Чотири броди - Стельмах Михайло

Даремно свого часу він, Семен, так остерігався мати дітей. Бо що ж тепер одип син?.. Ох, як знову подешевшає людське життя, а подорожчає хліб, сіль і золото. Солі він уже дві підводи завіз у ліси, хоч якими словами обзивали його жінки. Тільки одним трохи втихомирив їх:

— У мепо ж лісництво па плечах, а у вас підинідуальпі роти!

А як тільки достигне жито — все до зернини треба впакувати в сховок, бо хто знає, на яких шалених вагах теперішня війна буде важиш насущний хліб.

Тихо-тихо мають короговки молодого жита, тихо-тихо поскрипують колеса, і скрипить всередині печаль, обмотуючись і згадками пройдешнього, і журбою сьогодення, і тим дріб'язком, що, певне, ніколи не витікав із його жил. То й що з того? Він же не високими матеріями чи ідейностями живе, та й що не кажи, а в людини більше дрібних справ, аніж великих, — хотів перед кимось виправдати себе, але не виправдав і ще раз глянув на розливи жита. Чогось стало жаль їх, ніби по них котилася невблаганна колісниця війни і смерті. А покотиться ж, бо сіли фашисти не в шарабани, а в танки. Це так йому колись говорив Оникій Безбородько, якого аж лихоманила злоба до більшовиків. Де він тепер трусить заяложеними патлами і до кого прив'язує жовті печаті очей?

І знову в безодні минулих років вигойднулись гетьманські шибениці і петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, і витягнуті шиї під ними та між небом і землею молоді, із вітром чуби.

Невже це було?!

Невже це буде?!

Незвична тиша стояла довколо його лісової, щойно облагодженої оселі. Ніде не озветься ні жіночий голос, ні коса косаря, ні пісня чи пересміхи громадільниць. Отак, неначе в мертве царство ввійшов.

Обходить Магазаник своє володіння — і ліси, і галявини, і кортунок, де над осамотілими пнями п'янко підсихає нескошена трава, а біля пнів млів достигла дика полуниця, — і ніде ні лялечки, і ніде ні слова, тільки на пасіці бджоли розстеляють тремтливе золоте снування. Для кого вони так стараються на мед: для своїх чи для чужих? А які вулики в нього! Усі на вісімнадцять та на двадцять чотири рамки! Уже пора відокремити на головний медозбір маток од бджіл, щоб менше було черви, а більше меду... Найшов чим турбуватися тепер.

Отут па пасіці колись до нього, як молодість сама, підійшла легкостанна Марійка з такими косами, що гордовито відхиляли їй голову. А в тих косах заплуталась стрічка бабиного літа і пе знала, що їй робити: чи пригорнутись до людини, чи злетіти у небо. Bin саме вирізав з дуплянки щільники і спочатку не помітив дівчини. А коли побачив — скам'янів од її погляду, од її усмішки. Боже, що то була за усмішка! Святість і лукавство, непевність і жадання чогось, довіра і опаска мінились, вражали у ній. І вражали весняно-зелені очі з таємничою імлою чи хмелем юності.

По знаючи куди подіти руки, з яких тягуче стікав мед, він пароніті вичавив з себе:

— Чого тобі, дівчіно?

— Роботи, дядечку, шукаю, — наспівно прожеооніла вона і онов освітила йому своїм поглядом.

— А що ти вмієш робити?

Дівчина глянула на свої завеликі рученята і вже посміхнулася їм:

— Полоти, прати, мити, варити, жати, орати, сіяти, косити.."

— І навіть косити?

— І навіть косити. Ми рано зосталися без батька, — враз посмутніла заробітчанка, і біля уст її зникли потаємні ямки, що вибивались усміхом.

Магазаник травою витер руки.

— Тоді он біля возовні візьми косу і пройди покіс, — не так хотів бачити косьбу, як більше побути з дівчиною, з її голосом, з її посмішкою.

Марія хутенько метнулася до возовні, потім підійшла до нього і вміло, по-косарськи, махнула косою, а на плечах її гойднулися важкі, з бабиним літом коси.

Він любувався ними, і дівочим станом, і попалілими литочками, на які осипалась передосіння роса. Чи для роботи, чи для гріховної зваби родилася ти? Недарма ж кажуть: гріх родився недалеко від краси.

І того ж дня лісник потягнувся до Марії, що так манила і лячно тікала від нього, знову ж таки манячи до себе. Від синього передосіння до білої зими тягнулася ця гра. А як опустились на землю хуртовини — прийшла дівчині біда. І вже не радість, —а сльози забриніли на її сполоханих віях. Та й він небагато мав утіхи з того солодкого і гріховного зеленооччя — холодного беззоряного вечора довелося потаємно справити Марію до баби-знахарки, бо не хотів, щоб у Стьопочки з'явився братик чи сестричка. А тепер би за щастя мав дитячий щебет біля себе. От і нема кому принести з пасіки меду, нема кому покласти руку на голівку, нема від кого почути: тату!

І тепер Магазанику стало жаль Марії, яка десь зникла з своїм горем, жаль стало і ненародженого життя, та й себе жаль, що не став при всьому розумі хоча б просто людиною. Але не хтось же обкрадав тебе, а сам обкрадав і витолочував свого душу.

Гай-гай, де тепер ті вітряки і червінці кульбаби твого дитинства? Де той спокій душі, що його мав звичайний хлібороб і коло свого плуга, і коло своєї родини? Магазаник підійшов до дерев'яної бездопки, на якій стояв покутній вулик. Отут під бсздопкою була закопана частина золота з головами останнього царя. То й що із цього потаємного скарбу? Навіть ти не бачиш його. Л по раа думалось, що буде любуватися ним із Оксаною. Ох та Оксана! Коли б не вона, то, певне, по сталося б отак із Марією.

Між деревами білими шатами замаячила висока постать конюха Гордія, який і до цього часу влітку ходив лише в полотні. Теплий пополудепь .човив промінням і тінями старого, а він ішов між ними, як сама журба.

— Гей, діду! — гукнув Магазаник, радіючи, що хоч одна жива душа забрела в ліси.

Старий сумно підійшов до лісника, сумно привітався, і навіть у диханні його озивалися болі.

— Як воно? — і сам не знає, про що тепер говорити.

— Провів онуків на війну. Пішли хлопці, мов саме здоров'я, а скільки ж каліцтва наробить із них війна?.. Видать, не має проклятий Гітлер своїх дітей.

— Таки пе має. Ідіть до худобини, діду, — і лісничу, і мою догляньте, бо сьогодні ніхто не приходив. Старий похилив голову:

— А хто ж прийде, коли така осмута пішла світом?

— Ви ж і ночуйте в лісі.

— Тепер, мабуть, і ночувати буду, бо пішли всі мої онуки на війну. Знов земля залишилась на руки старих та малих.

— Скільки ж у вас онуків було?

— Допризовників дванадцять — як апостолів. Та все такі, наче з малювання вийшли. — Гордій стягнув з сивої голови перепічку картуза, витер ним прив'ялі повіки й, заточуючись, побрів не до лісникового подвір'я, а до старих, сивих од негоди бортів, бо дуже кохався в бортівництві.

Довго дивився йому вслід Магазаник, а потім із пасіки навмання пішов розімлілим чорноліссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешні. Край самого лісу, до якого стікались ще не розквітлі гречки, він побачив хлопчика і дівчинку, вони пригинцем збирали суниці, що тепер нагадували йому краплини крові. Почувши кроки, діти підвелися, сторожко глянули на нього. І враз лісник побачив такі до болю знайомі зелені очі, що навіть йому стало лячно. І кучерики так само в'ються біля вух. Може, примарилось?.. Та ні! Стоїть же перед ним дівчинка, світить зеленою задумою, в яку потім роки, напевне, внесуть сполох і чар кохання.

— Ви ж звідки, діти? — тихо запитав, жадаючи й боячись відповіді.

— Яз Балина, а Олена аж із другого району, вона приїхала до нас, бо ми її рідня, — охоче відповів хлопчик.

— Оленко, а як твою матір звати?

— Марією, — не дивлячись на нього, відказала дівчинка. Біль лапою зчавив середину Магазаника, він оглянувся на невидиму пасіку, почув давній дзвін коси, побачив ті ноженята, на

які пспппласі, рога.

— Олсико, а батько в тебе є?

— Є, — здивовано і з острахом відповіла дівчинка.

— І як його звати?

— Дмитром, — замість Оленки сказав хлопчак.

— Гарне ім'я, — похвалив Магазаник. "Таки вийшла за когось Марія. От наче і є в нього дитина, та насправді нема, а вже і старість на плечі сідає".

— А ви ж хто, дядьку? — спитала Оленка.

— Пасічник, — насилу виморщив непевну посмішку. — Ходімо, діти, до хати лісника. Я вам виносу меду.

— Ми туди не підемо, — сполохано відказала дівчинка і відступила назад.

— Чого, Оленко?

— Мама казала, щоб ми обминали хату лісника, бо то закляте місце.

Магазаник здригнувся:

— Отак і казала?!

— Еге!

Забобонний острах на якусь мить охопив лісника, він кинув око туди, де мала стояти його оселя: а що, коли й справді то закляте місце? Потім ще раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже збираючи суниці, гнулася до трави, та й, одриваючи обважнілі ноги від землі, пішов узліссям. Коли він оглянувся, дітей не було видно. А от очі, і дитячі, і Маріїні, млостили й млостили, та ще в пам'яті шаржакала коса, що входила не в трави, а в болі. Може б, піти в отой Балин, розшукати Марію? Але що тоді замелять людські язики?.. О гріхи наші, гріхи. Не раз душа падає у вашу страшну купіль, яка не змивав бруду доріг і часу.

Напевне, ніщо інше, як самотність і оті слова Оленки про закляте місце, погнали Магазаника не до лісової оселі, а в село, де тепер пусткою стояла його перша хата, що колись не раз у негоду лякала полохливу дружину і малого Стьопочку...

Коли у вісімнадцятому році гетьман Скоропадський утік до фон Гінденбурга, Магазаник накивав п'ятами з війська. У якогось хуторянина, що мав обтернені тини і скажених вовкодавів, він обміняв гетьманський кожушок, сині шаровари, смушеву, з золотою китицею шапку, чоботи з по-турецьки загнутими носками і по-турецьки криву шаблю на свитку, іршані штани ', полатані шкарбанища та батіг і тихцем прибився до свого посивілого батька. Почоломкались на порозі, і чепуристий батько, який у всьому любив охайність, одразу запитав:

— Так що ти привіз із війська: грошви чи вошви?

— І того, і другого, — засміявся Семен.

Старий бридливо поморщився:

— То зараз не заходь до хати — роздягайся в сінях. Твоє лахмання ми спалимо, тебе відмиємо, а тоді можеш і душу розважити: самогону вистачить.

Напровесні батько, якого аж вернуло від пожадливості сина, почав його відділяти. Насамперед вони вибрали місце, де вибудується нова простора хата, і привезли з панського лісу грубезні дубові підвалини. Обдивився їх старий, любовно поторгав руками і пожалів вік дерева:

— Не в землю, а на камінь треба покласти його, — тоді два віки стоятиме.

— Де ж ми того каменю візьмемо, коли кар'єри аж у Вінниці? І тоді в розмову втрутився крамар-пройда Влас Кундрик, що саме приїхав із сусіднього села купити чи вициганити в батька меду.

— Можна і ближче знайти, — не знати на що таємниче натякнув крамар.

— Де?

— У пана Дашківського, — Кундрик заснував усе обличчя павутинням лукавості.

Семен згадав дивака-пана, який жив різною старожитністю і з усіх усюд звозив на своє подвір'я половецьких та скіфських баб.