Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Про інших славетних осіб, з якими Бекі зустрілася під час першого виходу у великий світ, немає потреби багато розповідати в нашій історії. Там був його світлість князь Петроварадинський з дружиною - туго підперезаний вельможа з широкими солдатськими грудьми, на яких пишно сяяли всі його ордени, і з червоною стрічкою Золотого руна на шиї. Князь володів незчисленними ота­рами овець.

- Гляньте на його обличчя! Мені здається, що й він сам веде свій рід від барана,- пошепки сказала Бекі лор­дові Стайну.

І справді, обличчя в його світлості було довгобразе, ве­личне, біле, а стрічка на шиї робила його ще більше схо­жим на писок барана, поважного ватажка отари.

Був там і містер Джон Поль Джефферсон Джонс, корес­пондент нью-йоркського «Демагога», що номінально раху­вався службовцем американського посольства; щоб дого­дити товариству, він під час паузи в розмові за столом за­питав леді Стайн, чи подобається його любому приятелеві Джорджу Гонту Бразілія. Мовляв, вони з Джорджем дуже товаришували в Неаполі і разом підіймалися на Везувій. Містер Джонс склав про цей обід повний, докладний звіт, який потім з’явився друком у «Демагогові». Він перера­хував прізвища й титули всіх гостей, додаючи коротенькі біографії найважливіших з них. Він дуже красномовно описав зовнішній вигляд дам, начиння на столі, ріст і лів­реї служників, перелічив страви і вина, які подавали на стіл, згадав різьблення на буфеті й облічив імовірну вар­тість столового срібла. Такий обід, за його підрахунками, мав обійтися не менше як п’ятнадцять або й вісімнадцять доларів на особу. Відтоді і аж до останнього часу він за­своїв собі звичку направляти до теперішнього маркіза Стайна своїх протеже з рекомендаційними листами, посилаючись на дружні стосунки, які він підтримував з покійним лордом. Містер Джонс дуже обурювався, що якийсь мізерний молодий аристократик граф Саутдаун став йому на дорозі, коли всі гості рушили до столу. «Тіль­ки-но я виступив уперед, щоб запропонувати руку дуже приємній, дотепній світській дамі, блискучій, незрівнян­ній місіс Родон Кроулі,- писав він,- як той юний патри­цій вліз між нас і захопив мою Єлену, навіть не вибачив­шись. Мені довелося замикати похід разом з полковни­ком, чоловіком тієї дами, високим, червонощоким вояком, що відзначився під Ватерлоо, де йому пощастило дужче, ніж декому з його колег у червоних мундирах під Новим Орлеаном». 79

Опинившись у цьому вишуканому товаристві, полковник так збентежився й почервонів, як шістнадцятирічний хло­пець, потрапивши в компанію шкільних приятельок своєї сестри. Ми вже згадували, що наш чесний Родон у своєму житті рідко мав нагоду бувати в жіночому товаристві. З чоловіками в клубі чи в офіцерській їдальні він почу­вав себе вільно і міг їздити верхи, битись об заклад, ку­рити чи грати в більярд нарівні з найспритнішими серед них. Свого часу він зустрічавсь і з жінками, але відтоді минуло двадцять років, і ті жінки походили з такої суспільної верстви, як дами, що з ними у відомій комедії приятелював Марло-молодший, поки його не збентежила присутність міс Гардкасл. 80 Тепер такі часи, що боїшся навіть словом згадати про те особливе товариство, в якому щодня бувають тисячі наших юнаків на Ярмарку Суєти і яке вечорами заповнює казино й танцювальні зали; всі знають, що воно існує, так само як коляски в Гайд-парку чи сент-джеймська парафія, але найгидливіша, якщо й не найморальніша частина суспільства вирішила його не по­мічати. Одне слово, хоч полковникові Кроулі було вже сорок п’ять років, він за свій вік не мав нагоди зустріти й п’яти порядних жінок, якщо не рахувати його зразко­вої дружини. Крім неї та ласкавої невістки леді Джейн, яка своєю лагідністю прихилила й призвичаїла до себе шановного полковника, він боявся всіх жінок, і під час цього першого обіду в Гонт-гаусі від нього ніхто не почув жодного слова, крім зауваження, що надворі тепло. Щиро казати, Ребека залюбки лишила б його вдома, та пристой­ність вимагала, щоб чоловік був біля неї і захищав цю не­сміливу, тремтячу істоту під час її першої появи у велико­світському товаристві.

Доли Ребека зайшла, лорд Стайн рушив їй назустріч, узяв її за руку, шанобливо привітався й відрекомендував її леді Стайн та своїм невісткам. Вельможні дами велично кивнули головою, а найстарша навіть подала гості руку, але холодну й безживну, як камінь.

Бекі, проте, потиснула ту руку скромно, вдячно і, при­сідаючи в реверансі, гідному найкращого танцюриста, так би мовити, постелилася до ніг, шановній господині, сказавши, що його милість лорд Стайн був приятелем та опікуном її батька і вона змалку навчилася шанувати ро­дину Стайнів. Справді, лорд Стайн колись купив кілька картин у небіжчика Шарпа, і вдячна сирітка не могла забути такої ласки.

Потім Ребеку відрекомендували леді Голодвірс, якій дружина полковника теж уклонилася дуже шанобливо. Вельможна дама відповіла їй з суворою гідністю.

- Я мала честь познайомитися з вашою милістю у Брюсселі десять років тому,- якнайсолодшим голосом мо­вила Ребека.- Мені пощастило зустрітися з вами на бен­кеті в герцогині Річмонд напередодні битви під Ватерлоо. І я пам’ятаю, як ваша милість і леді Бланш, ваша дочка, сиділи в кареті на подвір’ї готелю, чекаючи на коней. Сподіваюсь, ваші діаманти вціліли?

Ті, хто стояв ближче, перезирнулися. На славетні кош­товності леді Голодвірс був накладений скандальний арешт, про що Бекі, звичайно, нічого не знала. Родон Кроулі відійшов з лордом Саутдауном до вікна, і за мить той почав нестримно реготати, бо Родон розповів йому, як леді Голодвірс не могла роздобути коней і «їй-бо, сіла маком» перед місіс Кроулі. «Цієї жінки мені, мабуть, нема чого боятися»,- подумала Бекі. І справді, леді Го­лодвірс злякано й сердито перезирнулася з дочкою, віді­йшла до столика й почала пильно роздивлятися якісь гравюри.

Коли з’явився володар з Дунаю і всі перейшли на фран­цузьку мову, графиня Голодвірс і молодші леді, на свій жаль, переконалися, що місіс Кроулі не тільки багато краще за них розмовляє нею, а й має кращу вимову. Був­ши в 1816-1817 роках з армією у Франції, Бекі зустрі­чалася з іншими угорськими вельможами й тепер почала з великим зацікавленням розпитувати про своїх друзів. Чужоземні гості подумали, що вона якась велика аристо­кратка, і князь з княгинею все допитувалися лорда Стайна та маркізи, коли ті вели їх до столу, хто та petite dame, яка так чудово розмовляє по-французькому.

Нарешті гості, поділившись на пари