Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Перелився в оті чорні, мертві жучки на білому полі наперу, а сам зник.
Я знав, що лист мій не може так закінчитися: щось мені треба дівчині запропонувати. Однак сили в мене вже не було. Тоді простяг руку й натис на вимикач. Лампа погасла, і я опинивсь у глухій темряві, тільки вікна блідими плямами світилися переді мною. Руки мої безживно звісилися вздовж тіла, ноги ніби вростали в підлогу, серце тонко заболіло, тільки очі палали. В голові потріскувало – от–от не витримає вона напруги й розірветься, тьма мене поглине. І я раптом відчув, що це скоро й насправді станеться, зовсім скоро, а мій безум – не намагання завоювати найкращу дівчину, це лише просте й жалюче, як відчай, бажання у цьому світі втриматися. Я його надто любив, цей світ, отож і хотів утриматись у ньому через любов. Ось той глузд у моєму безумі, заради нього варто переживати отакі вечори й ночі.
Уранці я до того листа дописав тільки кілька фраз. Коли Юліана хоче, щоб наші з нею стосунки продовжилися, хай прийде у парк у суботу. Я буду одним із тих, хто запросить її до танцю. Їй не обов'язково мене впізнавати – це стане для мене сигналом, що я мою право написати їй третьою листа…
У суботу пішов дощ. Ще вдосвіта небо затягло хмарами, а після одинадцятої линуло як з відра. Я стояв біля вікна й дивився, як розбігалися від річки пляжники. Пробіг і мій вітчим із молотком і дечечком цвяхів, він уже майже завершив паркан. Мокре волосся поприлипало йому до скронь, а голе до пояса тіло блищало. Мати сьогодні була вихідна й кинулася надвір із парасолею. Я бачив, як вони йшли, притиснувшись одне до одного під спільною парасолею, і мені від цього незвідь–чому стало ще смутніше. З вікна проглядалася вулиця, по ній мчав брудно–брунатний потік. Ударили двері, гомонячи, в хату зайшли мати з вітчимом. Мати турбувалася й наказала чоловікові миттю перевдягтися. Він сміявся й говорив, що нічого йому не станеться.
Якась парочка зупинилася під деревом, одежа на них поприлипала до тіла, видно було навіть пипки дівочих грудей. Волосся в дівчини також звисало мокрими пасмами, вона звела обличчя до хлопця й сміялася. Хлопець стояв до мене спиною, крізь прилиплу тканину проглядали м'язи. Шия була груба, міцна, а плечі круті. Мені захотілося вийти й запросити їх у дім, але немає їм діла до мене, та й старих мій жест здивував би.
Я не марновірний, але цей дощ найліпша відповідь на того мою дурного листа, якого послав Юліані. Зрештою, ще побачимо: такі зливи довго не тривають.
Злива довго не тривала, але калюжі почали пухиритися, і дощ після годинної перерви посіявся вже повільний і навдокучливий. Такі дощі можуть тривати кілька діб, і я вже майже упокорився: тихий смуток пойняв мені душу. Здається, настав час отямитися. Безум – це безум, і всі мої софізми, що це початок чогось розумного, тільки немічна спроба одурити себе самого. Коли насправді хочу здобути собі дівчину, в мене є одна цілком реальна можливість: виявити більшу увагу до Тані. Тоді, на танцях, я нутром відчув: вона вже подалася. Чекає від мене сміливішого вчинку, а може, й натиску. Але вона горда й потребує, щоб і її здобували, як кожну справжню жінку. Що я, зрештою, знав про Юліану, окрім того, що вона гарна й принадна? Про Таню я знав більше. Знав, що вона багато читає, на курсі принаймні вона із найздібніших. Але про Таню поки що серйозно думати я не міг, бо ще не завершив цієї історії, в яку так нещасливо вліз. Мушу в чомусь остаточно переконатися, ще в мені надія не погасла. Ще може закінчитися цей дощ, і я, дивлячись у вікно, пристрасно помолився, щоб хмари розвіялися. Закляв подумки цей дощ і попросив у неба, хай мені посприяє.
Дощ припинився близько п'ятої. Ми полуднували в хаті, і я відчув на собі материн вивідчий погляд.
– Щось на тобі лиця нема, – сказала турботливо. – Ти здоровий?
– Негода діє, – сказав я. – І це була правда.
– Мені теж крижі ломить, – підтримав мене вітчим. Попри всі його позитивні риси, він плямкав за їжею, і це мене дратувало, особливо сьогодні.
Вийшов надвір. Небо вже розірвало в кількох місцях заслону хмар, у прорвах сяяло напрочуд голубе небо. Повітря було вогке й сіре, струмки вже не бігли, в їхніх руслах поблискувала стояча вода, дихали земля й трава, напившися донесхочу. Струмки повиносили на вулицю сухі стебла бур'яну, торішні каштани, цурпалля; в рівчаку я навіть побачив лискучого солдатського гудзика.
Колись я любив оцю післядощову пору, коли стихія відшуміла, відгуляла, а натомість приходила вогка й сіра тиша з м'яким духом омитого зела й листя, з пряним запахом тополиних бруньок і з розгрузлою, чвакітливою землею під ногами. Тоді по–особливому затишно блукалося понад берегом, але сьогодні мене цікавило не те. Сьогодні я нетерпляче позирав у небо й пристрасно бажав, щоб оті голубі пройми розширилися, а хмари розвіялися, щоб швидше присохло болото, а решта води із струмків або стікла, або ж усоталася у землю. Бажав, щоб настав тихий, непаркий вечір – хай б’є у вологу тишу барабан і хай убиває тишу ота примітивна музика – я сам її сьогодні потребую. Бо вона скличе з околиць хлопців та дівчат, і вони слухняно рушать на її поклик, підуть, енергійно помахуючи руками і лискочучи зубами, в одному напрямку, щоб зійтися на дощатому майданчику в юрбу і застрибати, закружляти, ніби вони первісні люди й зійшлися на Лису гору виконати належний ритуал при службі богам. Це й справді так, бо той парк і танцмайданчик у ньому – Лиса гора, і я сам деруся на ту гору, сам іду, енергійно помахуючи руками й блискочучи зубами; я – великий імітатор, актор і блазень, бо ж між усіх цих хлопців та дівчат небагато є таких, котрі усвідомлюють: усі ми грачі, виконавці якоїсь вистави, усім нам наділено якусь роль; одні з нас позитивні, інші негативні, одні мають амплуа комедійне, а інші трагедійне, ще інші на характерних ролях, решта – статисти, хор, танцюристи. Всі ми граємо цю химерну виставу життя нашого, і тільки дехто не тільки виконавець, але й глядач – не ті, котрі гостро усвідомлюють світ і себе. Не назву їх людьми достойнішими від тих, хто живе, бо живе, дихає, бо дихається, кудись іде, бо туди ведуть його рефлекси, – всім нам ціна одна і один кінець, але поспівчувати саме таким мені хочеться, адже їм доводиться відбувати більшу боротьбу, щоб устояти і зберегти своє "я" неушкодженим…
Я знову на танцмайданчику, де вогко пахне деревом, намоклими дошками; дощу нема, але хмар з неба не змило і оркестр плював під ті хмари примітивну свою й дурну музику. Людей прийшло мало, на лавах досить порожніх місць. Багато порожнього місця й на самому майданчику, зі свого кутка я міг бачити всіх – не прийшла ані Таня. ані її подружка, не було і Юліани із ескортом своїм. Я дихав вогким повітрям, і мені смутилося, важко було чекати отак бездільно. Запросив до танцю якусь дівчину, вона повагалася, але пішла – базар сьогодні малий, – але ні я, ані дівчина не відчули від нашої тимчасової злуки радості, ми були двома Піннокіо, тільки один у штанях, а другий у спідниці. Потанцювавши з однаковою вправністю, ми вичавили одне одному по дерев'яній усмішці й розійшлися, щоб ніколи більше не здибуватися, і я не робив більше спроб удавати з себе кавалера. Я сидів на вогкій лаві, відчуваючи, як вільга просякає мені в тіло, чудово знав, що так сидіти мені з моїм ревматизмом не можна, що це може погано скінчитися, але на вустах моїх грала вперта посмішка, я ніби мстив сам собі за те, що такий дурень, що я навіть листа доброго не вмію скласти, щоб зачепити в дівчині якусь романтичну струнку. Невже вона й справді така холодна, ота Юліана, думав я, що їй нецікаво, хто за нею упадає, щоб її не зацікавила ота гра, яку я запропонував, адже не так уже кепсько її придумано.
І я раптом позеленів од здогаду, який ніби стріла увігнавсь у мій мозок: а що, коли Юліана здогадалася, хто писав їй ті листи? Ні, це було б неймовірно, подумалося мені, я обставив себе всіма застережними заходами, і не може бути, щоб виявилася вона аж така прониклива.
Й сидячи тут, на мокрій лавці напівпорожнього танцмайданчика, злорадно відчуваючи, як уповзає в тіло вогкий холод, я придумав фінал цій історії, своїй п’єсі, своєму "Безуму", адже все має якось у цьому світі закінчитися. Я вирішив зіграти ва–банк.
Переді мною крутилися пари, якось без ентузіазму, неохоче й без ентузіазму грав оркестр; небо позаслонювало прорви, нависло й почало розбухати сірим дріжджевим тістом хмар, і всі раптом відчули, що ось–ось бризкне з того тіста не так краплями, як мжичкою. Я ж сидів у позі лорда Байрона і міг вважати, що загадкова усмішка повзає по моїх вустах: а що коли я сам прийду до Юліани; ну, хоч би як посланець того загадкового інкогніто, принесу їй ще одного листа; хоч ні, досить із мене листів – принесу їй квіти, які таємничий інкогніто велів передати їй через мене; зрештою, підходив же я до Мирослави, як посланець Владека Шарого. Цим самим уб'ю кілька зайців: передам Юліані усно, що той загадковий інкогніто вельми шкодує, що вона не відгукнулася на того дурного листа, отож і запитує через свого посланця: писати йому далі чи ні; другий заєць – відведу підозру від власної особи, бо Юліана про автора листів може тільки здогадуватися, а не знати, третій заєць – коли Юліана інкогніто відмовить, він має нагоду по–лицарському вручити їй букет квітів, і нарешті четвертий заєць: хочеться мені стати з дівчиною віч–на–віч і побачити, яке враження на неї справляю. В тому ж випадку, коли дівчина поставиться неприхильно до інкогніто і до мене, я зможу проголосити: "Finita la commedia!" вклонитися глядачам (а єдиним глядачем цієї комедії був, здається, я сам) і махнути рукою, аби машиніст сцени опустив завісу.
Трохи збадьорився від такого рішення, бо його було витримано в добрих літературних традиціях, принаймні тієї пори, коли мистецтво мало бавити глядача, а не сотати йому з тіла жили. Ну що ж, я звівся, побачив дівчину, з якою танцював, вона пропливала повз мене в парі з якимсь новим Піннокіо, подарував їй дерев'яну усмішку і дерев'яною ходою рушив до виходу – дерев'яною тому, що від довгого сидіння засидів ноги.
Вийшов із танцмайданчика, коли ж мене оббризкали перші краплі дощу.
