Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

на комiрi. Москаль - не москаль, а службою пахне. Стояв вiн серед двору, без ворiт, i, прикрив­ши рукою вiд сонця очi, поглядав на Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазаної ха­ти. Нап'явши на лiктi шинель, вiн став коло одного стовпа од ворiт, пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки:

- А що скажеш? Чи не по дiлу?.. "Сам бог насилає", - по­ду­мав Чiпка, здiймаючи шапку.

- Скажiть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе се­кретар Чижик?

У чоловiка аж обидва уси затiпались; таранкувате ли­це мов ще дужче порябiло.

- Чого тобi до секретаря? - сам себе здержуючи, пита чо­ловiк. - Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобi напишу... Що в тебе за дiло? - приставав вiн до Чiпки.

- Та дiло, бачте, ось яке...

I давай Чiпка викладати свою пригоду.

- Так... еге... треба справки наводити... копiї брати... – по­нуро дивлячись, як великий дока в цьому дiлi, одрубу­вав чоловiк. - Треба прошенiе... еге... так-так... Так i напи­шемо... А грошi ж у тебе є? - спитав вiн i глянув прямо в вi­чi Чiпцi.

- А багато на те треба? - вивiря Чiпка.

- Та рублiв п'ять на перший раз треба... А там – побачим­о, що буде: чи можна вести дiло, чи, може, наплюв­ати...

Чiпка стояв i роздумував: чи не бреше вiн? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити грошi... Бач: п'ять рублiв, щоб тiльки дознатися... всi грошi на те тi­льки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не можна?.. Ото здирство!..

- Ну, так ходiм до хати...

- Нi... - зам'явся Чiпка: - прощавайте!

- Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!

Чiпка став.

- Знаєш що? Я тобi за три карбованцi напишу...

- Не хочу, спасибi вам, - та й iде далi.

- Постой! постой! - спиня його чоловiк. - Як ти прози­ва­єшся?

- Варениченко.

- Ти козак чи хто?

- Мiй батько москаль.

- Ага... От, бач, i на бумагу не треба, - на простiй напи­шу... Хоч? за рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напи­ше, а я напишу...

- Та бог з вами! - одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й заче­пив таку причепу.

- Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Нi, ще Василь Порох нiког­о не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й се­кретаревi твоєму не раз доставалося!

Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не раз писав прошенiє, кому треба. Чiпка задер­жався - i ще раз обдивився Пороха.

- Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, - пристає По­рох, узявшись у боки, - щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу!

"Чи йти, чи нi?" - подумав Чiпка.

- Слухай, ходiм!

Чiпка повернув за Порохом у двiр.

- Я це тiльки тобi дурно пишу, - проказував Порох, iду­чи вперед, - вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч мо­горичу купи.

- Добре, - одказав Чiпка.

- То он, дивись, пляшка над хатою висить, - показав По­рох через дорогу: то - шинок... Пiди могоричу принеси!

Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Неза­баром Чiпка вернувся з пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату.

Хата вдарила Чiпцi в вiчi своєю неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi, аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, - тепер тiльки недоколотi пiд стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повнi смiття; вiк­на темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний свiт. Гидко, непривiтної У самому кутку, на поку­тi, стояв невеличкий стiл з двох дощок, на палець одна од другої...

- Здоровi в хату! - привiтавсь Чiпка.

- Здоров, здоров, - весело задрiботiв Порох. - Сiдай! - i ткнув пальцем на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку i краєць черствого хлiба, покаляно­го в попiл.

- Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з свя­тим хлiбом! - задрiботiв Порох. - Як та прожра жре! не за­ховай тiльки... Засох трохи, та сiлькiсь... Покалявся... - i по­чав хлiб обдувати та обтирати...

- А де ж горiлка? - обернувся до Чiпки. Чiпка пiдвiвся, щоб дiстати: вiн поставив пляшку в кутку коло порога.

- Сиди, сиди! - защебетав Порох, наглядiвши горiлку. - Я сам! Я сам!

Узяв вiн пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, попля­мкав; знову налив чарку, i знову вилив у рот, за­кутуляв, ковтнув...

- Хто се давав? - спитав пiсля другої.

- Жидiвка.

- То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ри­вка! Ще-таки Оврам совiснiше, а що вже Ривка... Ось покуш­туй!

- Нi, не хочу.

- Чому? не п'єш?

- Та таки й не пив досi...

- То не знаєш, яка й на смак?

- Не знаю.

- Дурний же ти! Нiчого доброго не знаєш. Знай, що тi­льки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без неї людей вiшалось! А так.... На, пий! - крикнув на Чiпку й подав йо­му чарку.

Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Те­пер ось i Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тiлi трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого роби­ти - треба спробувать... Узяв Чiпка, випив... Горiлка запе­к­ла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж зака­шлявся...

- Таки видно, що ти не вмiєш пити! - каже Порох. - Ось як треба пити! - i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як во­ду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав за­їда­ти...

Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб - як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка.

- Зовсiм ти нiкуди кчемний! - каже Порох: - нi пити, нi їсти.

- Та як його отаке гiрке пити? - зверта Чiпка на горi­лку.

- То тiльки так здається... Ось пiдожди трохи, пройме - сам попросиш!

Чiпка справдi почув - спершу наче хто гарячим залi­зом припiк його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлос­я по всьому животу... Далi - той огонь затух, - запекла згага, їсти схотiлося... Здається, вола б з'їв... i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом - мов щось у вiчi вступило... заграло в