Правда і кривда - Стельмах Михайло

— Не шкода глини для доброї людини. Може, ще одну цяцьку візьмеш? — Поволі пішов у маштарку і виніс завзятого козацького коника, що, розігнавшись, здавалось, ладен був перескочити хтозна-яку перепону. Тільки в казці чи в пісні стрічався Марко з таким конем і зачудувався, любуючись ним. А старий тепер дивився на Марка і тамував у собі тривогу і радість.

— Діду, Що ви думали, коли ліпили його? — запитав Марко.

В старого затремтіли повіки, він з подивом хмикнув, а в його колючих очах засвітилися іскринки вдячності.

— Тільки ти й запитав, що думалось мені. Це було, чуєш, перед Новим роком. Я тоді ліпив і курникав пісню про коня, що виносив од погоні козака. Пам'ятаєш:

А за нами татари,

Як із неба хмари,

А я скочив —

Дунай перескочив...

—На такому коні, віриться, і Дунай можна перескочити. Ну, спасибі вам, діду, зробили мене іменинником! — узяв подарунки, а старий лагідно посміхнувся.

— Я тобі ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то наші коні були такими, як ці, глиняні.

В цей час біля стайні загурчала машина і почувся веселий голос Хведька:

— Дядько Марко тут?

Марко вийшов із стайні. Спочатку він побачив на машині Хведька, який зручно вмостився на мішках з пашнею. На ходу з кабіни виплигнув Данило Броварник і, мружачись, пішов до Марка.

— Вітаю-вітаю, Марку. Оце ж, як обіцяв, привіз тобі горох, чистий, горошина в горошину. От і сій зерно і щастя навпіл, бо досить уже насіяно горя на землі. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, — я одразу щось виколупаю з недоліків!

XXVIII

Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шістнадцять плугів, латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних і залізних передплужниках.

Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила Марка, більше печалили виснажені коні. Проте й вони сьогодні здавалися кращими, може, тому, що гриви їхні були заплетені дівочими стрічками. І ця начеб дрібничка зворушила Марка, як і те, що погоничами були тільки дівчата, а орачами — діди й підлітки.

— Оце й для кінохроніки, напевне, згодилось би! Хай би потім, через роки, подивилися люди, з чого ми починали, — кинув Григорієві Стратоновичу, який сьогодні ішов у поле орачем.

— Згодилось би. А на дівчатах, хоч як убого зодягнені вони, — найкращі хустинки. Це теж добра прикмета, — сказав Григорій Стратонович.

Коли орачі й погоничі півколом обступили Безсмертного, він пильно подивився на кожного і всюди бачив правдиву довіру; в одних вона намічалась посміхом, у других — зосередженістю, в третіх проглядала крізь сум, крізь біль задавнений чи зовсім свіжий, від якого ще не опам ятались поширені очі.

— Люди добрі, — тихо заговорив до них Марко. — Споконвіку велося, що плугатар у селі — це все. І хліб, і достаток орач тримає у своїх руках. І хоч як нам зараз тяжко, але тільки ми самі можемо допомогти собі, щоб на полях вродив і щедрий колос, і наша доля... Тут серед вас нема недужих чи тих, хто виходить у поле не по своїй волі чи без охоти?

— Нема таких, Марку Трохимовичу. Усі вийшли по охоті, — обізвалося кілька голосів.

— То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосені чи криводушні люди, яких приваблює лише ярмарковий хліб.

— А буде ж він, Марку Трохимовичу, у цьому році свій, а не ярмарковий хліб? — прикладаючи руку до вуха, прошамкав дід Козачківський, у роті якого самотився єдиний зуб.

— На один зуб вистачить, — пожартував хтось збоку, і сміх сколихнув орачів і погоничів.'

— Буде і для беззубих, і навіть для дуже зубатих, коли всі трудитимемось, як хлібороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай частіше перепочивають. Та й у добру путь!

Марко махнув рукою, дівчата замаяли косами, бігцем кинулись до худоби, забряжчала упряж, і вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво світило і мружилось прихмарене сонце.

І здавалося б, що,хвилюючого в цій буденній картині, коли в поле вирушають напівголодні орачі з вихудлими кіньми, з поганеньким реманентом? Але Марко схвильовано дивився услід плугатарям, і жаль було, що сам не може піти за плугом, бо найбільше любив орати й косити.

Григорій Стратонович значущо подивився на Безсмертного:

— Бачу, завидуєте плугатарям?

— Завидую. Не забулись за плугом ходити?

— Це не забувається. Та й піду здоганяти свого чорнобрового погонича.

— Спасибі.

— За що? — здивувався учитель.

— Що не пошкодували вихідного.

— Про що говорити, — посміхнувся учитель і подався наздоганяти орачів.

На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вія не повернув до голови, а взяв ліворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли листячком молоді верби. Марко махнув рукою, і старий неохоче повернув до нього.

— Куди ж ви намірились? І плужок справний у вас, — оглянув без жодної латки шестеричка.

— Оце намірився тобі виорати город.

— Мені? — почервонів Марко.

— А хіба що? Хтось же чи сьогодні, чи завтра має тобі зорати. То чому не я, щоб не одривати з поля орача?

— Спасибі, Євмене Даниловичу, що добровільно взялися за обслугування голови. Ви так і про Безбородька дбали?

— Бий свій свого, щоб чужий боявся, — і собі розсердився старий. — Коли моє невлад, то я з своїм назад. Хотів трохи пособити, та сам дідько тобі не вгодить.

— Спочатку, діду, ми вдовам і сиротам пособимо, а далі буде видно.

— У кожного начальства свій норов, — забубонів під ніс Дибенко, повертаючи на стайню.

— Ні, коні я візьму — в роз'їзд т'реба.

— Тоді я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.

— Гаразд, плуга тільки десь залишіть і заскочте до Василя Тримайводи — візьмете свіжину трактористові.

— З Шавулиного кабана? — пожвавішав старий.

— А ви вже знаєте?

— Все село знає.

— І що?

— Хто сміється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братію навколо пальця обвів і на свіжину розжився. Шавула вже й сумніватись почав, чи насправді стільки заяв подано на нього.

— Хай посумнівається. Ну, а не привчає він з Мамурою своїх корів до ярма?

— Не бачив, але з лісництва привели своїх прихованих. О, щось Василь Тримайвода горлає. Чого йому?

Марко пішов назустріч новому комірникові, який дибав, подзвонюючи орденами і медалями.

— Марку Трохимовичу, скоріше хваліть мене, бо сам почну себе вихваляти! —радісно зупинився і поправив рукою веселий хміль кучерів. — Видряпав дві бочки пального.

— Талант зразу видно! Через півгодинки повезем їх на поле. Де дістав?

— У людей. Уже й розплатився натурою.

— Салом?

— Дав по шматку за бочку.

— Скупенько ти платив. Як же тобі вдалося так виторгувати?

— А люди нічого й не правили. Погомоніли ми про внутрішнє, міжнародне і сердечне становище та й дійшли згоди.

— Багато в тебе сала?

— Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.

— Встигай, щоб хтось з потерпілих доноса не написав. Ну, я пішов на хазяйство Марії Тримайводи.

Біля парників уже галакало жіноцтво, озброєне лопатами і граблями.

— Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? — тихцем запитала його смагляволиця Марія Тримайвода.

— А що?

— Ніколи ж їх стільки не приходило, ніколи!

— І ви цим журитесь?

— Та ні, радію, — засміялась жінка, — але як усім дати раду?

— Може, пошлемо їх у сад?

— Дерева обкопувати?

— Чому тільки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посіємо в ііьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копійку. Як ви на це дивитесь?

— Земля там добра і ці роки під цілиною лежала, — погодилась Марія.

Коли жінки, побрязкуючи лопатами, пішли в сад, Марко почав оглядати парники. Тепер, либонь, тільки цей куток господарства не був занехаяним, бо Марія Тримайвода любила і вболівала над своїми рамами, грядками і ділянками. Та й Безбородько заохочував її, розсада давала такий-сякий прибуток, а ранні овочі веселили його і потрібних йому людей.

Ворсиста, підкучерявлена зелень помідорів і ніжна срібляста синявість капусти тішили Марка. Він зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що вона дасть і на полі, і в касу.

— Як вам розсада? — запитала Марія, хоча й бачила, що парники порадували Марка.

— Славна, тільки малувато.

— Та що ви, Марку Трохимовичу, жартуєте? — широко відкритими очима глянула Марія, і цей погляд воскресив ту давнину, коли він з УсТимом вручав босоногій наймичці куркульські чоботи.

— Ні, не сміюся, Марієчко, — назвав її так, як колись називав Устим. І в жінки злякано тіпнулись куточки повних, і досі не прив'ялих уст.

Невблаганні літа, напевне, найбільш немилосердні до наших сільських жінок: їхню красу швидко висушують сонце і вітер, змивають дощі і сніг, темнять поле й город, лопата і сапа.

Роки, праця, горе забрали й Маріїну красу, але якось так, наче не назовсім. І це особливо впадало в очі, коли жінка починала хвилюватись. Тоді її дивовижно м'яка, з материнською задумою врода зсередини пробивалася на обличчя, як у передосінній день з-за хмар прогля дало сонце. Отак і зараз пробилася вона й здивувала Марка.

— Ви згадали давні літа? — майже пошепки запитала жінка.

— Згадав... Що вам син пише?

— Він, Марку Трохимовичу, уже третій орден одержав, —посвітлішало обличчя Марії, — дійсно, що в серці вариться, на лиці не таїться.

— Вітаю вас... Невже це дитя старшим лейтенантом стало? — аж зачудувався Марко.

— Таки став, — крізь радість і смуток посміхнулася жінка. — З самих "катюш" блискавки випускає. І так побивається за мною, неначе донька. Коли б хоч живим повернувся... А на Устимовій могилі й досі жито росте.

— Справді?

— Не переводиться. Доспіє колос, осиплеться зерно і знову сходить. Отак рік у рік, і в мирний час, і в теперішній.

— Життє... Вам чимсь треба пособити?

— Ні, Марку Трохимовичу. Я ще не бідую, атестат синів маю. А чого ви сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусідам продаєм.

— Тепер усю посадимо.

— Так багато?

— Не багато. Маю надію, що ви городиною покриєте всі наші борги.

— Аж двісті сорок тисяч — і городиною!? — жахнулася жінка.

— Тільки городиною. Ще й на якийсь прибуток сподіваюсь. Отак і господарюйте.

Жінка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:

— Навряд чи витягнем ці борги.

— Витягнете, якщо тільки крепко захочете. Ось давайте грубо, на живу нитку, прикинемо, що нам дасть гектар баклажанів? Справжні городники збирають по триста і більше центнерів. Так?

— Це коли біля них ходить один, а не десять господарів.

— Господар тепер буде один — ви.