Правда і кривда - Стельмах Михайло

— От кого б я в свої помічники взяв.

— Навіть кривого?

— Навіть кривого.

— То й берить.

— Е, ні, не візьму, — раптом передумав старий.

— І чого?

— Бо, може, ти і вівці персональним пістолетом будеш заганяти воду. А вівці, як дівчата, люблять персональну ласку, — посміхнувся старий.

— Що ж нам робити із Безсмертним? — спитав із-за столу Борисенко. — Чи притягувати до відповідальності, чи рекомендувати головою колгоспу?

— Головою колгоспу!

— Цей порядок наведе!

— Господар!

— Тільки головою! — звідусіль залунали голоси, і вони добивали знічену постать Безбородька.

"І треба ж отак промахнутись на проклятій воді, а сухим із неї вийшов тільки Безсмертний. Коли ж, нарешті, погасне твоя фортуна чи свічка?!"

Хоча йому було тоскно і тяжко зносити свою неждану поразку та думати, що буде після неї, але й він віддирав і чавив у собі згадку про донос на Марка в тридцять сьомому році. Не сумління і не каяття мучили його, а тільки те, щоб і його прізвище не випливло на якомусь пленумі, як прізвище Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такій дрібничці, як музика. Чи, може, й він свій план виконував?

— Що, Антоне, готуєшся здавати головування? — беззлобно запитав його дід Гаркавий.

Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пішов до дверей.

Після пленуму Кисіль, в передчутті різних неприємностей, невдоволено говорив Борисенкові:

— Не подобається мені сьогоднішня антимонія. Молодий ти дуже, Іване Артемовичу, ох і молодий...

— Є така хиба в моїй біографії, — безжурно засміявся Борисенко.

Кисіль поморщився і так провів рукою, неначе хотів одігнати од себе сміх.

— Чує моя душа — наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з ним не один ківш лиха. Чого тільки варте його оповідання про тридцять сьомий рік? І що про це художество скаже наш начальник Управління державної безпеки?

— Невже ви йому про це будете розказувати? — насупився Борисенко.

— Як не я доповім, то знайдеться хтось інший. А наш начальник, сам знаєш, чоловік з гарячим характером і холодною владою.

— Холодною і навіть більшою, аніж би треба, — задумано подивився Борисенко на затверділе од невдоволення обличчя Киселя.

— Отож, сам це розумієш, а випускаєш духа із пляшки. Обережніше, обережніше ходи по землі, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про недоліки, то на два боки мізками розкинь і очима косуй.

Біля уст Борисенка вибилась іронічна оборочка зморщок.

— Чому аж на два?

— Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш про недоліки, так одразу ж говори, що це поодинокі факти на тлі великих досягнень. Інакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може вхопитися заграниця, і тоді...

Циганське обличчя Борисенка налилося гнівом:

— Кому ж потрібна ця обережність! Кому? Ви ж нею тільки окрилюєте негідників, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу і добриво. І чому це ми повинні, на шкоду собі, оглядатись на той закордон, що ненавидить нас ще з сімнадцятого року?

— Ну, це питання великої політики... — надав обличчю вираз глибокодумності. — І не гарячкуй, Іване Артемовичу, бо опечешся. Ти ранній птах, а я стріляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднішнє оповідання Безсмертного й тобі не ікнулося. На фронті твій Марко міг бавитися в демократію, а тут йому треба і зуби підточити, і язика обкарнати. Вже один вигляд Безсмертного насторожує мене.

— Один вигляд? Чого ж? — здивувався Борисенко.

— Бачив, ну, як би тобі сказати, яка рішуча незалежність вписана в його обличчя?

— Так, це не колегіальне обличчя! — не міг утриматись од жарту Борисенко, але це ще більше роздратувало Киселя.

— Не подобаються мені такі самостійні чи самостійницькі обличчя, які не люблять визнавати чиюсь волю. Ох, ці мені українські обличчя... — В голосі Киселя обізвались не тільки недобрі натяки, а й відгрмін тієї страшної підозри, яку невідомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу нашого життя. — Чує моя душа, що цей самостійник накличе біду і на свою, і на твою голову.

— Чому самостійник? Що за нерозумні натяки і аналогії!? —скипів Борисенко. — Він же, зрештою, не петлюрівець, а Герой Радянського Союзу! На ньому місця живого нема...

— І це ще не факт! — Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе він ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собі.

Цю противну машкару багатозначності і глибокодумності на обличчі, що прикривала порожнечу в голові, Бо-рисенко уже навчився розпізнавати й гаряче обрушився на Киселя:

— А що ж тоді для вас є фактом? Мірка обережності, практика підозри і філософія страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих мертвотних тіней. І чим скоріше вони покинуть нас, тим красивішими, тим дужчими, тим дружнішими будемо ми.

— Це все вірші, декламація і піна на молодому пиві. Це все добре для якогось поета-початківця, а не для солідного керівника, який на обох півкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксіому: чим ближче нам буде до комунізму, тим більшим буде класовий опір... Я не хочу бути пророком, але застерігаю: бережи, Іване Артемовичу, свою голову, вона ще для чогось згодиться тобі, — з почуттям переваги сказав Кисіль. — Іди вже, підвозь на машині свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе він згодом і з машини, і з коня. Побачиш, як моя теорія здійсниться на практиці.

— І чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рідню захищаєте?

— Яку рідню?

— Ну, Чорноволенка. Він же, здається, ваш сват?

— А ти звідки знаєш? — насторожився Кисіль.

— Чув од людей про його художества... Так рідня він ваша?

— Ет, не в тім сила! — похмарнів Кисіль, але більше нічого путнього не зміг сказати.

XXI

За містом, оживаючи, загойдались, закружляли вечірні поля і їхні тіні. В затишних долинах темнисто сріблились тихі стави; на них, неначе в глибокому сні, зривалися птиці, і крила їх маяли і над водою, і в воді. А на пагорбах, наче врізані в небо, стояли в дрімотному чеканні вітряки, здавалося, вони от-от мали когось зустріти і пригорнути своїми онемощілими руками.

Самотні тополі і груші, накупані місячним сяйвом, зворушливо іскрились, голубіли, туманились і мали ту прекрасну жіночу задуму, що солодко й тривожно манить у далечінь людину, стирає грані між нею і природою. І хто знає, чи не була колись дівчиною он та молоденька, росою закапана тополя ? А може, й виросла вона при битій дорозі, як пам'ять про дівчат, що понесли свої сльози в чужі краї?

Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зітхнув.

— Нога болить? — Борисенко, ведучи машину, строго подивився на Безсмертного, і тільки єдина трепетна зморшка в міжбрів'ї говорить про співчуття. Дійсно, в зіниці Борисенка, в його блакитнаві білки хтось прямо увігнав таку строгість і зосередженість, що за ними не видно було інших відтінків. — Може, помаліше їхати?

— Не треба. Відболілось моє.

— Щось не схоже, щоб відболілось, — покосився на костури. — Дуже ми в усьому терплячі люди.

— Нам, Іване Артемовичу, і належить терпіти.

— Чому?

— Якби всі наші болі тільки за оцю одну війну сплеснулися зойком, тоді, напевне, не тільки всі люди, але й каміння не витримало б того зойку: гори почали б колотися на шматки.

— Це наче й правильно, — задумано погодився Борисенко. — А є ж підлість, яку ніщо не може зворушити, ніщо: ні чиста краса життя, ні безмежна любов, ні безмірна скорб, ні материнські сльози, ні дитяче щебетання. Звідки ж узялася така задичавлена вбогість?

— З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила смерті над людьми. І поки це багатство буде панувати, доти смерть буде торохкотіти своїми кістками по землі. От яка у нас невесела розмова в такий вечір. — Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо, наче щойно хтось проїхав по ньому срібними возами і підняв чи посіяв легенький туманець цвітінь.

— Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гніваєтесь на мене? — змінив тему розмови Борисенко.

— Чого б?

— Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?

— Від цього сватання ще далеко до весілля, — посміхнувся Марко.

— Але ж не відмовитесь од нього? — допитливо поглянув на Безсмертного: хто його знає, що він може вчудити і які думки крутяться в цій завзятій голові. — Не одмовитесь ?

— Відмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче — за господарювання.

— Ого, ви наче хвалитись починаєте? —здивувався Борисенко.

— Чому не хвалитись, ідучи на таке весілля: замість короваю — одразу беру в одну руку двісті сорок тисяч боргів, а в другу — третину землі,, що пролежала під перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогодні ці гріхи висять на Безбородькові, а завтра вони вже будуть моїми. І ви перший говоритимете про це на всіх нарадах і лаятимете мене, наче б їх викохав тільки я.

— І таки буду! А як же інакше? — здивовано подивився на Безсмертного. — Син, яку не одержує спадщину від батька, все одно зве її спадщиною.

— Спасибі, утішили такою спадщиною.

— А ви боїтесь?

— Наше, селянське, діло завжди боязке.

—Знову філософія?

— Ні, правда. Хіба, коли я кидаю сьогодні в землю зерно, не тремчу, що буде завтра? Вже з цієї години починаю боятися суховію і засухи, граду і вітру і різної нечисті. Отак і несеш увесь час у грудях і великий острах, і великі надії.

— Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?

— Та хіба ви його не розкусили ? — Навіть тепер не схотів обмовляти свого суперника.

— Виходить, не зовсім. Сьогодні він розкрився в усій красі. І думається мені так: звичайна людина має в серці два передсердечка і два підшлуночки, а у Безбородька все стало шлуночками.

— Чимало ще є у нас таких шлункових голів, і декого вони задовольняють.

— Ваше "декого" — означає Киселя.

— Хоча б і його, сперечатись не буду.

— Ви давно встигли заїстися з ним?

— Як побачились, так і заїлись, — з ходу, можна сказати.

Борисенко не посміхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його зсередини підмивав посміх.

— Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко, по-партизанськи. Не зійшлися характерами?

— І навряд чи зійдемось. Отак і почнеться моє головування, якщо ви за дорогу не зміните своєї думки. — Придивляється, як далеко у полі працює самотній, ще невидимий трактор — тільки рухлива гра світла говорить про це. "Ось що мені зараз найбільше потрібно", — думає вже як голова колгоспу.

— Дуже ви сьогодні розгнівалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче подивився на Борисенка, несподівано знайшов у його погляді щось добре і сумне.