Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

То що, потанцюємо ще раз чи розійдемося?

Вона сприйняла моє слово як запрошення до танцю й подала мені руку. Ми потуплювалися на забитих курявою дошках ще раз, після чого я розкланявся. Смішно виходило: прийшов милуватися володаркою своїх снів, а натомість підбиваю клинчики до тієї, котра тільки раз у мої сни прийшла, та й то в чудний спосіб.

Я зирнув на юрбу. Юліана танцювала. З тим‑таки високим, чорнявим і волошкооким. Дивилася на нього із завмерлою усмішкою, із завмерлою усмішкою дивився на неї він…

І я покинув це юрмисько, бо стало тут незатишно й самотньо. Здалося мені, що з Юліаною повторюється та ж таки недоладна історія, яку пережив я з Мирославою. Тоді я заклявся не влазити у чуже щастя, бо не моя це місія – псувати людям життя.

Йшов і міркував. Звісно, мої стосунки до Юліани й моє раптове кохання – безум. Звісно, не маю я ані найменшого шансу на те, що й дівчина мене полюбить, але й не претендую на таке. На що ж претендую? Та й чи можна говорити про якийсь розважок, коли тобою керую безум?

Отже, давай підведемо підсумки, сказав я собі. Юліана увагою осіб чоловічої статі не обійдена – ось скільки їх біля неї крутиться. Можливо, той високий і чорнявий їй найбільше до вподоби, але між ними сталих стосунків немає; здається, вони тільки вперше сьогодні зустрілися. Неважко мені в тому переконатися: треба тільки дочекатися кінця танців і простежити. Коли хлопець проводжатиме Юліану, мені треба про неї забути, щоб знову не корчити з себе ідіота. Коли ж він її не проводжатиме, то повертатиметься вона з тими‑таки подружками, і я матиму право використати здобуте в неї, правда, не в зовсім чесний спосіб, право написати їй другого листа.

Ходив понад берегом річки, по якій плавало на човниках кілька нічних рибалок (ловили хватками), і дивився, як стелять по воді жовті мерехтливі пасмуги прибережні ліхтарі, слухав дешеву музику, яка котилася з паркової гори, примітивну й нікчемну музику з примітивною й нікчемною мелодією: десь там, на горі, й досі тупотять, крутяться, стискаючись в обіймах; там і досі самотньо стовбичить Таня, здається, вона поставилася сьогодні до мене милостивіше, але що мені з того? Там крутиться ота жовта квітка, пахощами якої я отруївся, і немає їй діла, що хтось нестямно закоханий у неї блукає, як вар'ят, топчучи вечірню росу і гріє власну химерну сподіванку, як квочка яйце, маючи надію, що з того яйця вилупиться лебідь, хоч чудово знає: з курячих яєць лебеді ніколи не вилуплювалися. На нього сиплеться прозорий зірковий пил, але небо над головою в нього повне загадкових і таємничих арабесок, і він, той чудний безумець, хоче прочитати їх, як неписьменний письмена, і вірить, що при належному старанні це йому вдасться; вірить, бо людина в цьому світі завжди переконувала себе, що всесильна вона й неповторна; вірить, що кожен її безум – початок відкриття, котре оновить світ і стане початком нового розуму, бо так їй приписано долею. Отож чинить так вона у великому й малому, бо цінності в світі часто – плід її здійснених і нездійснених мрій та бажань. Ось чому так уперто блукав я берегом, закусивши губу, і слухав, коли ж нарешті заглушить ця ніч оту нікчемну музику, якою й так я наллявся по вінця. Тоді по темній вулиці підуть, голосно розмовляючи, юрби хлопців та дівчат, вони жартуватимуть і сміятимуться, а я стоятиму в темряві і їстиму їх очима, бо я ніколи не стану натуральним складником оцієї веселої й безпосередньої юрби, ніколи не пройдусь отак безпечно, повертаючись із гулянки.

І ось вони йдуть, я стою й дивлюся, а біля мене стоїть і дивиться синій чоловік, і той синій підсміюється нишком із мене, але він задоволений, бо коли людиною починає правити безум, він витворюється із повітря, ночі, зіркового пилу і трав'яної роси, він стає, шановне товариство, подобою вашою, смішною до карикатури, подобою, удаючи, що він ваш тверезий глузд, хоч насправді він дитина вашого безуму.

Я стою й дивлюся, темний, малий, майже розмитий темінню, очі в мене розпалені, я до болю вдивляюсь у морок, бо я забув замінити темні окуляри на світлі: таж бо потягло мене за Юліаною і не було коли зважати на такі дрібниці. Отож стою я з великими чорними очима, з мокрими сандалетами і шкарпетками, рот у мене розтулено, а мимо йдуть і йдуть діти отієї примітивної музики, йдуть швидко, бо в них молоді й моторні тіла, поблискують міцними й молодими зубами, сяють світлими сукнями й сорочками, йдуть і пропадають у темряві. Тіла їхні пахнуть вечірньою росою і зірковим пилом, тіла їхні дихають набраною від тієї музики енергією.

А ось і жовте дзвоном плаття – Юліана повертається, як і прийшла, в супроводі подружок, вона щось дзвінко розказує і радісно сміється, її сміх теплий, срібний, мелодійний, її подружки так само дзвонять голосами, вони всі троє також пахнуть вечірньою росою й зірковим пилом. А я стою в глибині невидимий, з незвично притихлим обіч себе синім чоловіком, бо й він аж рота розтулив од цікавості – а що це воно відбувається: мале, нікчемне й примітивне, як та музика з парку, чи й велике? Я навіть знаю, про що він думає. Немає великого, міркує він, без малого, всі малі історії – це тіні історій великих, а найбільша з великих історій, гадає він, – це історія людської душі, байдуже, в кволому чи в здоровому тілі вона поселилася. І я стою, покриваючись росою, ніби камінь, бо я на хвилю й справді перетворююсь у камінь, а на обличчі моєму усмішка, легка, тремтлива й щаслива, бо попри все Юліана пройшла додому не в супроводі отого високого, чорнявого й гарного, з яким так захоплено танцювала, а з тими‑таки сірими, як кури, подружками. Пройшла й продзвеніла сміхом, задоволена, юна й прекрасна. І я відчуваю, що не маю сили отак від неї нагло відмовитися – сьогодні вночі писатиму їй листа.

Повернувся додому, вікна наші вже не світилися. Відчинив безшумні двері, материн новий чоловік їх уже помастив і вони не риплять, скинув у темряві сандалі і йду у мокрих од роси шкарпетках, ступаючи навшпиньки, – хай вони там сплять, умиротворені й утомлені: мати моя зі своєю запізнілою і смішною любов'ю і той її не менше смішний новий чоловік. Я відчиняю свої двері, вони також не риплять, бо вітчим змастив і їх, щільно запечатую їх за собою. Скидаю мокрі шкарпетки, скидаю сорочку й штани, ще не свічу світла, бо хочу переконатися, що всі в домі сплять, та й треба мені трохи нагрітися й подумати, адже сьогоднішній нічний лист має бути прекрасний. Отож безшумно залажу під ковдру, і очі мої зупиняються на просвіченому ліхтарями й зорями вікні. Відчуваю тепло, що поволі охоплює моє тіло, відчуваю, що мене підносить натхнення, що я й сам підіймаюся, росту, що я світлий і мудрий, що я недаремно не покликав із собою синього чоловіка, а залишив його за дверима – зачинив перед його носом двері: іди в ніч, творений ніччю! І він пішов у ніч, адже в мене в серці тільки світло, адже моя душа – ніби сонячна лампа; я вже наповнююся не лише теплом, але й світлом, і вуста мої шепочуть сокровенні слова.

– Дорога Юліаио, шепочу в ніч, я щасливий. Щасливий, що ти зрізала троянду біля свого вікна, отже, дозволяєш мені написати цього листа. Навколо мене ніч, я сиджу за столом у світлі настільної лампи, і ці слова, які тобі пишу, – моє для тебе одкровення. Сьогодні ми з тобою познайомилися ближче, Юліано, шепочу я, бо щось покликало мене прийти на танці у парк, де я побачив і тебе. Цілий вечір дивився я на тебе: чи помітила це? До тебе підходило чимало хлопців, і ти з ними танцювала, одним із тих хлопців, що з тобою танцювали, був і я. Отож мені хочеться, Юліано, щоб ти згадала мене, бо ми з тобою танцювали не раз, бо ми з гобою трохи й розмовляли, згадай усіх тих хлопців і відгадай, котрий із них я. Грала чудова музика, шепотів я, але ти була чудовіша за ту музику; було безліч гарних дівчат, але ти була чудовіша за всіх гарних дівчат; було багато усмішок, але твоя найсвітліша. Ми танцювали з тобою, Юліано, і я дивився тобі в очі; мені здавалося, що ми йдемо по сонячній галявині, на якій кожна квітка – мала подобиця твоя, однак не було квітки від тебе гарнішої; пахло медом, і літали золоті бджоли, а ми йшли і йшли, і сонце було таке веселе й лагідне, жайворонки співали – ось що бачив я і відчував, дивлячись у твої очі. Я хотів подякувати тобі за зрізану й тим самим подаровану мені троянду, але не посмів заговорити про те, бо я хочу, Юліано, щоб ти впізнала мене сама. Вірю, що конче мене впізнаєш, і тоді я перестану ховатись, скину з обличчя маску, бо навіщо маска тому, кому простягнуто дружню руку? Я пішов трохи раніше з танців, бо мені хотілося пережити своє зворушення. Певне, в той вечір натоптав я чимало роси, а все, на що я дивився, ніби оживало. Повітря було чисте, ніби перламутрове, проглядалися й найдальші вогники, земля зітхала, й небо дихало, а я раптом пізнав щастя в цьому світі – воно таки справді існує. Воно десь поруч, простягни руку й доторкнешся: його вдихаєш разом з повітрям, воно обвіває обличчя вечірнім леготом, воно дивиться на тебе з кожної зірки, воно поклалося світляною кулею довкруг кожного ліхтаря, воно витікає з кожного освітленого вікна, воно відходить ароматом від кожної квітки, що росте на цій землі. А коли закінчилися танці, ти поверталася з дівчатами додому; я знову побачив тебе й зрозумів: все оте невимірне і всесуще щастя – це ти, Юліано!..

Я сидів за столом, відкинувши перо, і сльози раптом стали в моїх очах. Бо зрозумів: надто красиво пишу, щоб мої слова й справді дійшли до Юліани; зрештою, все написане більше неправда, як правда, – чудова, гарна, ніби казка, неправда. Але воно й правда, бо ніколи так щиро й натхненно я не писав. Слова вилилися з мене – відчув, що мене більше в цій ночі нема. Є тільки залитий жовтим світлом стіл, є настільна лампа, є білий аркуш паперу з розсипаним зерном літер, а в кріслі біля того світла сидить не людина, а тінь, сидить хтось на мене схожий, хтось блідий, аж прозорий; хтось такий, через кого просівається світло лампи, хтось із темними проваллями замість очей, хтось із синіми прозорими пальцями, котрий виклав усю силу, аби вийти зі світу тіней і зажити активним, добрим і простим життям.

Але він, здасться, перестарався.