Правда і кривда - Стельмах Михайло

І скидати їх будуть городиною жіночі руки.

— Лопатою і сапкою? — аж губу прикусив Іван Артемович.

— Так, лопатою, сапкою, мозолями і навіть новими зморшками. Цей рік нелегким буде для нас усіх, а найбільше — для жіноцтва. Дуже зобижаєм його.

— Це ще добре, коли є кого зобижати, — на мить болюче примружив очі Борисенко.

— Ви про що? — не зрозумів Марко.

— Не догадався?.. Про свою і твою жінку, —різко перейшов на "ти" Борисенко.

— У вас теж?.. — широко поглянув на хмуре, мов із чорного каменя висічене обличчя.

— У мене теж, — вирвався хрипкий клекіт із грудей. Ні одна зморшка не ворухнулась на виду Борисенка, та біль кригою охопив його обличчя і кригою заіскрився в очах.

Обабіч шляху в прозорому місячному тумані, наче видіння, відходили темні постарілі липи, і в їхніх німотних обрисах, в покляклому з росою гіллі вчувалась печаль скорботних матерів. Ох, ці "катеринівські" липи, цей широкий шлях! Скільки лихого проходило біля вас. Борисенко напівобернувся до Безсмертного:

— Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстріляли і її пісню. А мою жінку спалили з ненародженим дитям. На сьомому місяці ходила, сподівалася подарувати мені сина, не такого цигана, як я." Хату облили якоюсь сумішшю, піднесли до стріхи смолоскипи, а по вікнах ударили з автоматів... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, і вогонь не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рідня.

В долині біля ставу, що закинув у темну глибінь неспокійний місяць, Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злізли з неї, мовчки підійшли до берега, що вже щетинився боязкою травичкою, їм нічим було втішати один одного — слова ще більше розтривожили б їх. А зараз тільки тривожили думки, спогади, видіння, і то вони тіснилися між невідкладними турботами про найбуденніше: про оранку, сівбу, городину, пальне.

"У нас пального нема землю зорати, хліб посіяти, а вони, фашисти, ним людей палили". Перед Марком з'являлися хиткі лапища страшного багаття і обрис невідомої красуні, яку, по правилу, і вогонь не повинен би взяти. Але взяв, не пожалів ні краси, ні материнства. А люди, не знаючи цього, й досі дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя і строгий погляд.

— Отак, чоловіче, і залишились ми з тобою підстаркуватими вдівцями. — Борисенко поклав руку на плече Маркові, і це багато чого сказало йому. — А життя йде, і тримається воно не на болях, а надіях. І в тебе їх більше.

— Хіба? — здивувався Марко.

— Ти надієшся зустріти доньку, а мені нема кого. Коли б скоріше війна закінчилась.

Вони по тінях верб, між якими туманцем ледь-ледь ворушилось місячне марево, підійшли до греблі з разочком кленів-покленів. Пара чирят чорними грудочками зірвалася з плеса, з їхніх крил закапала вода. На глибу сплеснулась риба, і сполохані кола, доганяючи одне одного, почали набігати на берег.

— Що, Марку, будеш сіяти в долині? — Борисенко махнув рукою за плесо.

— Коноплі, мудрішого нічого не вигадаєш.

— Насіння вистачить?

— Де там. Роз'їла його Безбородькова шатія, а кінці так кинула у воду, що й ревізія не змогла вчепитись за них. Завтра правління піде по людях. Отак і почнемо стягатися по нитці на сорочку.

— Чистосортного льону підкинемо вам. Не льон — одна радість.

— За це спасибі. От і матиму в цьому році трьох китів: городину, коноплі і льон.

— Борги скинеш ними? — хитрувато примружився Борисенко.

— Надіюсь.

— Говориш про це, а думаєш про більше?

— Є такий гріх, якщо вродить.

— Чую селюхівську обережність. — Борисенко пильно подивився Маркові у вічі. — Ну, а сьогодні на зборах новий голова часом не забрехався?

— Він таке діло не дуже полюбляє, — сказав, наче й не про себе. — І не було потреби йому брехати.

— Гаразд. Але ти дійсно віриш, що через два-три роки доб єшся тієї картини, яку намалював на зборах? Чи це тільки сказано для так годиться, з нагоди коронації, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?

Безсмертний одразу похмурнів, одвів погляд од Борисенка, поглянув на тихе плесо, що ворушило в своїй глибині і хмари, і місяць, і зорі.

— Мовчитк новий голова?

— Мовчу, Іване Артемовичу.

— Зови Іваном, так міцніше буде. А чирку на побратимство ми вип'ємо з тобою, коли ти хоч із боргів своїх вискочиш.

— Уже й своїх? Не пам'ятаю, коли я їх придбав?

— З сьогоднішнього вечора. Виходить, сам не віриш, що через два-три роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?

— Вірю і не вірю.

— Оце відповідь! Дипломатична! — невдоволен,о вигукнув Борисенко. — І ти вже хитрувати починаєш? На зборах — одно, зі мною — друге, а на серці — щось третє. Як воно все це вміщається і крутиться в твоїй розумній голові?

— Навіщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одверті, я десь не обійдусь без нього, десь і ви крізь пальці подивитесь на це, бо таке хитрування буде не для себе: я злидні повинен зірвати з плечей.

— Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про ці відкриття. Чи ти мене зарання в спільники по хитрощах береш? Так доказуй, як ти віриш і не віриш, що село через два-три роки виб'ється з нестатків?

— Говорити про це — тільки роз'ятрювати і себе, і когось.

— Ятри, не делікатничай. Нас тепер уже нічим не здивуєш, навіть страшним судом.

— І скажу! Намалюю картини! — позлішав Безсмертний. — Ось перша: в енному колгоспі повне безладдя, розвал. Голова із своєю теплою компанією пропиває все, що можна пропити. Люди на роботу не виходять, на трудодні одержують грами, не цікавляться соцзмаганням і навіть преси не передплачують. Та ось, нарешті, молодому, красивому і енергійному секретареві райкому стає ясною вся картина. Вія якогось вечора привозить у село не менш молодого і красивого голову, гаряче рекомендує його, люди підтримують, і все починається, наче в казковому царстві-государстві... Новий голова не п'є і за роботою навіть не їсть, люди на роботу йдуть з ентузіазмом, на трудодні одержують кілограми, всі змагаються поміж собою і всі передплачують пресу, колгосп стає найкращим у районі, і про нього пишуть у тій же пресі, яку він передплачує. Правда, як усе гладенько і гарно в цій картині?

Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потім розреготався:

— Де ти видряпав таку типову картину?

— З типових романів. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи, наприклад, картоплю, колгосп одержує за неї менше, аніж витрачає на пальне, щоб довезти її на заготпункт? Або скільки писалося про золотий урожай, золоте зерно і як воно веселить щасливе хліборобське серце. А читали ви де-небудь, як це золоте зерно після натуроплати і розрахунку з МТС під мітлу йде на різні додаткові та зустрічні плани і хліборобське серце спливає кров'ю?

— Е-е, чого тобі заманулося! Чи не хочеш письменника підвести під таку критику, за якою починається інфаркт? Письменників теж треба жаліти, і їм нелегко виростити своє золоте зерно. Ну, а полова буває у всякому ділі — і в сільському господарстві, і в літературі... Так що ж ти своєю картиною хотів намалювати?

— Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди: погано ще, дуже погано господарюємо ми на землі. Я розумію, що не на чужому золоті, а на робочих мозолях підіймалась наша держава, я розумію, для чого нам треба було і не доїсти, і не доспати, я розумію,, що таке боротьба за хліб. Але я проти тієї боротьби, коли економимо на грамах, а губимо пуди і віддаляємо хлібороба від соціалізму.

— А не загнув ти, Марку? — насторожився Борисенко.

В Безсмертного болісно заворушилися зморшки біля очей і рота:

— Може, і загнув, про таке не часто нам випадає радитись. Сам хочу розібратися в цьому. Я схожий на людину, в якої болить кореневий зуб, а їй здається — всі болять, і вже не розбереш, де зубне, а де сердечне. Вірно, що перша заповідь — є першою, але коли ми, як і про першу, заговоримо й про другу — про хліб насущний на столі хлібороба? Про це ми якось соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькі тенденції, пережитки. А хліб—ще ніколи не був пережитком!.. Кожний голова колгоспу, керівництво перед першою заповіддю чують істинно страх божий, а перед другою — декому й за вухом не свербить: за це строгача не вліплять, на суд не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається робити хліборобу, коли після жнив він усі свої трудодні виносить з комори в одному мішечку чи торбі? Або пухнути з голоду, або якось викручуватись і лукавити, гублячи свою гідність і серце. От і починає він викручуватися, як може, як уміє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля і навіть не вважає це крадіжкою; другий, зігнувшись у три погибелі, пре на базар городину і стає поруч з перекупкою чи сідухою не гордим хліборобом, а зіщуленим мішко носом; а третій кидає землю і шукає деінде певнішого шматка хліба, хоч із сторожування, будь воно неладне... Отак і черствіє і оздоблюється хліборобське серце, і черствіє без його ласки земля. Про це ми стараємся менше говорити і ще менше писати, але від усього цього ми, зрештою, губимо більше хліба, чим його треба на споживання, губимо людську віру в силу колективу, відриваємо хлібороба від великої спільної радості, і він вихоплюється на дрібнюсеньку стежину, що веде його з широкого поля на свою латку городу. Арифметика — це наука для всіх, але з арифметикою колгоспного трудодня ми не звели кінців.

— Ну й чого ти хочеш?

— Господаря землії Господаря, а не уповноваженого, не заготувача, який зернину тягне в комору, а губить колосок на полі. Чи придивлялись ви, наприклад, як у нас іде косовиця? Такі господарі, як Броварник, дають людям частину косового, і далі картина виходить такою: зелене, мов барвінок, сіно має і держава, і колгосп, і колгоспник. А там, де косовиця нічого не обіцяє хліборобу, — трава перестоює, стає дротом, сіно гниє в покосах або затікає в скиртах, бо й скиртують його не любов'ю, а злом. Кому ж потрібна ця економія: державі, колгоспу чи колгоспнику? Свої дірки в сільському господарстві ми часто хапаємось латати уповноваженими по картоплі, по молоку, по шерсті, по яйцях, по пуху-перу і по інших "по", наче й не знаємо найпростішої істини, що справа не в уповноважених, а в тому, хто засіває землю. От ще перед війною почалось у нас добре діло з додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте, і заволав не своїм голосом.