа. Тільки сюди щоб вона не з’являлася. Нізащо, хай йому... ні за які гроші в Лондоні! Але бідувати вона тепер не повинна. Тож дивися, зроби все як треба.

Після цієї короткої промови містер Осборн попрощався з дочкою і подався своєю звичною дорогою в Сіті.

- Ось вам, тату, трохи грошей,- сказала Емілія того вечора, цілуючи старого батька, і вклала йому в руку чек на сто фунтів.- І... і не будьте, мамо, суворі з Джорджі. Він... він уже не довго житиме з нами.

Більше вона не змогла нічого сказати й мовчки пода­лася до своєї кімнати. Зачинімо за нею двері й полишімо її молитвам і смуткові. Мабуть, краще не говорити багато про таку велику любов і таке велике горе.

 

 

Міс Осборн приїхала до Емілії другого дня, як і обі­цяла в записці. Зустрілися вони приязно. Сердешній удові досить було глянути на зовицю й перемовитися з нею кількома словами, щоб переконатися, що принаймні міс Осборн не посяде першого місця в серці її сина. Вона була холодна, розважлива, не дуже добра, але й не зла. Мабуть, матері було б тяжче, якби суперниця виявилася кращою, молодшою, ласкавішою і щиросердною. Зі свого боку міс Осборн пригадала давні роки й давні події, і її не могла не зворушити безвихідь бідолашної матері. Емілія була переможена, склала зброю і, видно, скорилася. Того дня вони обговорили попередні умови угоди й капітуляції.

Другого дня Джорджа не послали до школи, і він зу­стрівся з тіткою. Емілія залишила їх самих і пішла до своєї кімнати. Вона випробовувала розлуку, як бідолашна лагідна Джейн Грей 81 - вістря сокири, що мала опуститися й жорстоко обірвати її тендітне життя. Кілька днів минуло в розмовах, відвідинах і приготуваннях. Удова дуже обе­режно сказала про все Джорджеві; вона сподівалася, що сина зажурить така новина. Але хлопчик швидше зрадів, ніж зажурився, і сердешна мати сумно відійшла. Того дня він хвалився хлопцям у школі, що тепер мешкатиме в свого діда, татового батька, а не в того, що часом приходив до школи, і що він буде дуже багатий - матиме свій екіпаж, поні й перейде до кращої школи, а коли розба­гатіє, то купить собі в Лідера пенал і заплатить борг жінці, яка продає тістечка.

«Викапаний батько»,- з любов’ю подумала мати.

Ні, коли я згадаю нашу бідолашну Емілію, в мене про­сто не вистачає духу розповідати про останні Джорджеві дні вдома.

Нарешті настала вирішальна хвилина, під’їхала карета, скромні згорточки з любовно зібраними дрібничками на згадку, давно готові, вже чекали внизу, Джордж був у но­вому костюмчику, для якого кравець раніше