Правда і кривда - Стельмах Михайло

Хіба ти не пригадуєш, як у нас після революції, коли покращало життя на селі, не замикались хати? Було таке?

— Було,— погодився Безбородько, а тоскне запустіння не сходило з його ечей.

— А потім що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кілька літ, коли все піде гаразд, у нас буде такий достаток, що і хати, і комори будуть без защіпок та замків.

— Фантазія! Риалізму, практично, нема в тебе ні на копійку. Я ще доживу, як за цю фантазію когось будуть м'яти, наче сирицю, або знімати з головування. Значить, не хочеш працювати зі мною?

— Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керівника.

Безбородько спочатку оторопів від образи, а потім злоба скосила йому очі:

— А ти міряв мої здібності? Їх у мене і на район вистачило б, та нема поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити мені?

— Завтра орачем виходь у поле.

— От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як хотів, але не перегинай, бо випрямлюсь — і по тобі ж першому вдарю.

— Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.

— І збиратиму, не буду ж сидіти, мов святе причастя! — Безбородько, лихий і червоний, підвівся з-за столу й, не попрощавшись, вийшов з землянки.

— Славних, сину, мав ти гостей, — озвалася з печі мати, коли за Безбородьком зачинилися двері. — І чого ти сів з ними за один стіл?

— Просто цікаво було, — покосився на стіл Марко і посміхнувся. — Та й користь якась є — їхня закуска таки пригодиться мені: занесемо її вранці трактористові на сніданок.

— Ну, а це правда, що на Мамуру і Шавулу стільки заяв подали?

— Ні, мамо, я перебільшив для страху, — щиро розсміявся Марко, — та це не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодіяками. Хай хоч трохи відроблять. Спіть, мамо.

— Лягай і ти. Чи вже почалось твоє безсоння?

— Почалось.

— І не печалишся?

— А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й зерно на станцію прийшло...

Коли Безбородько пройшов місток, його осліпив широкий іскристий кущ багаття, на тлі якого ворушились дві темні постаті. Він городом попрямував до них і незабаром побачив, як Шавула зі своєю в'їдливою жіночкою смалили кабана.

— Швиденько ти, Мироне, почав старатися на Марка, — вкусив смішком учорашнього комірника.

Насмішка пересмикнула і обурила Шавулу.

— Я ж не зумів так викрутитися, як ти: в тебе кабан стоїть і не журиться, а мій комусь язика висолопив, — вдарив ногою в ошкірену пащеку.

— Еге ж, ere ж, — підтримала чоловіка вдвоє перегнута Настя. — Хтось тільки одного чину позбувся, а хтось і чину, і кабана, з нього ще й насміхаються.

—Та цур вам, люди добрі, які там насмішки! Я хотів би не вашого кабана, а Марка підсмалювати за вашу кривду.

Це одразу припало до душі і Мирону, і Насті; вони, мов по команді, випростались, обтерли сажу з облич, зітхнули.

— Годувала ж, викохувала свого Аристократа, як дитину, щодня підривалася над баняками, молочком забілювала харч, а хтось і пожере мою працю, — залементувала Настя на весь город.

— Цить, бо люди почують, — гримнув на неї Мирон.

— Чи так, чи сяк — все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило нам з тобою.

— Ще пофортунить. Марко — птах перелітний: як не полетить угору, то самі скинемо вниз з гнізда. Відгодовується! Тільки ока не треба спускати з нього. Десь щось — і хай папірець летить і в район, і в область, і ще вище.

— Летіли ж твої папірці про те купання, а що пособило? — відрізала Настя.

— Не панікуй, — заспокоїв її Мирон. — Ти ще не знаєш, яку силу має папір. Він усе терпить, але все й може.

— Оце вірно, — погодився Безбородько і обома руками помацав кабана. — Гарний! Ви ж хоч здір заберіть собі...

XXVII

Він прокинувся, коли ніч біля віконець ще не зустрічалася з досвітніми барвами. У сні до нього виразно приходили якісь господарські плани, турботи, щось таке потрібно було, але що — тепер ніяк не міг згадати. Чи не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як славоньки зажити...", він умивається і спочатку не може здогадатись, чому при всіх клопотах йому радісно на душі. Ага, це, певно, тому, що в районі дають наряд на шістсот кубометрів лісу. А може, того, що сьогодні почнуть сіяти ячмінь? Таки нема в світі кращого діла, як сіяти — чи зерно, чи добро.

На постелі, скидаючи пасманисте рядно, заворушився Хведько, ось він підводиться на лікоть і здивовано та радісно питає:

— Ви вже співаєте?

— Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?

— Бо радію.

— Чого ж ти радієш? Що вчора трійку схопив?

— Та ні, — відкопилив хлопчак губенята. — Це ж трійка не по правилу...

— Як не по правилу? Викручуєшся? — несхвальне поглянув на хлопчака.

— Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну, й дав її списати. Та за це треба знижувати один, а не два бали. Адже так по правилу?

— Я, Хведю, в таких правилах не розбираюсь, їй краще порадься з Григорієм Стратоновичем.

— Для чого? — знову відкопилив губи Хведько. — І так переживу, де моє не пропадало.

— А чого ти радієш?

— Що ви стали головою. Тепер заживем! — упевнено сказав хлопчак, а Марко розсміявся.

— Як же ми заживем?

— А це ви краще знаєте, — розсудливо відповів і почав одягатись.

— Поспи ще, Хведю.

— За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.

— Ну, спасибі за підтримку, — серйозно відповів Марко, а хлопчак недовірливо подивився, чи не глузують із нього, потім заспокоївся.

— Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги знаєте які...

— От і гостри їх до Ольги Бойчук, щоб вона збирала на розмову всіх буряководів та кукурудзоводів. І до Галини Кушніренко збігай — нехай змотається на маслозавод за перегоном для поросят.

— А ніби дадуть? — здивувався Хведько.

— Дадуть.

— Навряд. У Безбородька з цим ділом нічого не вкипіло.

— І звідки, Хведю, ти все знаєш?

— Аякже, в селі жити — і нічого про все не знати! Світанок уже вирвався з обіймів ночі, коли Марко підходив до корівника. На сході одразу якимсь чародійним помахом розгонисте вималювалась сонячна корона, і кілька хмаринок стали оздобою в її промінцях. Марко злегка натиснув плечем на браму, увійшов у корівник. Призвичаюючись до темені, він зупинився і неждано почув тихий болісний стогін; на нього муканням обізвалась невидима корова, а стогін повторився і перейшов у схлипування.

Вражений Марко мерщій пошкандибав до перегородки для доярок. Коли він відчинив легенькі шальовчані двері, з-за крихітного столика, здригнувшись, злякано підвелась Софія Кушніренко, вона зігнутою в лікті рукою тернула по очах і вже намагалася посміхнутись.

— Що з вами, тітко Софіє? — пильно подивився на передчасно постаріле обличчя з по-дитячи ясними очима.

— Нічого, нічого, Марку Трохимовичу... — застигає на устах жалісна посмішка.

— Як же нічого? Не крийтеся, кажіть.

—Нащо воно тобі? — запечалилась вдова. — То — бабське, негоже тобі й слухати.

— Я тепер навіть бабське маю знати — ви для чогось учора піднімали за мене руку. Нещастя якесь у вас?

— Авжеж, бо щастя мені дісталось таке, як тому вбогому чоловіку, якому тільки приснився добрий обід. Він і посміхнувся уві сні, а в цей час ішло щастя, побачило, що косар сміється, — і обминуло його.

— Так може, ми ще завернемо те щастя, — в задумі сказав Марко. — Що ж мучить вас? Ви так стогнали...

— Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, — не тільки ясні білки, навіть зціплені зуби вдови відбили тяжкий біль. Вона поправила хустину и тихо заговорила: — Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, — худоба захарчована, от і напав на неї стригучий лишай. Так шкода мені стало дівчаток наших, молодюсенькі вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них хворих корів та й сама заразилась поганню, а вилікуватись не можу: ніякі мазі не пособляють...

— Оце й усе лихо? — посміхнувся Марко, а вдова зобидилась.

— Такі самі слова я і від Безбородька чула, — сказала з докором.

— А я трохи інакше скажу, — знову посміхнувся Марко. — Поворожу, пошепчу — і пройдуть ваші лишаї, як рукою зніме.

—Невже знаєш таке ворожіння? — недовірливо поглянула на нього вдова.

— Знаю, тітко Софіє: на віку, як на довгій ниві.

— А чого ж ні ветлікар, ні медицина нічим не допомогли мені?

— Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають люди. Я зроблю для вас вивар з дубової кори і солодкої яблуні, то й сліду не залишиться від цієї напасті.

— Справді?

— Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побільшало молока?

— Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращі корови, — і понизила голос. — Вам треба молока?

— Дуже, тітко Софіє. Складіть списочок дітей-сиріт, і з сьогоднішнього дня будемо давати їм хоч по склянці, по півтори молока. Бракованих, недійних корів багато маєте?

— Вісім.

— Треба їх буде продати.

— Як продати? — переполошилася вдова. — У нас же кожен хвіст на обліку. І в районі, і в області про це знають.

— А що оці вісім корів не дають ні краплини молока, теж знають?

Жінка задумалась.

— Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч і користі з неї мало.

— Хай ми за цих вісім корів купимо чотири, п ять, та дійних, чи не краще так буде?

— Краще то краще, але за зменшення цифри і ви, і я вскочимо в халепу. Нащо вам з цього починати головування?

— Хто як уміє, так і починає. Увечері приходьте до мене — разом приготуємо ліки. От і стану по сумісництву ворожбитом.

— Спасибі. Обнадіяв мене, бо вже на свої руки дивитись не могла, — підвела угору руки й застигла, мов біль...

Перед брамою етапні Марко почув не стогін, а радісний сміх. Конюхи стиснулись кружка і, щось розглядаючи, аж за боки бралися од реготу. Дід Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмішку під вуса, штовхнув Полатайка під бік і гримнув для годиться.

— Досить вам зуби продавати. Найшли ярмарок. Конюхи випростались, озирнулися, і Марко побачив на землі кумедного глиняного коника з печаткою в зубах. Одне вухо в коня пнулось угору, друге кособочило вниз, грива настовбурчилась, і увесь його обрис говорив, що він без бою не віддасть печатки. І раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це було так несподівано, що він теж розсміявся, а до його сміху приєднались конюхи.

— Як, Марку Трохимовичу, вам кінь з печаткою? — витираючи сльози, запитав Петро Гайшук.

— ДІДУ, ви ж талант! — вигукнув у щиросердім захваті.

— Кінський талант, — одразу нахмурився Дибенко.

— Справжній таланті Подаруйте мені свого коня.

— Бери, коли хочеш, — байдуже відповів старий.