Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Ми всі шукаємо свого брата у світі, а коли його знаходимо навіть на коротку хвилину, у нас починає вливатися ота промениста сонячна енергія, від якої розпросторюєшся й ніби розтікаєшся по широкому світі й стаєш трохи мудріший.
Отак я йшов, розслаблений, спрозорілий і наповнений, аж на мене люди озиралися. Але хай озираються, думав я, аби тільки не заздрили. Бо заздрість ближнього – це те, що віддаляє від нас брата, це те, що в першу руч убиває в нас нашу сонячну енергію.
Розділ дев'ятий
СІРІ ЛЮДИ
Двадцять два роки
Не люблю писати про хвороби, але мушу. Цього разу чергова атака ревматизму звалила мене якраз після зимової сесії, яку я склав блискуче, і надовго прикувала мене до ліжка. Місяць я провалявся в лікарні, де все мені осточортіло, аж вити хотілося. Отож переселення з лікарняного ліжка на домашнє було для мене святом. Навіть короткий вихід із пропахлого медичними запахами корпусу, щоб сісти в таксі, яке спеціально для цього замовила мати, став для мене подією неабиякою; тут мене може зрозуміти лише той, хто побував у подібній ситуації. Я дивився, так би мовити, на світ зовнішній з вікна, бачив сніг, покриті білим краєвиди, дерева сірі чи й чорні на цьому білому тлі; бачив людей, але шиби, хоч і прозора заслона, мають дивовижну здатність усе робити сірим і буденним; отож і дивився я на світ смутно й без хвилювання. Тут же мені відразу заклало дихання від густого, свіжого повітря, стояв невеличкий морозець, і все раптом ніби чарівним флером покрилося: сніг заіскрів і заграв під сонцем, яке стояло серед блідого випитого неба, відтак дивно й чудово зарипів під моїми ногами, дерева ніби кинулися назустріч, їхнє гіллячя було оторочене сніговими срібними крайками. Я побачив обличчя матері, вона стояла побіч голубої машини і всміхалася, і те обличчя було залите рівним світлом, що його виточувала оця ясна білизна. Я кинув оком на втоптану стежку, що тяглася навкоси від воріт до корпусу, по ній ішли якісь люди, й барви їхньої одежі були соковиті й контрастні: чорне пальто якогось стрункого чоловіка з вусами, на голові в нього шапка зі смушку, червона хустка у жінки і червоне її пальто, біла шапочка малої дівчинки, що не йшла, а бігла по стежці з підстрибом і її зелене пальто – ця дівчинка нагадала мені Юліану в такий же зимовий день, тільки тоді йшов сніг, а зараз сонце. Ці люди про щось балакали, блискали зубами, а дівчинка сміялася. В руці у жінки була "авоська", напхана пакунками, а другою рукою тримала червоної барви жіночу сумочку. Один лише шофер таксі був похмурий, на ньому – шкіряна куртка, а вуста презирливо й невдоволено кривилися; можливо, він довідався, що йому доведеться везти мене в долину річки, а всі таксисти спускатися туди не любили.
– Не затримуйся, – сказала мати, – а швидше сідай.
Але я не поспішав. Пив на повні груди повітря, аж у легенях у мене легенько поколювало. Дівчинка у білій шапочці закинула до мене личко і, певне, чимось уразилася, бо усмішка почала розтавати на її вустах, а оченята стали круглі, здивовані, а може, трохи й перестрашені – щось чудне вона в мені побачила. Я всміхнувся малій і підморгнув (на мені були світлі окуляри), і дівчинка усміхнулася теж, але миттю відвела погляд і пострибала стежкою далі, а жінка в червоному повернула до вусатого чоловіка обличчя, на якому засіялися перші зморшки, і щось сповістила дзвінким, мелодійним голосом, щось про поїзд, який відходить о такій і такій годині.
Я сів у таксі й заплеснув дверці, відрізавши себе від того живого світу, бо знову опинився за склом, і скло відразу ж погасило для мене все чарівне. Мати вже теж сиділа в таксі, в неї були підфарбовані губи, і вона нервово м’яла шкіряні рукавички.
– Сьогодні невеличкий мороз, – сказала вона, повертаючи до мене сіре обличчя з чималим із горбинкою носом, – я саме чекала на такий день, щоб тебе забрати.
Шофер упав на сидіння, плеснув дверима, і таксі рвонулося з двору лікарні, ніби поспішало швидше покинути це сумне місце.
– Як там удома? – спитав я, бо годилося щось запитати.
– Узимку він скучає, – сказала мати, і її нафарбовані губи стали єдиною барвистою плямою на сірому обличчі. – Це такий чоловік, – додала ледве не захоплено, – що й хвилини без роботи не всидить…
Говорила щось іще, бо їй було приємно про те говорити, але я її не слухав, бо дивився з якоюсь дивною пожадливістю на перехожих, повз яких ми проїжджали, я скучив за людськими обличчями. Всі були моторні, здорові, веселі, заклопотані, кудись поспішали, щось тягли: сумки, течки, корзини; я по–доброму позаздрив на їхню заклопотаність і на їхню веселість, бо що може бути ліпше, коли людина вільно дихає свіжим повітрям, коли школярі біля школи обкидають сніжками дівчаток, а ті зі сміхом тікають, блискаючи очима і сяючи рум'янцями щік; коли в людини на черевиках налипає сніг, а вона поспішає, вергаючи розм'яклу снігову світло–брунатну масу; коли двоє знайомих раптом зупиняються і починають балачку, а від їхніх ротів здіймаються легенькі клубені пари.
– Була в тебе сьогодні температура? – спитала турботливо мати.
– Була, – сказав я, – але невелика.
– Удома тобі буде ліпше, – мовила мати і в якомусь пориві стисла мені руку в зап'ясті.
Зирнув на неї. Очі її світилися любов'ю і жалем, а нафарбовані вуста ледь–ледь усміхалися – була щиро рада, що я повертаюся додому.
У лікарню до мене двічі приходили однокурсники: Заброда. Клава і Таня; навідував мене і Владек Шарий, прийшли навіть раз Віктор Яремчук, який гостював на зимових канікулах удома, з Мирославою, але це було на початку моєї хвороби. Потому кілька разів приходила тільки Таня, приносила мені яблука з їхнього саду – ми з нею сідали в коридорі, і вона мені розповідала про інститутське життя, про наш курс, приносила часом якусь книжку, яка найбільше їй сподобалася. Мати приходила до мене щодня, кілька разів із вітчимом, але той у час візитів мовчки сидів біля нас і вовкувато позирав на хворих – виявляється, лікарень та лікарів він боявся. Зараз, їдучи в таксі, я відчував, що вивіз трохи лікарняного духу з собою, і ним починає наповнюватися машина. Здається, це трохи дратувало понурого таксиста, бо він вряди–годи повертав до нас свого профіля, а ніс його морщився.
– Як там у вас дорога? – спитав він у матері.
– Машини з'їжджають, – відповіла сухо мати.
– Я теж з'їду, але чи виїду? – буркнув таксист.
– А що мені робити із хворим хлопцем? – вибухла мати.
Таксист засопів, але промовчав.
Ми з'їхали щасливо. Але під гору вже буксував "Запорожець", і таксист понуро в той бік позирнув.
Я виліз із таксі й відчув полегкість, коли машина поїхала й повезла геть оту набурмосену фізіономію. Повітря тут було ще чистіше й прозоріше, і я видихав із себе лікарняні запахи, якими, здавалося, було просякнуте все моє тіло. Знайомі хати, покриті білими шапками дахів, знайомі дерева з отороченим гіллям. Біля новенької хвіртки стояв усміхнений вітчим у куфайці з розстебнутими гудзиками й простоволосий, його антрацитні очі палали.
– Ну от і приїхали, – рухнула мати вустами, які червоно горіли на її сірому обличчі.
– Здоров! – сказав вітчим і потис мені руку так, аж кісточки хрупнули.
Двір було від снігу очищено, легенько рипіло під ногами. На бузковому кущі висіла годівничка з дашком, і там стрибало кілька синиць. Вони спурхнули й потріпотіли барвистими крильцями, струшуючи прозоре й туге, як мені здавалося, повітря.
– Радий, що ти вже вдома, – сказав за спиною в мене вітчим, а мати, котра йшла попереду, обернулася.
Тепер уже будемо всі вкупі, сказали її разюче червоні вуста…
І от я лежу в своїй кімнаті, у власному ліжку, навколо мене звичний ареал. Просто переді мною вікно, покрите химерними крижаними мережками; біле гілля й білі квіти. Рами подвійні, між них на підвіконні пухкий шар вати, на якій лежать два карликові смугасті гарбузки, а посередині червоно палає китичка горобини. З лівого боку стоїть книжкова шафа, скло її в навісних рамах, там світяться корінці моїх улюблених книжок. Ухідні двері розтинають протилежну стіну; біля вікна письмовий стіл, над яким висять дві полиці, на одній – інститутські підручники, а на другій двадцятитомне зібрання творів Івана Франка, що його передплачував ще батько. На другій половині стіни висить стара закіптюжена картина – материн спадок від її діда й баби, на ній ледве видно дерева – верби, що полощуть віти у воді, а водою плине човен, напхом набитий дівчатами в довгих строях. Одна дівчина опустила руку у воду, перехилившись із човна, друга звелася і рве вербову гілку, а решта сміються. Ті постаті й човен також ледве видні, але я маю втіху дивитися на те нехитре малювання, продукт творчості якогось провінційного маляра–самоука, який задовольняв невибагливі смаки моїх простих предків; я цієї картини не викидаю, хоч вона увіч твір банального смаку. Я не викидаю тієї картини, бо вона має часом казкові здатності: при певному освітленні ті дівчата в човні ніби оживають, ніби оновлюються й бачаться зовсім виразно; іншого разу їхні обличчя, як і весь отой ідилічний пейзаж, пригасають, розчиняються у сутіні, і я бачу на картині не зображення, а тіні забутих предків. Я це знаю тому, бо на картину напевне не раз дивилися мої дід та баба, мати моя малою і її брат, отой, котрий не повернувся із війни. І мені часом здасться, що в тій картині вони залишили часточки свого єства, якого не маю я права зневажати, бо в цьому світі надто небагато споминів і пам'яток про них залишилося.
У моєму покої два стільці, один біля столу, а другий біля ліжка, на яких сідають мої гості, котрі мене відвідують, а в кутку біля стелажа стоїть батькова бандура, на якій я ніколи не гратиму. Але в часи особливого осяяння, в часи, коли у вікно починає литися особливо яскраве світло (зараз у моєму помешканні одне вікно, друге вітчим заклав, як непотрібне), я можу кинути погляд на той забутий інструмент і уявити посеред кімнати на стільці для гостей схилену батькову постать. Тоді чую срібний передзвін струн і в його голосі ніби сердешні зітхання хлипають – болісні згуки. Я вже казав про цю свою особливість: мені важко відтворити й просту мелодію, але я можу прослухати "в собі" весь репертуар, який виконував батько й Андрій Андрійович; ці пісні десь у глибині моєї свідомості записані, ніби там ховаю я магнітофонну стрічку.
