Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Одне тільки жаль, ніколи не видобуду я тієї стрічки із глибин свого єства і не зможу зафіксувати більш тривко. Часом я думаю, що людина ніби музей, що в ній відкладено залишки не тільки того, яке удостоївся побачити в цьому світі, а й того, що колись бачили його попередники: батьки, діди й прадіди. Часом у снах, особливо тепер, коли я хворий, потрапляю я в якісь інші часи, де інакше вдягалися і по–інакшому жили, і хоч це може бути тільки химерна гра моєї уяви, часом хочеться вірити, що те, пережите уві сні, – частка дійсного, адже й минуле наше ніби сон, і тих наших уламків залишається в нас усе менше й менше, вони ілюзорні, як і ті дівочі постаті на моїй картині: інколи проявляються, а інколи тьмяніють. Ми безсилі впорядкувати ті уламки в якійсь системі, виладнувати в чітку історію, вони тільки часткові спалахи, таємничі знаки, яких несила розшифрувати. Якось мені приснилося, що стою на кріпосній стіні, а ту стіну здобувають штурмом яничари, і я рубаю голови, які вигулькують від драбини, зачепленої за стіну. Ніколи не вивчав я, як одягалися яничари, і заради інтересу попросив у Андрія Андрійовича, який навідує мене зараз з Оленою Артамонівною кожні три–чотири дні, щоб приніс мені почитати "Історію Туреччини" Агатангела Кримського. Здивовано побачив, що турки й справді носили високі химерні шапки, як і ті, проти кого бився уві сні. Ні, я далекий від того, щоб відзначити в цьому якесь містичне начало; просто переконаний, що кожна людина і справді музей, а коли говорити про те, що побачив кожен своїми очима, то й поготів. Ось чому я засів за своє писання, бо всі мої предки навіки повтрачали кожен власний музей, а воно не без значення, бо кожна людина, навіть така мала й непримітна у світі, як я, раз навіки неповторна, та й кожен рід, хай не чинив він історичних подвигів, творить свою неповторну гілку на загальному дереві життя. Бо всі оті тисячі, міріади дрібниць, з яких складається мозаїка нашого "я", не мають зверхньо упосліджуватися, адже вони часточки неповторного макрокосму. Отож мені здається, що кожна навіть мала людина має свою велич і велич її складається не лише з учинків та дій, не в тому: належна вона чи ні до історичного чину, а в тому, наскільки осяює світлом свого розуму й душі навколишній світ. Так, я не врятую від забуття голос, музику і оте сердечне почуття, з яким співав і грав свої пісні мій батько, хоч і маю здатність програти в собі їх із дивовижною точністю, але я можу врятувати хоч часточку світла, яким налито мій мозок, – ось причина того, чому я ці записки складаю. Свій музей я в міру сили своєї хочу таки створити; хтозна, може, ця маленька цеглинка для чогось доброго у світі придасться? І навіть коли вона ні до чого не придасться, я виконаю цю роботу, бо вірю, що сірі люди, яких вигадав мій маленький брат (до речі, я заніс йому пістолета з пістонами, а його матері останню прижиттєву фотокартку мого батька), існують, і що вони вже вирушили в приступ на малесеньку фортецю мого живого "я". Уперше побачив їх у лікарні, коли мене палила гарячка, коли руки й ноги мені хололи й терпли – вони виходили з кутків, голі, сірі, без облич, а з машкарами, дихали на мене морозом, простягали кінцівки, що нагадували щупальця спрута, вони вилазили з кутків, проламувалися крізь підлогу й ішли, йшли на мене, спускалися на нитках павутини зі стелі, вилазили з електричних ламп, перелазили через бильце ліжка, проламувалися крізь зачинені двері. Тоді я схоплювався, хапав дитячого пістолета і стріляв у них, стріляв. Мої постріли влучали в них, і вони розліталися клаптями тьми, і я ледь–ледь їх тоді подолав. Але я знав, що вони невдовзі повернуться, ось чому почав дбати про власний музей. Мені нелегко мережити ці рядки, бо сили в моєму тілі небагато, мені нелегко переживати ще раз те, що було; хтозна, може, це писання забере в мене рештки сили – часто мліють у мене пальці, голова йде обертом, тоді я лежу безживно якийсь час, щоб, оклигавши, знову братися за перо. І я за нього беруся, бо раптом почав поспішати жити, боязнь якась навідується. Я ніби вийшов на довгу порожню дорогу і біжу, біжу, хоч піт заливає мені очі, хоч мліють ноги, але я біжу, як колись біг через поле мій дід, адже і в нього, і в мене, і в мого батька страх був один: а що коли ми не добіжимо туди, де нас чекає зцілення? А що коли світ раптом розірветься на клаптики тьми і з кожного такого клаптика виросте сіра людина, і тих сірих людей уже нічим не вдасться відлякати, в них уже не постріляєш із іграшкового пістолета. Тому й дід мій та батько знали, і я знаю: зупинятися нам ні в якому разі не можна…
Прийшов до мене Владек Шарий. Люблю дивитися, як він сідає на стільця, трохи недбало закинувши ногу на ногу, люблю бачити його спокійне гарне обличчя – є в нього, попри все, якась непідробна шляхетність. Так повелося, що я став звірником його в інтимних справах, отож він відразу й починає про це балачку.
– Мати моя відновила візити до Мирославиної матері, – каже він.
– А ти?
– Ну, і я теж, тільки з умовою, що вона покине мене сватати, – каже Владек, і усмішка на його вустах трохи сумна, а трохи іронічна.
– І відновилася ваша дружба з Мирославою? – запитую я.
– Важко сказати, – відповідає Владек і задумливо дивиться на мою книжкову шафу. – Щось у наших стосунках порушилося.
– Ясно що, – засміявся я. – У неї є хлопець. Вони листуються, він часто приїжджає додому, і в них усе гаразд.
– Звідки знаєш? – зацікавлюється Владек.
– Приходили до мене в лікарню.
– Цього ти мені не казав.
– А мас воно значення?
– Ні, – відповів Владек. – Тепер, коли ми знову в них буваємо, коли сідаємо разом грати за фортепіано, балакаємо про всілякі дрібниці, я знову заспокоївся.
– Тобто як?
– Не відаю й сам. Я, очевидно, людина сталих звичок. Коли наші візити до Мирослави урвалися, щось мене почало з'їдати, а життя ніби порожнє стало. Відчував, що ніби втратив якусь частину себе, гарну й принадну, тобто почав, як ти кажеш, дисгармонізуватися. А тепер я думаю чудні речі: хіба не можна з дівчиною просто по–людському дружити? Уяви собі, що я її навіть не ревную. Але без цих відвідин, без нашої спільної гри, без отих принагідних балачок, навіть, коли хочеш, без того традиційного нашого чаювання, я й справді дисгармонізуюся. Поясни мені через свою мудрість: може так бути?
– Може, – сказав я. Бо так воно є. Знаєш, мені шкода…
– Шкода чого? – ставить руба брови Владек.
– Шкода, що Мирослава тебе не полюбила.
– О, дякую, – ледь–ледь усміхнувся Владек. Йому здалося, що я сказав комплімент. Але я не казав комплімент, мені й справді було шкода, бо йому потрібна тільки така жінка, як Мирослава. З іншою він пропаде.
– А що у ваших стосунках порушилося? – питаю я.
– Бачиш, – Владек знову дивиться на мою шафу. – Вона мене ніби побоюватися стала. Уникає залишатися сам–на–сам, ми зустрічаємося тільки в присутності дорослих, а це значить, що й балачки наші точаться тільки на загальні теми, а мені, кажу це відверто, бракує з нею отих наших сокровенних бесід.
– Ну, тепер у садку не побесідуєш, – сміюся я, а в душі відчуваю до свого приятеля глибоке співчуття. – Попримерзали б до лавки.
– Ми не тільки бесідували в садку, – звів брови Владек. – Коли негода чи холодно, вона запрошувала мене до своєї кімнати.
– А зараз не запрошує?
– Ні. І мені здається, що причина знову‑таки в моїй матері. Вона вигадує всілякі невинні штучки, щоб ми залишилися на самоті, а Мирослава цього відверто уникає.
– А ти певний, що, коли залишитеся на самоті, вестимеш себе як кавалер?
– Погано ти мене знаєш, – смутно каже Владек. – Я не належу до хамів.
– Ну, це невелике хамство, звіщаю я, – спробувати відвоювати собі дівчину.
– Для мене це – хамство, – каже Владек. – Не дозволив би собі щодо неї жодного негречного жесту.
Це була правда, але чи подобається така гречність дівчатам, подумав я. І де межа між чоловічою інфантильністю і шляхетністю? Але цього казати Владеку не годилося: хай буде так, як він хоче. Раніше, може, я в цьому місці кольнув би приятеля, спробував би його підстьобнути, вразити, щоб він якось активніше, вразливіше реагував на світ, адже любить він таки по–справжньому Мирославу, однак цього року після лікарні я сам став ніби інакший; більше того, починав глибше розуміти приятеля, оцього красунчика, який зовсім не вмів скористатися з переваг своєї зовнішності.
– А як фандолетка? – питаю я.
– Сам собі дивуюся, – каже Владек. – Коли ми покинули відвідувати Мирославу, в мене зовсім пропав до тієї, як ти кажеш, фандолетки інтерес.
– А зараз відновився?
– Ну, щось подібне до цього. Але знову‑таки я не впевнений, що це в мене любов…
Але він був сумний, Владек. Я добре це бачив; може, він щось недоказує? Може, він хоче в такий спосіб охоронити себе від поразки? А може, й справді це щось дивне: його любов до Мирослави якась половинна – без неї світ втрачає для нього принадність, а при ній відчуває приплив енергії, навіть любовної до інших осіб жіночої статі? "Чи може таке бути" – запитую я себе Владековимн словами і відповідаю словами своїми: "Може, бо так воно є!"
І я відчуваю зворушення від того, що він сидить побіч мене, оцей гарний із шляхетними манерами й душею юнак, якого дехто назвав би інфантильним і ніяким – я так його не назву, бо і від нього, попри все, випромінюється оте святе світло, яке хай і тихо, м'яко але ояснюс цей складний, заплутаний і химерний світ…
Прийшли до мене Андрій Андрійович з Оленою Артамонівною, і ще з сіней я почув рокітливий бас:
– А де це той, хто хворіти задумав?
Він уже давно не носив пенсне, скельця його окулярів чіплялися до тоненької металевої смужки, очі дивилися на мене приязно. І я розцвів їм назустріч щирою усмішкою. Цього разу Андрій Андрійович приніс мені пакунок книг, і я знав, що це старі книги.
– Це для того, щоб не вішав носа і не нудьгував, – пророкотів соковитий бас.
Андрій Андрійович останніми роками, як я вже казав, постарів, волосся й вуса стали майже білі, але найбільша його драма в тому, що через артрит змушений був покинути грати. Про це він мені сповістив ще коли навідував мене у лікарні і вперше його бас звучав печально.
При цих гостях мати відразу ж заметушилася й побігла ставити чай, Олена Артамонівна детально розпиталася про моє здоров’я, а тоді пішла погомоніти з матір'ю, а Андрій Андрійович весь той час мовчки сидів на стільці й позирав на зачохлену бандуру, яка стояла в кутку.
– Жаль, – сказав він, коли Олена Артамонівна вийшла, – замовкла моя голубка, та й ваша мовчить… Давай–но я її хоч настрою…
Вийняв з бічної кишені ключа, розчохлив інструмент і почав накручувати гвинти, торкаючись пучками струн.
– Старість не радість, сказав він, – а болячка – забирачка, не дачка.
