Правда і кривда - Стельмах Михайло

Люди вимагають одного: судити тебе по закону.

— А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно без судів обійшлось? — уже благало і очима, і скошеним ротом, і жалісною волохатістю все обличчя Шавули.

— Як же я можу це зробити? Ти ж Василю Тримайводі комору в порядку передав?

— Та трохи не зійшлися кінці з кінцями. Нестачу я завтра ж донесу.

— А як ти донесеш ті кінці, що кинув у воду? Від людей і вода гріхи не втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вісім заяв подано?

— Боженьку мій, аж вісім, — жахнувся Шавула. — А на Мамуру скільки?

— А на Мамуру менше — тільки шість.

— То після цього є правда в світі? — знову шукає співчуття у Маркових очах. —Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а параграф йому випаде менший.

— В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самі порозумійтесь на суді. — Марко поглянув на годинника. — Ну, погомоніли, пора вже й відпочивати.

Шавула в благанні простягнув руки:

— Добре тобі, Марку, говорити про відпочинок, а як мені бути?

— Теж спи, як можеш! Відсипайся за недослане. Хіба не догадувався, що колись за твої справи може безсоння напасти?

— Дітьми і богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повік цього не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе. — Благання і острах охопили всю кабанисту постать Шавули, а великі з жовтизною білки взялися вологістю. Було схоже. що він от-от не витримає і заплаче.

Марко задумався, у Шавули прокинулась надія, а Безбородько, якого теж тривожила окаянна папка, хотів і спасався заступитись за Шавулу, та нарешті подав голос:

— Може, й справді, якось замнеш це діло? Хто не знає, що в комірника, чи спіймався він, чи ні, різні комбінації бувають? Нащо тобі починати головування з судів ?

— Так і я про це щойно подумав, — признався Марко. — І не тому, що мені шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах і слідствах. Ти ж. Мироне, після районного суду подасиш апел'яцію і закрутиш мені веремію по всіх інстанціях аж до Верховного суду? Хіба не так?

— А звісно ж, веремії буде, — трохи пожвавішав Шавула. — То пособи, Марку.

— Що ж, може, й взяти гріх на душу, якщо свідок, — Марко в задумі кивнув головою на Безбородька, — не обмовиться навіть словом.

— Над цим голову не суши, бо й моя вина є у ділі Мирона, — одверто сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:

— Тоді зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та смали свого кабана і до ранку, як не хочеш, щоб про це все село знало, завозь свіжину у комору. Це саме шепни й Мамурі. А вранці на пару з ним беріться за колгоспну роботу.

— Аж усього кабана здати? — поліз рукою до потилиці Шавула.

— Щетину і кишки можеш залишити собі, ну й печінки та селезінки теж, — великодушно дозволив Марко. — Чи, може, це не підходить, не подобається тобі?

—Ет, що там говорити: подобається чи не подобається, — безнадійно махнув рукою Шавула. — Залишаєш на великдень без шкварки мене.

— Та. ковбаса ж буде! — утішив його Марко. — А на роботу виходь щодня. У тебе залишилось дві корови?

— Одна.

— А ту, що в лісництві, продав?

Шавула зітхнув.

— То ж ялівка, не доїться.

— Байдуже, мені молока з неї не пити. І в Мамури теж?

— І в нього дві.

— От завтра зранку й готуйте їх до ярма.

— До ярма? І без ложки молока залишиш нас?

Марко зобидився:

— Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобі не подобається...

— Та ні, вже подобається. — важко зітхнув Шавула. — А де ж ярма взяти на корів?

— Як не дістанеш готових, то знайдеться ж десь у березі суха верба.

— Чорт їй тільки радий, — знову зітхнув Шавула. — І тоді заявам не дасиш ходу?

— Якщо покажеш себе в роботі, то після посівної — сам порву заяви. А тепер іди на заклання.

Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився від якоїсь думки, потім рішуче підвівся і з шапкою в руках пішов до дверей.

— То й бувайте здорові. Був у Шавули кабанчик пудів на вісім та й загув, — хряпнув дверима й важко загупав чобітьми по східцях.

— Здається, легше брати, аніж віддавати? — Марко допитливо поглянув на Безбородька, а той одвів од нього погляд.

— Це ти вірно зробив, що не почав судитись: тепер і Шавула, і Мамура так будуть старатися, аж гай шумітиме. — Безбородько знову долив Маркові чарку. — Чогось не п'ється тобі? Осколки, чував, ще допікають?

— Та допікають.

— Багато їх залишилось?

— Два.

— І їсиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго вистачить тебе на каторжному головуванні.

— Пожалів бог рака, — чмихнув Марко. — А тебе яка гризота пригнала до мене?

— Теж каяття, Марку.

— Ти б з цим ділом до отця Хрисантія пішов. В тіло Безбородька огидно вв'юнюється дрож:

— Глузуєш, коли твоє зверху?

— Не глузую — не вірю тобі. Це гірше.

— Таки гірше, —понуро згодився Безбородько. — Та все'дно прийшов до тебе і з каяттям, і з проханням.

— О, це вже інша річ, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажи— послухаю.

— Не насміхайся. Марку, це не твій характер. — Образа і біль стрепенулись і на устах, і на тонкуватих, з дрібними прорізами ніздрях Безбородька, а в глибоких дрімливих очах. майнула темінь. —Забудемо те прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Від тієї купелі я все валив і валив на твою голову, бо дуже лихий був.

— Тепер подобрішав на півкопійки?

— Тепер прохолов і, вже збоку, дрібним побачив себе.

— Невже, Антоне, це правда?

— Повір, Марку. Сам караю себе на самоті, а особливо за те, що в'їв тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою поліз. — Безбородько зараз і насправді каявся, що згадав Маркові про той час, і з острахом думав про свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згоріла вона! А певно, й згоріла в війну. — Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою, пригадуєш, за однією партою сиділи, разом у школу ходили... Багатьох уже наших годків і на світі нема.

— Багатьох... І першим Устим покинув нас. — Аж у дитячі і молоді роки повернувся Марко, згадав і побратима, і ту молодюсеньку вчительку, що мала бути його судьбою. Де вона тепер і як вона? Повів далекої юності розчулив його, через її видіння приязніше подивився і на Безбородька: хоча хитрий та кручений він, але, зрештою, не ворог, і працювати доведеться разом. Тільки як ти, Антоне, візьмешся за чепіги? Чи вистачить глузду без образи і нарікань піти по землі звичайним трудівником? Тільки це може виправити твої скособочені мізки.

А Безбородько, теж полинувши в молодість, вже без хитрощів видобуває навколо рота посмішку:

— Пам'ятаєш, як ти на Великдень, коли саме сади цвіли, за бандою гнався?

— Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативній підводі од грабіжників утікав?

— Чом не пам'ятаю! — аж помолодшав Безбородько. — Тоді в мене коні були з вогнем. Як ударив по них, неначе змії, понесли. Всю дорогу піною услали.

— І пропав тоді кореневик!

— Пропав, але виніс і мене, і товар. Тоді, Марку, ми трохи дружнішими з тобою були.

— Здається, так, але й тоді вже зайва копійка тобі викривлювала дорогу і душу.

— І це було, — погодився і зітхнув Безбородько. — І знаєш, що змушувало мене полювати на ту копійку?

— Усушка, утруска?

— Ні, Марку, усушка, утруска це законне діло. Бідність наша спокусила мене. Пам'ятаєш, ми ні в будень, ні в свято не вилазили з полотна?

— Пам'ятаю і нашу велику бідність, але не забуваю і нашого ще більшого багатства — душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його, і це, тільки це знівечило і може згубити тебе.

— Може, й так, — знову погодився Безбородько. — Надокучило, надоїло в злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з іншого кінця. Хочу, Марку, якщо погодишся, попрацювати під твоєю орудою... Колись і виправлятись треба. Що скажеш на це?

— Ким же ти думаєш працювати?

— Твоїм заступником.

— Нащо тобі це заступництво? Безбородько насупив брови, але рішуче глянув на Марка і зовсім одверто, з тугою в голосі, сказав:

— Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: і розучився, і соромно. Я вже звик бути на сякій-такій видноті: на трибунах, у президіях, у преніях... Сьогодні після зборів, коли ти сказав, щоб до тебе підійшли члени правління, підвівся і я та й пішов до тебе. Аж напівдорозі опам'ятався, бо вже інакше не можу. Вважай, вік між керуючими прокрутився і сам номенклатурою став... Як же з цієї. практично, орбіти сходити?

І душевна теплінь, і видіння далекої молодості були нагло зруйновані цими словами. У Марка затремтіли уста. Він уже бачив перед собою не людину, а гірші звички п, те шумовиння, що наросло на мізках і закисало на них. Але він стримав своє обурення і спокійно, зосереджено запитав:

— Невже, Антоне, тобі так тяжко без президій, без постів?

— Дуже тяжко. —Безбородько відчув, що з Марком сьогодні можна буде зварити кашу.

— Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навіть головою згодом.

— Тебе на вищу посаду візьмуть? — зрадів Безбородько. — І це правильно: чого такому чоловікові. Герою, сидіти в селі? Спасибі, Марку, чим же віддячити тобі?

— Не мені, а людям.

— Так чого ти хочеш? — одразу насторожився Безбородько і насамперед подумав, чи не забажається Map кові забрати його будинок під правління або ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури і навіть бровою тобі не повів.

— Хочу я не так уже й багато. По-перше, щоб ти навчився гарно й привітно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як тепер скидаєш перед начальством, щоб вітався з ними найкращими словами, а не лайкою, і щоб ніколи не матюкався.

— Так тоді ж дисципліни ніякої не буде!—жахнувся Безбородько.— А коли всі побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.

— А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такі, як ти? Зло почалося од вас.

— Звідки воно б не почалося, а людей треба тримати в їжакових рукавицях, не попускати віжки. Якщо голова чи його заступник щось візьме собі — це ще півбіди, а коли кожний потягне собі, то що тоді буде?

— Отже, ти не віриш народу?

— Народу вірю, а людям — ні! Ти ще не знаєш, як війна змінила їх. І ти не дуже, практично, високо залітай із своєю довірою! До гуртового добра не так треба м'яких слів, як цупких сторожів.

— Добра твоя рада, тільки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через кілька років у нас не буде жодного сторожа?

— Дурний я думати над таким? А ти ж віриш у це? — широко подивився на Безсмертного, як на дивака.

— Вірю і зроблю так у нашому ж колгоспі.

— Причинний ти чоловік! — обурився Безбородько.— Це ти, може, для газети чи для журналу готуєш матеріали про високу свідомість?

— Ох, і темний ти, Антоне, як осіння ніч...