Правда і кривда - Стельмах Михайло

"Видать, не такий ти, чоловіче, грізний, як здається з першого знайомства".

— Ні, Іване Артемовичу, може б, і гнівався на Киселя, та честь на собі кладу. Я просто зневажаю його, весь рід і увесь родовід його.

— Он як! У вас навіть до родоводу дійшло!? — Борисенко зменшив швидкість. — За який же родовідний корінець ухопилися ви?

— І це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо змирщини з Киселем у нас не буде ні на людях, ні в полі. Коли я бачу справжнього керівника, — в мене розкривається серце, коли я стрічаюсь із якимсь киселем, — серце моє щемить, як перед хворобою... Колись учені люди чи письменники в своїх книгах напишуть, як с.ело одразу після Жовтня свято вірило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвіт революції. Але згодом начальників з потребами, як у газетах пишуть, зросту і без таких потреб більшало та й більшало, і не все краще прибивалось до нашого берега та виприщувалось на різних посадах і в канцеляріях. Прибились і киселі — не заслугами, не роботою, а крученою спритністю та влізливістю своєю. Великого розуму їм, очевидно, ні рідна матір, ні баба-пупорізка не поклали куди треба, а самі вони, киселі, не дуже старались на нього ні за книжками, ні за роботою. А бути ж їм хотілось тільки на видноті, триматися тільки зверху. От, щоб довше втриматись, і почали вони не сходитись, а розходитись із людьми, страхати їх, розкидатись їхніми роками, їхньою долею. Це вийшло у киселів, це сподобалось їм, і вони вже не говорять з людьми, а вправляють їм мізки, сгружать з них стружку, пропісочують їх і все щось пришивають. Киселі навіть встигли увірувати, що не любов, а їхні погрози вирощують ідеї в голові і хліб у полях. А насправді виростили вони більше людських трагедій, аніж їх повинно бути на землі. За це киселів прилюдно треба, ну, хоча б з усіх посад знімати, як розкрадачів великої людської віри і скарбів революції.

— Не так їх легко спекатись, — задумано сказав Борисенко і повернув у поле до самотнього трактора.

В голубому туманному одсвіті фари погойдувалась свіжа рілля, і навіть тепер було видно, як жиром поблискували тлусті долинні скиби. Молодий веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю і радісно поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.

— Де ж ти, Ярославе, пального дістав? — з надією запитав Борисенко. — Невже підвезли увечері?

— Ні, Іване Артемовичу, не підвозили. —Пурхають угору зашерхлі кінчики уст, і рот молодого тракториста стає схожим на молодика ріжками вгору.

— Не підвезли? —хмурніє Борисенко. —А чим же ти ореш?

Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потім сміхотливо одводить од нього погляд:

— Поки що орю сумішшю свого рідного дядька.

—Дядька? Де ж він розстарався на таке добро?

— А він може розстаратися; дуже розДобутливий у мене дядечко. Коли німці тікали з нашого села, він, сам не знаючи для чого, поцупив собі кілька бочок пального і заховав свій трофей у темник.

— От спасибі твоєму догадливому дядькові. Молодчага він! Треба буде чимсь віддячити чоловікові за допомогу, хоч у газеті згадати.

— Та нащо, Іване Артемовичу, його ще й у газеті друкувати, обійдеться. —В тракториста занепокоєно осів півмісяць рота.

— Оце рідня! Ти щось маєш проти дядька? — Борисенко з цікавістю і подивом поглянув на тракториста.

— Та ні, я нічого не маю проти свого дядька, але, напевне, він щось має проти мене, — зам'явся Ярослав.

— Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провів по ріллі дугу і втупив у неї очі.

— Кажи, кажи, не ори ногою, —підігнав його секретар райкому.

— Що ж тут говорити... Бачите, Іване Артемовичу, мій дядько й не знає, що я орю поле його добром.

— Як це так?

— Він, дядько, нівроку, загнибіда — скупенький у мене. Так я сам... теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.

Марко, щоб не розсміятися, прикусив губу, а Борисен-ко далі строго допитує у тракториста:

— Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дізнається?

Тракторист після цього запитання-підбадьорився:

— Він, я думаю, не дізнається, бо делікатно пораюсь біля його добра.

— Він ще й делікатність у крадіжці знайшов! — Повеселіло обличчя Борнсенка. —Як же ти делікатничаєш?

— Та... ви ще всім розкажете, а цим досвідом не варто ділитися.

— Кажи вже, кажи.

— То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна — залишаю трохи, а бочку наливаю водою. І все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра і подумає, що його отак з водою й залишили німці. А я навіть поспівчуваю йому, щоб не дуже печалився чоловік.

— Ну й розжився твій рідний дядько на співчутливого небожа, не всюди такого знайдеш, — розсміявся Марко, за ним Борисенко і, нарешті, тракторист. — Дайте мені, Іване Артемовичу, цю жалісливу душу хоч на пару днів.

— Запорозьку Січ починаєте збирати?

— Такі січовики згодяться, щоб нестатки підсікти.

—— Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича Безсмертного?

— До Безсмертного?.. Того самого? — Пожвавішало обличчя Ярослава, і він з цікавістю поглянув на Марка. — До якого самого? — запитав Борисенко.

— Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?

— До того ж.

— Тоді поїду! Де вже моє не пропадало! — радісно погодився тракторист.

XXII

Цього ж вечора Марко подибав до пасічника Зіновія Гордієнка. Старий бджоляр колись доглядав не тільки за бджолами, але й за гречкою, то треба було прикинути з ним, як і де найкраще взятися за гречкосійство.

На подвір'ї Гордієнка стояло кілька свіжих вуликів, а над ними з перекладини 'нависав старий, потемнілий дзвін. Марко зупинився біля нього.

Далекі роки, далеку молодість нагадав цей трофей котовця Гордієнка. Нагадав і ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селі. Гай-гай, усе те давно відшуміло-відгуло і стало тільки то тривожним, то дивовижним спомином.

Марко поторгав рукою дзвін, злегенька гойднув било, і мідь, яка ще недавно мучилась, у землі, обізвалася низьким співучим голосом.

Ще в сорок першому році, коли фронт наблизився до села, Зіновій Петрович закопав свого дзвона посеред подвір'я, закопуючи, наказав сусідам:

— Отож має чоловік лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати і відкопати, а фашизм треба тільки закопати. Ще гудітиме над його могилою мій дзвін. Аякже, будуть мати свято і люди, і дзвін.

— Люди закопують добро, а мій що вигадав! — лохнула тоді тітка Христя. — Старе як мале...

В землянці Гордієнка стояв гомін, на невеликих шибках ворушились людські тіні. Коли Марко відчинив двері, він побачив за столом господарів, діда Євмена, Василя Тримайводу і його тітку Марію, бригадира Дем'яна Самойленка, Софію і Галину Кушніренків, Омеляна Коржа, Петра Гайшука і веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим ніжним березневим туманцем на щоках, на якому пізніше проростуть веснянки. Тітка Христя першою кинулась до Безсмертного, несучи на обличчі посмішку, а на віях сльози.

— Добрий вечір, Марку. Сідай, дитино, до столу. От спасибі, що зайшов на радість нашу.

— На яку радість?

— А ти ніби не чув? — тітка Христя здивовано і навіть трохи ображено розвела руками, а в розгалужених, мов корінці, зморшках її обличчя заясніла добра посмішка.

— Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має знати увесь світ, — насмішкувато обізвався Зіновій Петрович.

— А може, його і знатиме увесь світ! Бачиш, сину ще й тридцяти годочків нема, а вже генерал по артилерії! Не те, що ти! — зневажливо поглянула на старого.

— Аби я так зарані не оженився на тобі, може, досі й маршалом був би.

— Правда, Зіновію, правда: жінки—головне преп'ятствіє нашому брату, — обізвався Євмен Дибенко.

Марко обняв тітку Христю і поцілував її. Але тепер жінка не заточилась, не потягнулась долонею до очен, а щасливо й вдячно дивилася кудись далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.

— Сідай уже, генеральшо, бо картопля задубне, — так само насмішкувато сказав Зіновій Петрович і звернувся до людей: —Що воно тепер за генеральші пішли? От подивіться на мою: на ногах з камери броненосці, руки потріскані, мов сама земля. Чом не портрет?

Тітка Христя подивилась на свій незугарний одяг, на своє взуття і засміялась. І засміялись усі, крім Зіновія Петровича. Хоч він і говорив з насмішкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена гордощів. Тільки не варт показувати їх. Він підвівся з-за столу, підійшов до Марка, поздоровкався і задумано сказав:

— От і маю новий клопіт — свого ж генерала.

— Та який же це клопіт? —посміхнувся Марко.

— Великий, — переконано сказав старий. — Хіба ж це справжній генерал у двадцять вісім років? Ні тобі сивих вусів, ні шовкової бороди, ні навіть живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив німців. А французи — це ж нація!

За столом знову засміялись, а Гордієнко похитав головою, щось подумав і вийшов із землянки. В оселі всі урочисто притихли, немов очікуючи чогось. Незабаром на подвір'ї великодньо бемкнув дзвін, раз, вдруге і втретє.

— За сина? — запитав Марко. '

— За тебе, — відповіла тітка Христя. — За твоє головування. Ми вже знаєм, що в райкомі сказали. Є правда на світі!

— Не зійшовся на безбородьках світ клином. Але чепкі вони, як бур'ян, — обізвався високочолий і впертогубий, з різко окресленим обличчям Дем'ян Самойленко, і в погляді його спалахнув недобрий огонь.

Зіновій Петрович вніс у землянку саморобну, недоплетену рафу і вручив Маркові:

— На нове господарювання. Не забув, для чого вона?

— Для гречки?

— Атож!

— Розкажіть, що воно і як воно, — попросила високогруда, з мальованими бровами Ольга Бойчук.

— Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак і починається нове головування.

— Яке ще там головування, — відмахнувся Марко.

— А ти не дуже задавайся! — гримнув дід Євмен. — Розкажи! Дехто навіть не знає, скільки стебло гречки має цвіту.

— Про це найкраще розповість Зіновій Петрович: він улітку не вилазить з гречок.

Старий пасічник подивився на дівчат:

— Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно триста квіточок, а на розкішній рослині їх буває і шістсот. Це ми колись з Марком Трохимовичем полічили. Таке стебло виростає з великої порідної зернини — її материнське харчування дає рослині і ріст, і силу, і врожай. От я й змайстрував цю рафу для відбору дорідного насіння.