Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Але кроку не пришвидшив, ще відчував себе в ролі лорда Байрона. Доки дійшов до паркової балюстради, дощ сипонув густіше – нечисленні гуляки сипонули навсебіч, шукаючи прихистку. Я ж ускочив у телефонну будку і простояв з півгодини у страшній духоті, бо в неї, окрім мене, забилося ще з п’ятеро регітливих і дурних створінь…
І ось я йду з величезним букетом квітів, зовсім забувши, що маю переступити поріг садиби ворога мого батька, того, котрий колись приятелем його називався і котрий підступно його зрадив. Мені здавалося, що наш акт помсти зняв уже вину з того чоловіка, адже мстилися на ньому батько мій (як саме, невідомо) і я (описано вище в деталях). Але й це не поліпшило стосунків між нашими родинами: досить моїй матері й зараз згадати того Садового, як вона зеленіє й біліє і вуста в неї трусяться; не вибачив йому образи до кінця днів своїх і тато. Але я вже давно застеріг: керує мною не тверезий розважок, а безум, отож я нібито в ролі Ромео, а Юліані й імені не треба змінювати – це і є Джульєтта. Однак я, здасться, тільки вдав із себе Ромео, півника чи лорда Байрона; насправді я підозріливий і насторожений, бо гра ва–банк все‑таки не абищиця; я хвилююся, зеленію й побоююся, що в мене заклинить язика між зубами, коли доведеться там, на тому дворі, промовляти. Але маю надію на те, що все навколо – декорації, а не справжні краєвиди, що я – в театрі і гратиму роль, а в мене ніхто ніколи акторських даних не заперечував. Букет, який я пру, величезний, складений вінком на твердій підоснові, і коли я входжу в хвіртку, мушу затулятися ним, як щитом. Голосно, люто, заливисто, натхненно бреше псюра, так завзято рвучнсь із ланцюга, ніби він бик, а я тореадор, а букет мій червоний плащ, яким я його дрочу.
Вищать двері, я відхиляю букета: на порозі стоїть монументальна, повної статури, великогруда жінка зі слідами колишньої вроди на круглому обличчі, але вроди простої, не вишуканої. Вона щось говорить, але пес бреше так, що не чути ані слова.
Тоді із‑за хати виходить сам Садовий, заганяє собаку в буду й накидає гачечка на дверцята – навіть із цієї деталі видно, який він дбайливий господар. Сам господар стає біля буди, а що пес лементує й казиться вже зачинений, при бажанні можна уявити, що це Садовий прив'язаний до цієї буди і що гавкає так безподібно також він.
– Доброго вам дня! – кажу я, бо вже створено умови, аби ці двоє мій голос таки почули.
Обоє мовчать, до гостей вони не вельми привітливі. Тоді я стаю холодний і незворушний.
Мене просили передати вашій дочці цього букета, кажу я, здасться, крижаним голосом.
– Хто просив? – пнтає, дивлячись на мене з висоти порога жінка.
– Владек Шарий, – кажу, не моргнувши й бровою. – Ваша дочка знає…
Тоді від будки з оскаженілим та замкнутим собакою зрушується й перевальцем іде барилькувата постать; я навіть чую, як від кожного її поступу постогнує земля. Відчуваю, що він дивиться на мене крізь примружені повіки, а на обличчі в нього холодна маска, ніби це не обличчя, а імітація, та й сам він ніби й не чоловік, а імітація.
– А твоє прізвище часом не Волошинський, хлопче? – питає він тоном прокурора.
– Ні, – відповідаю я й бровою не повівши. – Моє прізвище Макошинський.
– А хто такий Владек Шарий? – питає з порога тоном судді жінка.
– Це ухажор, тобто залицяльник вашої дочки, – так само незворушно кажу я.
А твій батько часом не працював на взуттєвій фабриці? – питає тим‑таки прокурорським голосом Садовий.
– Ні, він працював на панчішній фабриці, – кажу я.
– Не знаю ніякого Владека Шарого, – тоном судді проголошує жінка.
– Моє діло маленьке, – відказую. – Мене попросили занести їй букета, тобто оці квіти, і я заніс. Покличте вашу дочку…
– Вона пішла на свіданіє, – манірно проспівала жінка на ганку, – і ніяких таких цвітов ні од кого не чека.
– Ти щось мене морочиш, – блиснув очима, мов шаблями, Садовий. – Твій батько помер?
– Помер, – кажу я й пильно дивлюся на Садового, бо й собі хочу, щоб мої очі лискали, мов шаблі. Але мої очі можуть лискати лише темним склом окулярів.
– Ти отам біля мосту живеш? – питає Садовий.
– Я живу на Любарській, – кажу й відчуваю, що в мене й ніздрі починають здійматися. І чого ви, дядьку, до мене пристали? Кажу ж вам: мене попросив занести квіти вашій дочці Владек Шарий. Покличте її, бо в мене нема часу баляси точити.
По–моєму, це синок отого самосійного, – сказав Садовий до жінки. Що йому тра?
– Хіба не чув? – тоном цариці відказала жінка. – Приніс од якогось Владека Шарого Лянці квіти.
– Од кого це?
– А хороба його чиста знає! Каже Лянчин ухажор.
– А той? Ну, що ти його привела? – здивовано кліпнув банькадлами Садовий. – Це треба в Ляньки спитать…
Вони перемовлялися, ніби мене тут не було. Я оскаженів.
– Покличете ви Юліану чи ні?
– Я цвіти й сама можу передать, – дипломатично відказала жінка на ганку, але не знаю, чи можемо ми їх і приймать? В Юліани вже є ухажор, тож не знаємо, чи нам удобно цього букетика брать. Так і передай отому…
– Владеку Шарому, – підказав я. – А квіти візьміть. Не хочете передати дочці, на смітник викиньте.
Я підійшов до ганку, поклав букета до ніг отієї монументальної і подумав: ось вона, Юліана, в старості. Гордо розвернувся й подався до хвіртки. І тут сталося чудо. Собака вирвався з буди, хоч був зачинений з цього боку на гачок і залящав так, що я ледве розчув слова Садового, який весь час, поки я балакав з його жінкою, шільно до мене приглядався:
– Морочить мене… голову дам відсікти… син того самосійного… Ти бач, приперся, не посоромився…
Я від того двору тікав. Побіг, як тільки переконався, що мене не видно із того ганку, і відчував, що мене оганьблено так, як ніколи, хоч нічого особливого, здається, в тому дворі й не сталося. Не знаю, чому назвав гой кабан мого батька самосійним, щось він у це слово вкладав не зрозуміле мені; дивувало інше: цей чоловік, учинивши моєму батькові стільки лиха, не тільки не відчував мук сумління, не тільки зневажав його, але й ставився до нього увіч вороже, а це значило, що в чомусь батька звинувачував. Чи не була, думав я, батькова помста чимось гіршим від того лиха, який учинив нам цей чоловік? Я ніколи про те не дізнаюся, та й чи потрібно? Головне не те… Головне, що Юліана таки має біля себе залицяльника, і я, здається, вдруге плював у небо. Слина повернулася і вдруге впала на моє ж обличчя, хоч цього разу я нікому нічого поганого не вчинив.
– Шановне товариство, кажу я публіці, яка складається з одного чоловіка, мене самого. – Ось вам моя версія п'єси Едмона Ростана "Сірано де Бержерак", написаної у 1898 році, що переконливо свідчить: проблеми, порушені в тій п’єсі, вічні.
Але я не хочу залишати цього писання без коротенького фіналу, бо наступного дня Юліану я таки побачив..
Побачив, власне, парочку: ішла неймовірної вроди дівчина у жовтій сукенці дзвоном; був вечір, і світло світило мені у вічі, а та парочка йшла спиною до сонця. Через це дівоча постать ніби жовтим німбом–полум'ям була отарасована; через це й здалося мені, що вона неймовірної вроди. І гримала вона під руку високого хлопця у чудовому костюмі, стрункого й зовсім не отороченого, як його супутниця німбом. Але одна була вада в того кавалера: не мав той голови. Може, це був такий світляний ефект, не відаю, але мені увіч здалося, що голову в нього стесано на межі шиї, як це часом буває в манекенів. Юліана йшла й зазирала закохано в лице тому безголовому; може, й справді, подумав я, найпривабливіше обличчя те, яке можна не побачити, а уявити.
Вони наблизилися, сонце за цей час трохи приспустилося, і я уздрів, що голова в того хлопця є, але таки манекенна: чорнявий, з намальованими очима, з надто правильним носом, із нарум'яненими щоками і пофарбованим чубом. Та богиня в жовтій сукенці все ще була оторочена німбом, все ще світила неземною красою, все ще була повернута до свого манекена й захоплено ним милувалася, а він ніс свою вічну, застиглу, мертву усмішку, бо що можна взяти від Істоти, зробленої із пап’є–маше та тирси. Але яке це має значення, подумав раптом я, коли богиня закохано тулиться до свого обранця і коли вона щаслива? Що їй до того, що хтось цілком їй чужий та незнайомий бачить у її обранцеві манекена, адже для неї той манекен живіший із живих. Для неї він стрункий, гарний, розумний, чарівний, володіє всіма чеснотами, адже вона, богиня, всіма чеснотами його наділила. Для неї манекен я: дерев'яна статуя, котру поставлено край дороги, щоб по ній лазили діти, щоб на неї підіймав лапу блудящий пес; для неї манекен я, хоч через неї і для неї вилив стільки гарячого почуття і стільки душевного вогню, що й справді, – стою оце тепер порожній і німий з неживим обличчям, із вічною намальованою усмішкою.
III. ДРУГЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО. БРАТ
Три роки немає зі мною батька, вітчим мені його не замінив. Па мене він у ваш не звертає, основна його турбота навести лад у нашому обійсті. Отож і досі, хоч тепер уже вересень і з часу його приходу до нас минуло три місяці, він з ранку до вечора стукає молотком, ріже пилкою, привозить дошки і стовпи, копає, струже, теше, рубає все це непоспішливо, з розважком, але з якоюсь невичерпною затятістю. Я чудово знаю, що все це він робить не для того, щоб приподобитися матері; здається, працювати так було його покликанням і одружився він з матір'ю, може, і не з чоловічої потреби мати біля себе жінку й дім, як через те, що саме в нашому дворі, й справді по–господарському занедбаному, уздрів терен для своєї діяльності. Мати йому не заважала, не виказувала, нічого не радила, в його господарські прожекти не втручалася, що, здавалося, додавало йому енергії, і цей немолодий уже чоловік, пенсіонер (пенсія його була до смішного мала), щоранку по годиннику виходив у двір, як тільки відкладав ложку після сніданку, вдень приходив пообідати, а ввечері, охайно склавши інструмент, робочий день завершував. Отож наша садиба оточилася майже новим парканом, збитим грубувато, але надійно й міцно. У дворі виросла будка для літнього душу, було зведено просторий туалет, хоч раніше ми задовольнялися розхитаною дощатою будою; нарешті, вітчим розкидав сарая, такого ветхого, що коли б хто захотів ударити його ногою, то пробив би трухляву дошку наскрізь.
