Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

І я зрозумів раптом: мій батько й справді міг залишати тут якісь гроші, але не для того, щоб йому по смерті поставити надгробок, а щоб полатала ця жінка свої діри. Зрозумів я й інше: тих грошей було на надгробок увіч не досить, отож вона й дозбирувала їх – ось чому надгробка поставлено так пізно.

– А він мені фокуси показує, – захоплено сказав хлопчик.

– Твій батько теж умів робити фокуси, поблажливо зауважила Марія. – Сідайте, вип’єте в нас чаю.

Насипала з банки у блюдечко варення, були то райські яблучка – варення, що його найбільше любив мій батько. Заходячи в це обійстя, я помітив і райську яблуню, густо всипану мацюпунькими плодами, – єдине дерево, яке тут у них росло.

– Не хочу чаю. – трохи вередливо сказав хлопчак. – Хочу, щоб він ще раз показав мені фокуса.

– Ну, ти не один у хаті, – докірливо сказала Марія. – Спершу вип’ємо чаю. а тоді буде й фокус.

– Але я хочу зараз! – вередливо тупнув ніжкою малий.

– Ви його зачарували, – всміхнулася тонко Марія. – Але не потурайте, бо на голову вам сяде.

– Я не сяду на голову, я хочу ще раз побачити фокуса.

– Ходи–но, брате, сюди, – покликав я тепло. – Ходи посидиш коло мене, а фокус я тобі після чаю покажу аж двічі.

– Тричі, – сказав уперто малий.

– Гаразд, тричі. – сказав я. – А зараз поговоримо, якого ти хочеш, щоб я приніс, подарунка.

– А чого ти сьогодні не приніс подарунка? – спитав малий, таки рушаючи до столу.

– Як тобі не соромно, Володьчику!

– Ні, чого ж, сказав я, – його запитання правильне. Ходи сідай біля мене.

Малий сів, а жінка докірливо подивилася на сина і тільки тоді вийшла. Навіть пальця на вуста поклала, щоб він не патякав зайвого.

– Річ у тім, братику, – сказав я, обіймаючи малого за плечі, відчув при цьому, як напружилося його дрібне тільце – він уже тягся, але ще побоювався мене, – що я ходив на татову могилу. Отак прямо з поїзда, а потім поспішив, щоб побачити тебе. А йдучи до тебе, я думав: що ліпше завернути в магазин, не знаючи, якого подарунка ти хочеш, чи прийти до тебе ще раз із тим, що тобі найлюбіше.

– Через три роки прийти? – спитав малий.

– Ні, чого ж. Я у вашому місті пробуду довше. То що б ти хотів?

– Пістолета з пістонами, – сказав малий.

– Здорово! – сказав я. – А в кого ти стрілятимеш?

– У сірих людей, – сказав хлопець.

– Хто це сірі люди?

– Вони мені сняться. Це ті, що забрали тата в могилу.

– В сірій одежі?

– Ні, вони голі. В них сіре тіло, а зуби чорні.

– А очі червоні?

– А очі червоні. А ви звідки знаєте?

– Чарівники все знають, братику. І, крім того, я у них також стріляв.

– І вбивав?

– Ну, не знаю. Але вони після того уже не лізли в мої сни.

– Атож, серйозно сказав хлопець, – і я теж не хочу, щоб вони лізли в мої сни.

– Домовились, – мовив я. – Але про це нікому ані слова!

– І мамі?

– Мамі можна. Але в садку хлопцям ані слова. Ходиш у садок?

– Ходжу, але не хочу. Там мене б’ють.

– Б’ють? – повернувся я до нього. – Скажи тим, що тебе б’ють, що до тебе приїхав брат. І скажи тим, хто тебе хоч раз зачепить, що твій брат з такого шкуру спустить!..

– Правда? – сказав радісно хлопчик.

Зайшла Марія з чайником, з носика якого струмувала пара. Чайник був круглий, алюмінієвий, з погнутими боками. Жінка всміхнулася до мене ніяково і я раптом зрозумів батька: саме за цю ніяковість він колись її й полюбив.

Ми пили чай. Малий наливав його собі в блюдечко і черпав чайною ложкою. Варення він не їв, зате активно молотив печиво, покладене у простій фаянсовій тарілці з надщербленим краєм. Марія пила чай обережно, відставивши мізинного пальця, а ложечка, якою вона набирала варення, ледь тремтіла; здається, мій візит її хвилював.

Хотіла б у вас одне спитати, мовила несміливо й поставила чашку. Того разу, коли приходили востаннє. Вадим сказав… ну, що ви сфотографувалися. Забрали ті фотокартки?

– Звичайно, – сказав я. – Батько там непогано вийшов.

Незручно таке просити, мовила жінка й почала нервово ламати печиво, але коли у вас є зайва… Власне, я могла б попросити перефотографувати, а то в мене тільки оце і є… Ну, ще групове фото ансамблю.

Фотокарток, знятих в останню нашу прогулянку, було шість. Ясна річ, одну я подарую.

– Зі мною чи батька вирізати? – спитав я.

– Ну, що ви? – перелякалася Марія. – З вами, як можна таке псувати…

Фотокартки ансамблю я ніколи не бачив. Отож сидів і роздивлявся. Батько там був такий, якого знав: саме такий виходив він до мене після концерту: розхвильований і ще натхненний. Він стояв і всміхався, і мені навіть здалося, що вуста його ледь–ледь тремтять. Марія стояла в кутку за іншими, визирало з‑за плечей саме тільки її обличчя – вічна доля статистів чи тих, хто на кону у задніх рядах.

На жаль, у мене тільки одна. Але коли хочете, я перефотографую…

Я зирнув на батьків портрет. Її знайомий фотограф майстер був не вельми.

– Гаразд, – сказав я. – Отак і обміняємося.

– Він мені купить пістолета з пістонами, – гордо сказав малий і виказисто подивився на матір.

– Негарно випрошувати подарунки. – строго сказала Марія.

– А він і не випрошував, – мовив я.

Я не випрошував, коли він тим пістолетом з пістонами тільки й марить. Придумав собі якихось сірих людей і хоче їх постріляти

Я не придумував сірих людей! – крикнув хлопчик, аж сльози постали в його чудових очах. – Вони мені сняться. І йому вони сняться, – ткнув у мене пальцем. І він уже своїх сірих людей постріляв!

Марія перевела на мене очі; ну, звісно, де б вона вірила у сірих людей, навіть коли б я почав переконувати, що такі існують. Але мав рацію більше малий – сірі люди є. Я збрехав тільки те. що в них стріляв. Один із тих сірих – синій чоловік, той, що його я вряди–годи для себе придумував.

– Ти їх постріляєш також, – сказав я, обіймаючи хлопця за плечі.

– А коли вони не перестануть мені снитися?

– Тоді поклич мене. Отам, у сні. Поклич, і я прийду, де б не їздив і як далеко б від тебе не був.

– Правда?

– Як білий день, – сказав я і встав – саме була та хвилина, коли візити годиться закінчувати.

– А фокус? – обурено сказав малий. – Ти мені обіцяв аж тричі показати фокуса.

– Я й покажу. З усіма трьома писанками, гаразд?

– Гаразд, – згодився малий і, зістрибнувши зі стільця, побіг у свій куток. Умостився на ослінчику, і його обличчя засяяло. – Давай!

І я показав йому фокуса, раз, другий і третій. Цього разу в мене було не один, а два глядачі. Цікаво те, що Мариш очі блищали так само, як і в її сина; здається, жінки завжди залишаються трохи дітьми, через що й мають терпіння безнастанно возитися з малечею.

– Чудово, сказала Марія. У вас це виходить ліпше, як у Вадима.

– Бо я чарівник, – сказав усміхаючись. Чарівник, який приходить раз на три роки.

– А пістолет, – сказав малий, погасивши усмішку. – Ти обіцяв принести мені його не через три роки.

Пістолета й фотокартку я принесу наступної неділі, – сказав я.

– І ти сказав, що пробудеш довше в нашому місті.

– Тільки тому, – сказав я. – що в мене є брат. Запам'ятав, що треба сказати хлопцям із садка, коли тебе б’ють…

– Вони тепер мене й пальцем не зачеплять, – переконано мовив хлопчик. – Я тепер їх сам буду духопелити…

– Вовчику, що це за словечка! – вигукнула Марія.

– А такі, що вони мене тепер пальцем не зачеплять!..

Я повертався додому трохи схвильований. Ішов легко розслаблений, бо сонце вже дивилося на мене смутно, було воно й негаряче – заливало мене якоюсь дивною променистою енергією. І я раптом відчув, що дивовижна прозорість сьогоднішнього дня ненадаремно, що ота дивовижна видимість, оті розсунуті горизонти неба в сьогоднішньому дневі і ті хмари, що роблять його пласким, а самі тягнуться аж куди вхопить око, теж сприяють народженню в мені тією ж таки променистої енергії. Бо раптово починаєш відчувати, що й сам ніби розпросторився, спрозорів, розтікся; в мені відбувалося щось таке… ніби все, що відчував, думав, переживав, чим болів і мучився, в мить скристалізувалося в чітку, збудовану за математичними законами формулу, що в мені ствердів і вилискував гранями кристал, таємну мову сигналів якого я вже, здасться, годен прочитати. Зрозумів, що таке невтолене у світі – це шукання вкрай необхідного, а його нема; що таке пристрасті – це пошук отого необхідного, якого нема. Я раптом зрозумів, чому моя мати так поспішливо вийшла заміж за вуличного дивака втомилася жити без того необхідного. Зрештою, й батько недаремно розшукав оцю Марію, бо мати моя була лише однією гранню того кристалу, що його хотіла витворити батькова душа. Не інакший був я сам. бо моє раптове кохання до Юліани – теж було шукання того необхідного, того, без чого не міг жити, я повірив, що це допоможе створити в душі той кристал. Навіть мій візит у цю хатку на курячих ніжках теж був пошуком того, що мені необхідне, бо світ навколо нас – сітка, і всі ми плетемо її, бо вона повсякчас рветься, та сітка, коли хтось із її ткачів раптом тратить силу і падає, розкинувши руки й ноги, у прірву часу. Тоді наші пошуки й пристрасті – наш чин – ту прірву заплести, як уміємо. Бо сітка на те й сітка, щоб існував той лад, який єднає атоми і всі навіть найдрібніші частки нашого буття. Отже, не неспокою ми шукаємо, а гармонії, а на місці випалнх часток і в'язальних вузлів, що розпустилися, творимо вузли й частки уподібнені до справжніх. Відтак, і помилки наші – це розпад чи руйнування наших імітацій. Отож усе має бути в цьому світі: батько, мати, брат чи сестра, дівчина–жінка, яка обирається нами за покликом серця, і горе тому, хто руйнує ці первні, – перше з найпершого. Бо найперше з усього, що людина створила в цьому світі, – захисні стіни, які виросли в дім, а в тому домі за стінами поселила вона тих, без існування яких немислима її гармонія; тільки так людина змогла зайняти кругову оборону супроти тисячі лих, напастей і нещасть, які йдуть на неї приступом, як закуті в риштунки вояки і як духи невидимі, котрі ніби подих тлінного вітру. Тим‑то я й радів, що знайшов собі брата. Хоч той брат іще дитина. Так, я правду сказав малому: брат повинен бути, байдуже чи він дід, чи дитинча, чи дорослий, брат – це запорука того, що тебе не звоює самотність; брат – це той, з ким маєш надію розділити власний біль, і він не відштовхує тебе; брат – це той, хто подає тобі руку, коли ти відчаявся вийти з води чи болота, які вже тебе ковтали; брат – це той, хто всміхнувся тобі на вулиці, навіть не знаючи тебе, і той усміх – не насміх, а розуміння, а може, й співчуття.