Правда і кривда - Стельмах Михайло

Жаль, що не привчають вас до гречкосійства.

— Як, дівчата, працюють ваші ланки?

— Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам, тільки лаяти є кому, — обізвалась Ольга Бойчук. — Навіть землю не за всіма ланками закріпили. Мою, краще доглянуту, віддали Шавулиній рідні.

— Ти буряки вирощуєш?

— Буряки, як вони вже надокучили мені.

— Чому?

— Бо половина їх іде на такий коньяк "три гички", що від нього й сльози стають каламутними.

— У нас діла більш-менш ідуть лише в городній бригаді, — Дем'ян Самойленко повернув голову в бік Марії Тримайводи. — У неї і насіння вдосталь, і парники вже зеленіють, і найраніше помідори та огірки родять. Знає жінка якесь ворожіння до городини.

— Тільки ніякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прірву, — зажурено сказала вдова. — На вас, Марку Трохимовичу, надія.

— Аби городина була, а надія знайдеться, — посміхнувся Марко. —Зіновію Петровичу, гречки багато у вас?

— У війну тільки горя багато. Кривдить війна бджолу, кривдить і гречку — нема її у колгоспній коморі. Ну, я й наклав контрибуцію на сусідів, які сіяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?

— Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє від рота відірвали, — обізвався дід Євмен.

— Таки останнє, — похитав головою Гордієнко. — Бо з війною велика бідність упала на нас. Упала і відходити не хоче. То треба якось громадою ломити її, наводити по_ рядок на землі. Жінко, в тебе є ще генеральські огірки?

— Тепер він і сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрі, що є, та вибачайте. Мій трутень навіть у такий день на млинці не дав своєї гречки...

Вже місяць опустився на край землі і потемніло село, коли Марко, попрощавшись із людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парників. У голові чоловіка роїлися різні господарські плани, треба було думати і про скоростиглий карбованець, а його могла дати тільки рання городина.

В долині тьмяно блиснули перші рами парників. Марко обережно опустився біля однієї, трохи підважив її і вдихнув тепло-вологі пахощі молоденьких стеблин помідорів. Скло другої рами було зовсім темним. Марко вийняв трофейний ліхтар, присвітив ним і вражено застиг: сотні людей дивились на нього із темного скла негативів. Серед них він пізнавав своїх друзів, сусідів, пізнавав живих і мертвих, які й після смерті збирали тепло сонця для людей... А ти ж, чоловіче, живий, то й думай, і роби, як живий...

XXIII

Мертві очі линів тупо дивились на Безбородька, і ця ж тупість була в погляді Мирона Шавули.

— На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? — охмеліло варнякав комірник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум розтікався по його задичавлених заростях і болюче ворушив дрібним, як лісова грушка, носом. — На кого ти нас покидаєш?

— Цить, заголосив, неначе на похоронах, — витріщився на нього Тодох Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. — Ти краще помізкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Івановича на посту, бо діло йде — контора пише. Треба, помисливши, всю рідню, всіх друзяк блоком сколотити, всюди масову роботу підняти на рівень, а на зборах своїх людей порозтикати по закутках, щоб демократія була в голосах. Як ти думаєш, Антоне?

— Тепер, люди, добрі, з цього шуму не буде пива: час непідходящий. Треба риально думати. За ваше здоров'я. — Нахмурений Безбородько з гідністю підняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив і крекнув:

— Огонь!

— Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з воза упало, невже отак і здасишся? — Б'є Шавула виделкою в око рибини. — Невже отак і здасишся?

— Мушу, братці, не хочу, але мушу, — трагедійне підіймає розчепірені руки. — Але справа не в тому, що Марко підійметься на мій пост, а в тім, як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що проголовує без помилок, чи недоліків, чи перекручень, чи недокручень. Нам, практично, треба вже сьогодні вхопитись за них...

— За що ж ухопитися, коли він ще не голова? — здивувався недалекий Шавула.

— За ті хвости, які лишаються на господарстві. За них чіпляйся і в'яжи на мертвий вузол, — повчально сказав Мамура. — Подумай лишень: чим і як тепер обсіється Марко? От і хапайся одразу ж за зрив посівної. Труби і пиши в усі інстанції, борись за правду!

Останні слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово "правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його і писка не кривить. Зовсім запесиголовився чоловік. Комірник хотів чимось в'їсти Мамуру, та саме заговорив Безбородько:

— Ви, братці, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим — знадобиться! Мені, практично, тепер навіть краще скинути з плечей головування. Хай увесь цьогорічний клопіт впаде на Марка, хай його перешерстять за відсталість і в інстанціях, і в газетах, хай запариться він, а тоді й ми, тут як тут, вигулькнемо і знадобимось на щось.

— Міністерська у вас голова, міністерська, — похвалив ; Мамура і засміявся.

— Яка не є, а плечей тримається, — не перебільшує своїх талантів Безбородько. — Значить, нам зараз треба, практично, відступити крок назад, тільки з толком відступити, щоб не завіяти шляху наперед. Документи різні підготуйте, щоб і комар носа не підточив. Коли щось не так, то робіть, щоб було так, в ажурі, як учені голови кажуть, бо хтозна, які ревізії наїдуть чи наскочать на нас. Головне звести кінці з кінцями, без хвостів. Ну, а корови. які ми взяли з колгоспу, маємо сьогодні ж повернути. Так і рідні усій скажіть. Тут треба без дурних жалощів і лібералізму!

— Тепер, виходить, і на фермі буде молоко, — скривився Шавула, відірвав руки від голови. — Невже без цього ніяк не можна обійтись?

— Не можна! — твердо сказав Безбородько.

— Он, падку мій, смутку мій! Як же ці корови заводити на ферму? Сорому на весь район не оберешся, — заволав Шавула і знову охопив голову руками.

Безбородько заспокоїв комірника.

— Який там сором? Не туди дивишся, не те бачиш і не те мислиш. Ми просто рятували корів од голоду, врятували їх — і знову честь-честю здаємо в колгосп. Ми колгоспу добро робили.

— Ай справді! — здивувався, потім посміхнувся, а ще через хвилину спохмурнів Шавула. — Таку корову повертати. У неї ж вим'я, наче цебер! Може, її, Антоне, своєю замінити?

— Не роби цього, Мироне. На все є свій час. — Строго поглянув Безбородько. — Лисицю власний хвіст погубив, а тебе може погубити коров'ячий. Думай не тим місцем, на якому зараз сидиш, і готуйся до ревізії. Ну, а щоб тобі легше було здавати свою корову, спочатку, для практики, одведи мою.

— Коли?

— Зараз.

Вони всі троє підвелися з-за столу, вийшли на подвір'я. Безбородько рішуче пішов до великої, бляхою критої шопи, відв'язав породисту корову, що пахла молоком і лугом, злегка вдарив її чоботом і повів до воріт.

— Оце, Мироне, практично, робиться так, — повернув голову до завгоспа і комірника. — Відчиняються ворота — і гайда, коровице, з двору. Віддирай, Мироне, пережитки від серця і веди, щоб не повело кудись в недобре місце, — навіть посміхнувся Безбородько.

Шавула сплюнув, лайнувся в бороду і, згинаючись, пішов за коровою.

— Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? — зажурено похитав головою Мамура.

— Чому не жаль? Але мізки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам не положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я сказав, не хапайся за різні викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документів, а дорогою пришли до мене Галю з машиною.

— Кудись у похід?

— До сусідів по пісні... Є різні діла. З головування ж сходжу. — Він попрощався з Мамурою і весь у невеселих думках увійшов у дім. Мертві очі линів тупо Дивились на чоловіка, і йому тяжко зітхнулось.

— З головування сходжу, — ще раз сказав сам собі.

Коли на вулиці забурчала машина, Безбородько погасив світло, вийшов з дому і ще завагався: чи їхати йому до Саврадима Капустянського, чи облишити свою затію. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю? Він мовчки сідає в кабіну, косує на дівчисько: чи не насочилось воно насмішкою до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобі погане село? І назва гарна, і стоїть у садках, наче у вінку, і люди там спокійніші. Нема, коли помислити, ні Євмена Дибенка, ні Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горів у танку, то йому все можна, бодай тобі язика заклинило.

Перед очима Безбородька проходять і проходять його недруги, які будуть патрати й шматувати чоловіка на звітно-виборних зборах. В цей день когось із них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота можна хитро-мудро замазати. Все треба з підходом робити.

В таких роздумах Антон Іванович під'їжджає до хрещатих воріт Саврадима Капустянського, перед порогом непомітно тричі спльовує через ліве плече й, невесело посміхаючись, заходить до хати.

— А, сват приїхав! — глумливо вітається Саврадим Григорович. Навіть в оселі він сидить у кожушку, і все одно холод порядкує в тілі чоловіка. — Може, вмовив Безсмертного до нас?

— Не зміг, — з жалем відповідає Безбородько. — Ви як у воду дивились: йому не хочеться йти на мале господарство.

— Ну, це діло його, — з жалем сказав Саврадим Григорович. — Коли вже я собі зміни дочекаюсь? Не витримує моя основа такої нагрузки, розповзається. Ех, літа, літа... А колись же найноровистіші огирі танцювали піді мною, шабля вилискувала і виспівувала в руках мов на-віжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем перекидав. Де ті лікарі в світі, що дають людині силу, а не могилу?

— Нема таких та й не скоро знайдуться, — впевнено відповів Безбородько. — Вся їхня ученість ще може щось підрізати, щось вкоротити в чоловіка, а наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанів у неї.

— Як ти славно про жбани сказав, — зажурено погодився старий. — А колись і вони будуть, вип'єш з них здоров я — і ходи по землі, як сонце по небі... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш мені?

— Може, й пособити, як захочете, — ще з опаскою говорить Безбородько.

— Чому б помочі не захотіти? — пожвавішав старий. — Говори, що в тебе.

— І незручно про себе, та скажу: .хочу до вас у прийми! — одразу випалив Безбородько.

— Як!? —вражено поглянув на нього Саврадим Григорович. — Ти до нас хочеш головою? Так я розумію?

— Атож.