Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
У нас у дворі тепер часто диміли вогнища, кип’ятилася у відрі смола, і дух смоли став натуральним складником домашніх запахів: смолилися стовпчики, покривалася шаром смоли толева покрівля, смолою було навіть змазано паркана з тильного боку, бо тільки з вулиці вітчим його пофарбував, а оскільки обаполи були неотесані, з устюками, то виглядав наш паркан після того фарбування екзотично. Для інтересу я спеціально ходив подивитися на колишнє місце вітчимового осідку і ось що там помітив: його обійстя було гак само занедбане, як передоцім наше. До власної дочки старий не навідувався, не навідувалася вона й до нього, так само, як і численні їхні родичі; очевидно, старий дочки своєї відцурався, а з родичами стосунки обірвав. Він же майже ніколи не всміхався: замкнуте обличчя, засмагле, густо побите зморшками, сірий од сивини чуб, що непокірно звивавсь у вихорець, смолисті очі, палючі й трохи дикі – очі впертюха. Усміхався вітчим тільки тоді, коли зустрічався з матір'ю, тоді його обличчя дивно оживало, ставало добре й по–своєму гарне. Вони любили сісти вечорами десь рядком і чи біля них був я, а чи ні вели тиху, задушевну бесіду про якісь фантастичні дрібниці: дошки, цвяхи, стовпчики, город, полуницю (вони посадили її цього року цілу ділянку), садові дерева, картоплю – обоє в цьому знали толк. І раніше мати нечасто ходила на батькову могилу, а цього літа таки ні разу, а коли я про це нагадав, збулася неуважно якимось викрутом; цікаво й те. що вона знову почала більше про себе дбати, купуючи трохи дивоглядну одежу, але тепер ходила й у перукарню, викладаючи зачіски, фарбувала вуста й нігті на руках і ногах і часто робила для обличчя косметичні маски. Так само, як я у вітчимову роботу, той у ці її маніпуляції не втручався, а може, йому такі речі по–неофітському подобалися, бо його покійна жінка косметики, напевне, не вживала. Я дивився на цю ідилію трохи й іронічно, вона заповнювала все їхнє життя, а не моє, – мені чогось удома почало бракувати. До стукоту молотка, скреготу, пиляння, фуркоту рубанка, ударів сокири я поступово звик, як звикає людина до міських та промислових шумів, але домашнього затишку стало менше, хоч мати наводила в кімнатах майже бездоганний лад. До пам'яті батька вітчим ставився поблажливо, але татові фотокартки зі стін позникали, висіла його світлина тільки в мене, але й на неї мати позирала трохи зизо, заявивши якось, що фотокартки вішати на стінах – смак поганий. Батькова бандура теж стояла в моїй кімнаті, вітчим якось був витяг її із чохла, покрутив у грубих руках, торкнув одну із струн і зирнув на мене пекельними очима.
– Це ти граєш? – спитав, хоч ні разу не чув, аби я колись грав.
– Батькова, сухо відказав я, – і це прозвучало, як слово–табу; вітчим поспішно заправив інструмента в чохла, затягнув замка і поставив на місце, ніби то було щось хворобоносне. Саме тоді я пошкодував найдужче, що музичний мій слух має вади – не міг гоїти свої душевні болячки при допомозі музики, як це чудово вмів робити мій приятель Владек Шарий, а жаль! Принаймні відчував, що це могла бути немала втіха: отак сісти серед кімнати, затиснути інструмента коліньми, схилитися до нього й заспівати тихо й журливо, зарокотати струнами, розсипаючи чисге срібло звуків – саме тепер цього мені найдужче хотілося. Я навіть прийшов був якось до Андрія Андрійовича і розказав про це своє бажання. Худе обличчя цього славного чоловіка засвітилося, розпогодилося, вуса затремтіли; він сказав, що слух це діло набувне, головне – бажання; що він, коли я хочу, навчить мене грати по нотах, але в моєму віці треба для науки не тільки хотіння, а сильного жадання. Ми в той‑таки вечір узялися до діла, а через кілька днів я почав бринькати, дивлячись у ноти. "Під кущиком в лісі сидить зайчик". Це наповнило мого вчителя гарячим ентузіазмом, але я відчув, що моє власне завзяття пощербилося: не давали мені ці простенькі вправи, які треба було весь час повторювати, задоволення – я увіч відчув, що діло це таки не моє. Отож перестав приходити регулярно до Андрія Андрійовича, а він був настільки делікатний, що при моєму наступному візиті (я переступив порога з винуватою фізіономією) ані слова мені докірливого не сказав і про науку мою більше не згадував…
Так він прийшов до мене, цей вересень: теплий, сумирний і печальний, і я відчув, що душа в мене розширяється, наповнюється димом осінніх вогнищ і духом зів'ялого зела та жовтого листя. Я захопив саперну лопатку, яка була в нас ще від війни, уже поіржавілу і з протрухлим держачком, великі ножиці, всунув все це в господарську сумку й рушив на цвинтар на побачення з батьком. День був погідний, небо засипане кучугурами хмар, блискучими вгорі й сірими насподі, повітря напрочуд прозоре, і ті хмари тяглися глибоко вдалину, скупчуючись на овиді і налазячи одна на одну. Дув свіжий, але нехолодний вітер, на цвинтарі пахло мертвими квітами, зів'ялим бадиллям і чимось специфічно цвинтарним. Неподалік я побачив Мирославу Білецьку з матір'ю, вони поралися біля могили з тією спокійною зосередженістю, з якою вміють поратися на кладовищах тільки жінки. Я привітався до них, вони звелися, зирнули на мене і на моє привітання відповіли, а я подався вліворуч, пробираючись між густо насипаних горбків. Але перед батьковою могилою мені довелося вражено спинитися – її було взято в бетонну облямівку, посередині на газоні висаджено чорнобривці, а довкола зведено невисоку залізну огорожу, свіжопофарбовану у срібну барву. Спершу мені здалося, що на тому місці, де лежав батько, поховали когось чужого, і я оббіг загорожу, щоб зиркнути на табличку біля хреста. Табличка теж була нова, нікельована, і на ній було написано батькове прізвище та ім’я: Волошинський Вадим Володимирович. Я зайшов в огорожу і сів на новенькій, з недавно просохлою фарбою лавочці – піт покрив мені чоло. Може, сталося так, думав я спантеличено, що мати з вітчимом вирішили зробити мені сюрприз, і якось потай од мене все це влаштували. Але ні, щось тут було не так. такі речі потай не чиняться. Отже, лишалася єдина можливість: могилу упорядкувала ота Марія, про яку я забув і думати, мати мого також забутого брата. Я схвилювався, бо мимовільно повернувсь у вересневий вечір три роки тому; батько вийшов тоді із хвіртки, що трималася на одній петлі й пішов до мене, високий, з розвіяним на голові кучерявим волоссям, осяяний вечірнім сонцем і через це весь ніби золотий. Я побачив тоді крізь нього вулицю, дерево й паркан – він дивно випрозорів тоді, мій батько! Ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не буває у світі, і я ступнув йому назустріч, боятися–бо став: поки дійде до мене, оте вечірнє сонце зовсім розмиє його. А він раптом зупинився, схопився за поперек – усмішка на його обличчі тихо згасала. Десь поділося й сонце – ковтнула його хмара, сиділо на лавці двоє древніх, як світ, старих, а я щось у батька запитав, і він відповів мені самим порухом посинілих вуст. Щось сказав про мого малого брата – чому саме в цей момент треба було про нього говорити? В його очах мигнули сиві вогники, і я раптом виразно почув його голос, який чи наказував, чи просив не забувати отого мого брата єдиний його заповіт.
Я сидів і дивився собі під ноги, які стояли на жовтій піщаній доріжці, хтось цей пісок сюди привіз і обсипав ним довкола могили. Квіти були свіжополиті, земля ще мокра, хоча дощу не було вже з тиждень. Я відчув, що в мене палають щоки; такою мізерною й непотрібною видалася мені саперна лопатка, яка стриміла із господарської сумки, адже це я, я мав би упорядкувати цю могилу. Стояла навколо глуха тиша, тільки вітер шарудів паперовим вінком на сусіднім хресті. В уяві моїй спалахнули кадри з якогось кіно, ну, звісно "Ночі Кабірії" – іде. тримаючи болючу всмішку на вустах, печальна жінка Все‑таки батько мав рацію, подумав я. Кабірія – це не мати моя, а та жінка. Виразно побачив обличчя, дивовижно схоже на материне, тільки лагідніше: в неї були великі смутні очі й усмішка Кабірії на вустах.
Сонце вийшло з‑за хмари, пробилося крізь крону дерева, що висіла над головою, й заграло, мінячись, золотими плямами на піску, висяюючи кварцеві зерна, на бетонному надгробку й на квітах, на яких ще тремтіли краплі, вони також засвітилися й замиготіли.
Я озирнувся. Спокійно поралися біля могили Мирослава з матір'ю: може, запитати в них, хто тут порядкував? Але це, напевне, викличе в них нездоровий інтерес: дивно прозвучало б моє запитання!
І все‑таки до них я підійшов.
– Ми й тут сусіди, – сказав. Мій батько вашого вельми шанував.
– Часом до нас заходив, – сказала Ванда, а Мирослава позирнула на мене не без іскринки в погляді, аж я подумав: чи не оповідав їй Віктор про мене смішного.
– Віктор пише? – спитав я в Мирослави.
– Пише, – відповіла дівчина. – Передавав і вам привіт.
– Ваш батько теж щось писав? – спитала Ванда, втомлено сідаючи на лаву.
– Ні, – відповів я. – Він грав, співав і танцював. У "Льонку".
– А! – сказала Ванда. Це ви й Андрія Андрійовича знаєте?
– Дуже добре, – сказав я.
– Андрій Андрійович дружив із моїм чоловіком ще в молодості, – задумливо сказала Ванда й раптом повернулася до мене. – Скажіть, чого ваша мати вийшла за цього Ювпака?
– Ну, мамо! – спалахнула Мирослава. – Хіба про таке питають?
– Не знаю, – сказав я. – Так у неї вийшло.
– Я це спитала тому, трохи шорстко відказала Ванда, – що могилу вашого батька впорядковувала не вона.
– Знаю, – опустив я очі: невідь–чому мені стало соромно. І я раптом збрехав. – То батькова сестра…
– У нього була сестра? – спитала, пильно на мене дивлячись, Ванда.
– Сестра і брат, – сказав я, не моргнувши. – Тільки брат його в селі живе.
Мирослава дивилася на мене так, ніби розуміла, що я брешу, і схвалювала це. Ну що ж, подумав я, часом треба й так!
– Я б сказала, що вона сестра вашої матері, – мовила Ванда.
– А вона й сестра моєї матері, – не моргнув я. – Троюрідна.
– Он воно як! А я думала, що такі шлюби бували тільки в аристократів.
– Але вже немає й аристократів, – відповів я і всміхнувся, як усміхаються ті, котрі готуються завершувати розмову й відходити. – Будете писати, – сказав Мирославі, – привіт Віктору!
– Передам, – відказала дівчина й подивилася на мене вже без отієї насмішливої іскорки в очах.
"Ось найдостойніша з дівчат", подумав я і повернувся до них спиною після того, як попрощався.
