Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

А може, повернувся до них спиною, бо мені смутно стало: від брехні своєї, від того, що вони розуміли, таки вигадую я; від того, що ця жінка не втрималася й заговорила про матір мою, а найбільше від того, що вчинив це не я. тобто не я упорядкував могилу. Але що я міг учинити, дістаючи малесеньку стипендію і твердо знаючи, що в матері й ощадної книжки нема, хоч колись вона й робила героїчні спроби її завести. Я йшов і відчував, що жінка й дівчина дивляться мені вслід, що вони не могли не помітити нікчемної лопатки моєї, витиналася ж бо вона з господарської сумки, лопатки, яка ні до чого там, де надгробок управлено в нову бетонну оправу. Шуміло в мене над головою листя, дерева похитувалися, й опадало вогке жовте листя, проривалося крізь корону дерева із шурхотом, а тоді, кружляючи, лягало мені під ноги; я те листя з якоюсь дурною насолодою товк.

На трамвай мені сідати не захотілося, і я рушив пішки по Вільській, щоб вихитати, вимити із себе оте неприємне відчування, оту цвинтарну тишу й запахи – хай ліпше пахне мені машиновим перегаром, принаймні це живий запах. Назустріч і від мене котилися авто, і це були якісь іграшкові авто; на мене і від мене йшли люди, і це були іграшкові постаті, як на макетах, за якими вивчають правила вуличного руху. Так я дістався до Старовільської і, щоб чимось себе зайняти, купив бублика. Йшов і жував того бублика, а він був зовсім такий, як з мого дитинства: жилавий і тугий, що його й смоктати можна. Так дістався я до червоного будинку музею, біля якого на хіднику стояло дві старовинні гармати; я б, може, зайшов до музею, коли б не моя сумка з саперною лопаткою. Ні, до музею я не піду. Тоді звернув на вулицю Паризької Комуни, ішов і жував і смоктав бублика, добре знаючи, що дорога додому зовсім сюди не веде. Добре знав, що це дорога на Трипільську, куди мені зовсім не хотілося йти. але я йшов, бо раптом постановив: запитатись у тієї жінки, за яким правом вона взялася впорядковувати могилу мого батька? Он уже й чужі люди звернули увагу: чому це не моя мати це чинить, а хтось чужий? Мав би відчувати трохи й злості, але злості не відчував, а тільки той‑таки смуток, чортовий, клятий смуток, що мене з'їдав, бо цей смуток був не тільки в мені, але й у біло–сірих лискучих хмарах і в дивовижно–прозорому повітрі. Він, той смуток, дивився на мене з покритих курявою вікон будинків, біля яких я ступав, з розхилених хвірток, що вели у двори, навіть із тріщин покритого гнейсовими плитами хідника. Навіть із трави, що сіра й безживна з тих тріщин проростала.

Бублика я доїв, і в роті в мене стояла густа слина з розмоченими залишками печеного тіста, сумка з лопаткою бовталася біля ноги, а сонце усміхалося мені десь так, як усміхалася Мирослава, – без отієї насмішливої іскорки в очах.

Ось і маленька хатка і хвіртка на одній петлі, ось утоптана стежка, що текла між трави до давно нефарбованих дверей: чи не ліпше було вам, шановна, подумав я, спинившись, навести лад у власному обійсті? Але я думав про це без злості, а якось смутно, а серце в мене в грудях чомусь почало колотитися, бо й сам не розумів, чого сюди прийшов і що маю казати, зайшовши у дім. Набрав повні груди повітря, видихнув, випростався й поклав руку на хвіртку – старе дерево віддало мені теплом…

І ось ми сидимо в кімнаті, по якій розвішано сонячні пасмуги: я на стільці неподалік порога, жінка на стільці біля столу, а шестирічний мій брат на ослінчику. Я раніше вважав, що він схожий на матір, а зараз думаю навпаки на батька, тільки очі материні, великі й трохи злякані (чи не мене він злякався?), але й розумні.

– Бачите, – казала Марія, звертаючись чемно до мене на "ви" й дивлячись на мою сумку з лопаткою; вона чомусь нітиться, ніби відчуває себе винуватою, ваш батько залишив нам гроші, щоб було на що упорядкувати могилу… Не хочу нічого поганого казати про вашу матір, але він чомусь сумнівався, що вона це зробить… "Вона одразу понесе ті гроші в ощадкасу", – сказав якось він…

Я дивився на неї пильно; чому переді мною виправдовується, не лихе ж вона зробила, а добре? Чому уникає мого погляду і чому я сиджу тут і розпитую її, наче прокурор?

– Але вже минуло три роки, – кажу навіщось я.

– Це моя вина, – поспішливо підхоплює вона й нервово облизує кінчиком язика горішню губу. – Люди кажуть, що зразу ставити надгробок не можна, мас осісти земля, а минулого літа мені відпустки не дали. Отак і вийшло, що я з цим ділом затягла…

Поки вона це говорила, я розглядав стіни. Жила жінка з дитиною в цій маненькій кімнаті, а у відчинені двері проглядала ще менша. Варили, очевидно, в благеньких сінцях, стояв там закопчений керогаз; я це помітив, заходячи. З лівого боку над ліжком, над старим, витертим килимком, власне, не килимком, а шматком обрубленої цупкої картатої тканини, висіла велика батькова фотокартка, увіч збільшена з малої якимось фотографом–халтурником: це була фотокартка з батькової молодості. Але дивувало мене не те: на цій фотокартці батько мав бути сфотографований з матір’ю. Очевидно, коли дарував її цій жінці, зображення матері відрізав ось що мене вразило.

– Мамо, – спитав трохи хрипкувато хлопчик, дивлячись не по–дитячому серйозно. А цей дядя справді мій брат?

– Справді, Володьчику, – усміхнулася Марія.

– То чому ж ти кажеш йому "ви"?

Жінка засміялася якось вимушено.

– Він у мене з тих, – сказала винувато, – що задають купу найдивовижнішнх запитань.

– Чого це дивовижніших, – сказав малий. – Хіба він не твій син?

Маріїне обличчя вкрилося плямами; якось дивно вона червоніла: плями на

щоках, під оком і навіть на лобі.

– Твій брат уже дорослий, Вовчику, – терпляче сказала вона. – І в нього інша мама. Спільний у вас тільки тато…

Хлопчику, однак, ці резони були, здається, незрозумілі. Дивився на матір і на мене, переводячи погляд, і повіки йому тремтіли.

– Значить, він несправжній мій брат? – сказав нарешті.

– Ні, він справжній твій брат, – мовила так само терпляче Марія. – Але він тобі напіврідний.

– Чому ж я його досі не знав? – нещадно запитав малий.

Ну, Вовчику, – жінка якось дивно хапнула ротом повітря. – Ти себе нечемно ведеш. Діти не повинні переривати розмов дорослих…

Але я відчував, що відповідь має бути не така. Тож–бо не відповідь, коли людину, хай їй і шість років, обривають тільки тому, що йому хочеться знати про речі, які мали б давно бути йому відомі. Я згадав, як колись малим він злякався моїх темних окулярів, тому скинув їх і вийняв з нагрудної кишені прозорі. Тепер я можу всміхнутися до нього, навіть підморгнути. Тепер можу встати й підійти до нього ближче, хоч він мене трохи й боїться. Побачив на етажерці трійко дерев'яних писанок і взяв одну в руки.

– Зараз я все тобі розповім, сказав, вдаючи, що писанка дуже гаряча й перекидаючи з руки на руку. – Бачиш, я фокусник, знаєш, що таке фокусник?

Хлопчик поважно хитнув головою.

– Ну так от, Володьчику, фокусники – це такі люди, котрі ніколи вдома не сидять. Все вони десь їздять, а додому приїжджають раз на три роки. Пам'ятаєш, коли я приїжджав до вас востаннє?

– Ні, – сказав малий, і я відзначив, що починаю інтригувати його.

– Ясно, що ні, – мовив я, – бо ти був ще дуже малий. Я прийшов тоді разом із татом і ти мене страх як перелякався! Тоді на мені також були чорні окуляри…

Скинув окуляри з прозорими скельцями і натягнув чорні. Тоді звів руку й тримав писанку двома пальцями: великим і вказівним.

І я раптом помітив: хлопчик щось пригадав. В нього на переніссі зібгалася смужка, а голівка радісно закивала.

– Згадав?

– Та не міг він згадати, радісно сказала Марія. Тоді дуже малий іще був.

– Нє, мамо, я згадав. – мовив схвильовано хлопчик.

– Бачите, він згадав, – урочисто мовив я, підкинувши яйце і ловлячи його. Отже, я фокусник і їжджу по білому світі. Знаєш, що таке білий світ?

Хлопчик замахав головою, гра починала його захоплювати.

– Білий світ – це земля, по якій прокладено безліч доріг. Це поїзди, в яких їдеш не день, а тиждень, а то й цілий місяць. Отож, поки об’їдеш цілий світ, минає якраз три роки.

– А ви колись мене візьмете з собою? – заблищали очі в хлопця.

– Візьму, коли казатимеш мені "ти", а не "ви". Братові "ви" не кажуть, навіть, коли він уже сивий дід.

– Хіба може бути брат сивим дідом? – спитав малий.

Я помітив, що Марія встала, приязно всміхнулася й кивнула.

Приготую вам чай, сказала тихо й пішла в сіни. Я зрозумів, що вона хоче залишити нас самих. Я й справді вже входив у роль, і тільки присутність жінки мене сковувала, соромився я трохи – адже знову доводилося ставати блазнем.

– Ти ще не знаєш, що таке мати дорослого брата, – сказав я. – Він може бути хлопцем, дідом, поважним дядьком або ж таким, як я, особливо тоді, коли він чарівник. А я чарівник. Не віриш?

– Чарівник чи фокусник? – спитав малий.

– І те й друге. Бо кожен фокусник – чарівник, а кожен чарівник – фокусник. Дивися, – мовив я і почав втирати писанку в долоні. – Оп!

Хлопчик розсміявся.

– Як ти це зробив?

– Секрет фірми, підморгнув йому я, хоч він того підморгування не побачив – був–бо я в темних окулярах. – А тепер ми те яйце–райце пошукаємо…

Я почав ходити по хаті, зазирнув під стіл (це був убогий, старий, погризений шашелем стіл), під ліжко (це було убоге, залізне, покрите ви тертою ковдрою ліжко), підняв стільця, на якому сиділа Марія (стілець був розхитаний), підійшов до шафи (так само поточеної шашелем) і тільки тоді рушив до малого.

– Яйце в тебе в оці, – сказав безапеляційно.

– Як так в оці? – хапнувся за обличчя малий. – Немає там його!

Я взяв його обличчя в долоні й пильно обдивився вирячені оченята.

– Правильно, нема, осьде воно, – я простяг руку й витяг писанку з кишеньки його благенької бобочки.

– А інакші фокуси вмієш? – спитав ентузіастично малий.

– Умію, – сказав я, сідаючи на стільця. Я ковтач доріг.

– Як так ковтач доріг? – викруглив оченята хлопчик.

– А так, сяду в поїзд і їду. Бо треба показувати свого фокуса новим і новим людям. Нецікаво, коли одне й те ж бачать ті ж таки люди.

– Нє, цікаво! Покажи ще раз…

Рипнули двері, зайшла Марія й почала розставляти на столі чашки. Чашки були грубі, потріскані; зрештою, в мене вдома вони не кращі. Але в цьому домі жили увіч убогіше, ніж у нашому.