Правда і кривда - Стельмах Михайло
Не перевелись ще крикуни, які все згадають: і жито, і пшеницю, і корови, і свині, і кролі, і кури, але й слова не скажуть про хлібороба. А прийде господар землі, ми й плани всі виконаємо, і хліб, і до хліба матимемо, і радості побільшає в очах, і щастя в грудях. Та й не будем писати отих віршиків, що навкруг без меж та без краю ходить урожай, а хтось ножицями стриже колоски. Та який би дідько стриг ці колоски, якби порядок був на полі!
— Гарні, Марку, твої думки, тільки поший на деякі з них торбинку і тримай при собі, — похмуро сказав Борисенко.
— Це й біда, що ми їх часто тримаємо в торбинці, все спасаємось, щоб чогось не трапилось. А розібратись би в усьому, висипати всі свої недоліки, перешеретувати їх, одверто сказати людям, підняти їх на трудовий подвиг, то через якийсь час і дядько був би не кумом королю, а вище короля, як і треба йому бути в соціалізмі. Та все одно розберемося в цих ділах, хоч комусь і не хочеться клопотати собі голову мужицькими справами.
— Розберемося, Марку, тільки не все робиться одразу. З тебе, як буду секретарювати, не дуже будемо тягти додаткові плани. Зміцнюйся.
— Спасибі. Хліб, хліб за всяку ціну маємо в цьому році дати хліборобу.
— Це зараз головне, а попереду — найголовніше, — з доброю задумою сказав Борисенко. — У мене теж мужицьке серце, жене воно кров із землею. Не раз я думаю, не раз караюсь і мучусь нерозв'язаними вузлами, але не сумніваюсь, що розв'яжемо їх. І так розв'яжемо, що кожний селянин відчує себе господарем землі, кожний! Ти знаєш, як не любить наша людина говорити про нестатки, як їй приємно сказати, що в неї є те, і друге, і третє. Для цього вона й на свят-вечір ставила усі страви на стіл. І от я думаю не про один свят-вечір на рік, а про такі часи, коли відпадуть розмови й печалі про хліб насущний: усе буде в нас! І віриться, не за горами ці часи.
— Скоріше б дожити до них.
— Доживемо. А як ти зараз будеш обсіватися?
— Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.
В цей час на дорозі забурчав трактрр. Марко з Іваном Артемовичем пішли назустріч йому, і яке ж було їхнє здивовання і радість, коли на машині побачили веселогубого Ярослава.
— О, це ви так пізно? — і собі здивувався тракторист, зіскакуючи на землю. — А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днів?
— Ну й молодчина ти, Ярославе, — розчулено обняв його Марко. — Ти й не знаєш, як я вдячний тобі.
— І я радий, що до вас приїхав, — добрим півмісяцем заокруглились парубочі вуста. — То де мені починати?
— А є чим? — посміхнувся Борисенко.
— Є, і знаєм, де взяти, — безжурно відповів Ярослав. — Хай тільки дядечко більше спить.
— Ти ж не голодний? — запитав Марко.
— Хто тепер ситим буває? Тільки дармоїди та комірпики.
— Може, поїдемо до мене, підвечеряємо трохи?
— Боюсь уночі їсти, бо як звикну до такої розкоші, то що буду робити у воєнний час? Вранці щось передасте мені. Де починати оранку?
— Онде, Ярославе, від тих вербичок, що гнуться до нас. Тільки веди скибу не поздовжню, а поперечну.
— Це ж для чого?
— Щоб чорнозем і вода не стікали у став.
— Єсть, порядок у військах! — козирнув Ярослав, вибрався на трактор і поїхав до вербичок.
Незабаром рівні скиби почали здиблюватись за усіма плугами.
— На щастя! — Марко скинув картуза і пошкандибав борозною, мов підбитий птах.
XXVI
Марко пізно повернувся додому, але мати ще не спала — очікувала його.
— Ну, покажися, сину, чи дуже радієш новій посаді? — докірливо й насмішкувато подивилась на нього.
— Дивіться, мамо! — кинув костури і рівно став посеред землянки. — Як воно вам показує?
— А хіба тебе розбереш? Ти всередині можеш плакати, а зверху сміятися.
— Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, — махнув рукою Марко.
— Так що маєш новяй клопіт иа свою голову. — Мати зажурено схрестила руки на грудях. — Тепер тягатимуть тебе і по районах, і по прокуратурах, і по бюрах, і по судах: їсти хочеш?
— Дуже!
— Підігріти борщ?
— Аякже!
— Пісний тільки він, замість м'яса — самі опеньки плавають.
— Голодному і опеньки — м'ясо.
— Він ще й сміється. Зараз принесу дровцят.
— Не треба, мамо.
— А чим же тобі борщ підігріти?
— Є чим! — нагнувшись, Марко дістав під лавою сокиру і вдаряв нею по костуру.
— Навіжений, що ти робиш!? — скрикнула мати.
— На дрова стараюсь вам, — засміявся Марко, рубаючи костури. — Отак, Мамо, й почнем головувати на своїх ногах — досить чужих.
—Чи не зарання, сину? — журливо і радісно дивилась, як розліталися костури на цурпалки. Потім позбирала їх, кинула в кабицю й підпалила. Сухе деревляччя одразу зайнялося й загуготіло. — Горять? — пригинаючись, подивився Марко.
— Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двічі гості приходили.
— Які там іще гості?
— І не здогадаєшся, — ставить на стіл полумисок борщу з грибами. — Почекай, чи не вони ж, неприкаяні, знову йдуть? — повернула голову до порога. — Таки вони, і ночі нема на них!
Хтось знадвору зашарудів руками по дверях, клямцнула клямка, і здивований Марко побачив зігнуті постаті Безбородька і Шавули.
— Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? — випростуючись, з награною бадьорістю запитав Безбородько. — Чи тепер і до хати не пустиш?
— До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку — заходьте, — не дуже привітно поглянув на пізніх і непроханих гостей, які вже, тісно притершись плечем до плеча, підходили до столу.
— Самі опеньки плавають! — по-дурному вирвалось у Шавули, коли він заглянув у миску.
— Бідненько, Марку, вечеряєш, бідненько, — похитав головою Безбородько.
— Що маю, те й споживаю.
— Ну, це діло, практично, завтра поправиться, — прозоро натякнув Безбородько і зразу ж перевів мову иа жарт. — Але, може, сьогодні вже варто повечеряти яко голові?
— Невже ти здогадався щось принести мені як голові? — насмішкувато спитав Марко.
Безбородько насторожився, мов чапля над водою, не знаючи, що й відповісти на насмішку, але махнув рукою й пустився вбрід: —Таки приніс! Не погребуєш?
—Ні, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.
— Та що ти, Марку! Хіба ж ми посміли б з таким до нового голови прийти? Закон треба знати.
— А Шавула, напевне, посмів би! Це він якось говорив мені біля райкому.
— Не добивай мене, Марку, до решти, — винувато скривив заволохачене обличчя Шавула. — І, коли можеш, забудь і пробач тодішні дурноколінні слова. Я, сам розумієш, напівп'яним був і молов щось, наче з гарячки, о! — Він розкрив поли піджака, шанобливо згинаючись, поклав на стіл кільце ковбаси і четвертину сала, а Беабородько витяг з кишені пляшку горілки, вдарив долонею в денце — і корок полетів аж до печі.
— Пройшов ти, Антоне, практику, — не витримала мати, дивуючись і обурюючись, чого це її синові заманулося сидіти з такою кумпанією. Ну, та йому видніше, як треба зробити; поміж людьми і шавули живуть — не перевелася різна погань на світі...
— За твоє здоров'я, Марку, — навіть із якоюсь урочистістю підняв чарку Безбородько, теж у душі дивуючись, що так легко почалася ця незвична вечеря. — Бажаю, щоб тобі гарно жилося і господарювалося.
— А насправді, Антоне, чого ти мені бажаєш? — безжалісним поглядом обпік Безбородька. — Щоб я скоріше собі в язи скрутив чи ще чогось у такому плані?
Безбородько задихався од цього погляду, але якось витримав його, у нього тільки ледь-ледь здригнулись і скособочились Повіки, що порожніми завісами опадали над глибоко втисненими очима.
— Ні, Марку, не бажаю тобі цього. — Знову статечно почав розливати горілку. — Не буду критися, що після нинішніх зборів, практично, дуже невесело мені на серці. Та й ти на моєму місці навряд чи мав би велику радість. Але критику треба терпіти і виправлятись. Сам сьогодні ясніше побачив помилки і таке інше. Ну, і жалкую, що зарання погнався за власним будинком, він, гидотний, найбільше одірвав мене од людей і колгоспу. Клята власність, як болотяник, засмоктала мене в болото.
— Скажи на милість божу! — здивовано вирвалось у матері: каяття БезборЪдька вразило її. — Виходить, ще не зовсім пропащий ти чоловік.
— Де є такі граблі, щоб від себе гребли? Та й рука якось у чоловіка все до себе горне, — глибокодумно ввернув Шавула своє слівце і прикрив очі скойкоподібними повіками. — Знову ж, пробач мені, Марку, те дурне посталакання перед пленумом. Нащо нам довіку ворогувати? Ще, побачиш, і Шавула тобі знадобиться! О!
На мить у погляді Марка майнуло бісівс.ьке лукавство, але він одразу ж пригасив його перебільшеною серйозністю і навіть рота прикрив рукою, щоб не тіпались біля нього зрадливі складки.
— Посталакання твоє, Мироне, куди не пішло, постараюсь забути, хоч і впік ти мене до самих печінок. Але за граблі, що до тебе колгоспне гребли, ніхто не забуде — ні я, ні люди. Тут тільки суд, коли він буде милосердним, простить тобі. Ти ще не мав з ним дружби?
Шавула завовтузився, засовався на стільці, і обличчя в нього болісно пожалісніло: зовсім відкрутитися не міг, бо сам говорив Маркові, що потроху бере з колгоспу, але й терпіти цюкання у вічі про свої крадіжки теж було несила.
— Чого люди не наговорять: з билинки зроблять копицю. Хіба ж ти не знаєш наших людей?
— Та знаю наших людей, але знаю й тебе: розкрився ти. Мироне, перед пленумом, як пишний будяк. Та й про це різні заяви говорять.
— Які заяви? — ще більше занепокоївся Шавула, в якого слово "заява" завжди пов'язувалося тільки з неприємністю.
— А ти не знаєш які? — здивовано знизав плечима Марко і цим ще більше приголомшив учорашнього комірника.
Чогось занепокоївся і Безбородько.
— Не знаю. — Шавула кінчиками пальців прикрив м'ясисті й глибокі, мов гаманці, вуха.
— Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сіреньку, з німецькими літерами папочку? — показав рукою на ріжок папки з актами, що виглядала з-за образа Георгія Побідоносця. — Ось там і лежить твій суд, там же списані усі чи більшість гріхів і твоїх, і Мамури, і ще декого.
— Оце попав чоловік у папочку, наче в розщеп, — розгублено косує Шавула. На кінчику його носа, що ніяк не може йибитись із хащів волосся, заблищали найдрібніші краплини поту. — І що ж ти, Марку, думаєш робити?
— Навіщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловік з головою, при начальстві ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити заяви, мов огірки.
