Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Га­лею... Вона йому любо глянула в вi­чi, усмiхнулася... А лихий ворог позавидував йому - одняв землю, закрив своєю не­чистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зо­ста­лося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова по­стать; а за нею - свiтить страшними очима божевiльна Га­лька: просовують до його рученята голi, чорномазi дiти - страшнi, сухi, трем­тять од холоду... I встає перед ним лю­дська неправда... Бачить вiн:, вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, - нiхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся - i вирвався... та як? руки й ноги назад скру­че­нi... нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?.. - шепче Чiп­ка. -Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина i його основує, - от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк... Сон - як вiдьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату.

- Це ви, дядьку? - питає Чiпка.

- Я, - одказав Порох. - А ти ще й досi не спиш? - спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не про­йшло десяти хвилин, - Порох захарчав.

"Щасливий вiн! - подумав Чiпка. - Таке лихо, а спить безпечно... Тут - ще тiльки заклюнулось, - та й то!.."

XV

З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у го­ловi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматоч­ки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiт­тям, висипав у грубу...

- Та й раннiй же! - сказав вiн, побачивши Чiпку. - Пiдо­жди лишень... Ще нiкого нема...

Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспаної ночi, пiсля зга­ги, осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його... Голова потроху одходила; веселiшi ду­мки прокидалися. Вранiшнє сонце обливало його м'яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сон­не забут­тя... Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив - цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав кра­йок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то одди­мався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за пле­чима торбина... Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало своє дiло... Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзко стояв вiн пiд забором, за­журений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, бала­кали. А вiн стояв мовчки, як одшибле-ний, i, здається, нiчо­го не чув, не бачив... Чiпка подумав: "Мабуть, неабияке дiло i в цього!.."

Аж ось - хтось крикнув: "Секретар! Секретар iде!.." Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим комi­ром, з блискучими гудзиками... Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, ви­далась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопири­лись верхнi краї форменого сюртука, засте­бненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спи­нi був справж­нiй горб - аж од самих плечей до тонко­го, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" - подумав Чiпка.

Секретар Чижик, - то був вiн самий, - увiйшов у двiр, об­пираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi.

Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх своїм мишач­им поглядом - i пiдступив до людей.

- I ви до нас. Осип Федорович? - осмiхнувшись, про­мо­вив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же та­ки мiж народом.

Той поклонився, розказав своє дiло. Секретар пiд­сту­пив до другого, до третього - до всiх по черзi. Зна­ко­мих ве­личав на ймення; незнакомих прямо запитував: "А чого?" Дiйшов i до Чiпки:

- Ти чого?

- З прошенiєм.

- Об чiм?

Чiпка подав до рук прошенiє. Секретар шморгнув но­сом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними роз­водами, чорну хустку, обтерся i став потихеньку чи­та­ти прошенiє...

- Нiчого не буде! - вiддаючи назад прошенiє, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку.

- Як? - здивувався той.

- Так... документiв нема!

- Та нам же громада цю землю одсудила...

- То що, що громада?..

- А в його хiба є? - запитав Чiпка про свого супротивник­а.

Секретар глянув, як п'ятака дав, i знов шморгнув но­сом.

- Пiдожди, - сказав вiн Чiпцi, йдучи в хату. Жде Чiпка годину, жде двi, жде вже й три... Бачить вiн: люди то при­ходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бе­ре йо­го нетерплячка; нудиться вiн... Коли це – ви­ходить сто­рож:

- Iди до секретаря! - сказав i повiв Чiпку аж через три ха­ти, де сидiло багато судовикiв: однi за дiлом, другi без дi­ла.

- О-о! вже повiв... чує муха, де струп! - смiялися вони вслiд Чiпцi..

Чiпка ввiйшов у невеличку хатку, де сидiв секретар, обложений кругом дiлами. Сторож вийшов i прихилив две­рi. Остався Чiпка з секретарем вiч-на-вiч.

- Ага! - глянувши на Чiпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очi в дiло.

Чiпка стояв у порога, мовчав.

- То тобi Порох просьбу писав? - не дивлячись в вiчi, спи­тав знову секретар, нахилившись над дiлом i щось чер­конувши пером.

- Порох.

Мовчанка. Чiпцi аж важко стало...

- А що дав?

- Нiчого не дав.

Секретар неймовiрно глянув на Чiпку.

- Знаєш що?.. - почав вiн i запнувся. - Як п'ятдесят руб­лiв, то й дiло можна поправити...

- Х-хе!.. - хекнув Чiпка, не то усмiхаючись, не то дивуюч­ись.

- Чого ти хекаєш?

Чiпка мовчав.

- А де ж та правда, коли так?! - уголос подумав вiн.

Секретар змiряв його з голови до нiг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молод­ий та зелений!"

Чiпка глянув на секретаря: очима вони стрiлись. Ми­шачий погляд не видержав палкого та гострого - i в одну мить перебiг на дiло.

Знову мовчанка.

- Ну, чого ж ти стоїш?.. I мене не держи, й себе...

- Рука б менi одсохла от по сю!.. - скрикнув Чiпка, по­ка­зу­ючи на лiкоть правої руки, - та й повернув з