Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати "добридень", як писар до його з бумагою:

- Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати у вас i оддати Луценковому небожевi...

Чiпка - сам не свiй. Дивиться то на писаря, то на бу­ма­гу: чи бумага бреше, чи писар?

- Як же це? - питає в писаря. - Адже тодi громада присуд­ила нам землю...

- Присудить - присудила, - каже писар, - та, бач, парубче, є й над громадою старшi. Громада присудила, а суд - одсудив!

- То це так i оддать землю??!

- Авжеж!

- Та нi, не буде цього!

Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi волоснiй, а повернувся - i пiшов, похнюпи­вшись, додому...

- А що тепер, мамо, робити? - запитав матерi, ледве од­хиливши хатнi дверi.

- Що, сину?

- Пропала земля!

- Як пропала?

- Кажуть: суд одсудив...

Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона на лавi, на гребенi, виводячи тонку нитку, - так i прикипiла на днищi: заколiло веретено в однiй ру­цi, а волокно у пучцi - у другiй...

- Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чу­тку чути! - ледве вимовила Мотря крiзь сльози...

А Чiпка - не чув, не дослухався до її слiв. Вiн сам себе, землi пiд собою не чує... Мiряє вiн хату - то вздовж, то впоперек, б'є об поли руками, нiби сам собi приговорює:

- Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бiсових сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга... i є земля! Та нi!.. Мене сим не пiдведеш... Я сам своє знаю... допита­юсь свого... Хоч от - по сю (черкнув по горлянцi рукою), - а землi не дам!..

Порiвнявшись з матiр'ю, став, узявся в боки, глянув на неї...

- Виймайте грошi, якi є! - гукнув зопалу.

- Якi грошi? - здивувалася Мотря.

- Якi є, всi виймайте... в город пiду - позиватись.

- Де ж у нас грошi? Хiба тi п'ять рублiв, що за овечат вто­ргували... Там у скринi, в сувої захованi... Вiзьми, коли треба.

- Пiдiть принесiть, я не знаю де.

Мотря, стогнучи, встала, вiдхилила скриню, дов­генько рилася, поки знайшла грошi.

- На, - сказала вона Чiпцi, подаючи грошi правою ру­кою, а лiвою зачиняючи скриню.

Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумаж­ку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiт­хнув - i взявся за шапку.

- Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не ждiть, хiба аж завтра вернуся ввечерi.

- Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу.

Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi.

Зосталася Мотря сама - сама, як палець, а своєю неро­зважною думкою... Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела ни­тку... В головi - полiзла всячина, завернула в давнє... У па­м'ятi - прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi на лю­дей жа­ла, з снопа заробляла, - як п'ять снопiв людям наж­ни, а собi шостий одверни... як за цiлий довгий лiтнiй день, од свi­тової зорi до вечiрньої, спини не розгинаючи, тiльки двад­цять снопiв i заробила!.. А ще ж їх треба i звозити i змоло­тити!! А тут - кругом лиха година обля­гла: на хатi оселя по­прогнивала - крiзь стелю капле, стi­ни осiннi дощi об­шма­рували - голими ребрами хата свi­тить... А вже й зима не за горами... I холод... i голод... Пополотнiла Мотря... увi­р­вала нитку... Покотились з очей сльози - як горох, закапали аж на долiвку...

Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо мо­скалевого хутора. Та не дивився тепер Чiпка нi на чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий верх, що один тiльки й виглядав з-за високого паркану москалево­го двору. Чiпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою - про зе­млю... "I що я без землi? – вертiло­ся в його похнюпленiй головi... - Людський попихач... най­мит... Без землi - нема во­лi... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землi - все пропало... i моя надiя пропала..."

- Щоб же ви самi пропали, проклятi! - сам незчувся, як зiрвались слова з язика.

- Кому то ти добра такого жичиш? - любенько обi­зва­лась Галя до його, на хвiрточцi стоя.

Вона вже давно його наглядiла, - тiльки вiн не примi­чав її.

Несподiвана стрiча - як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв голов­у, подивився, де вiн, глянув на Галю - i не мiг слова ви­мовити...

Галя стояла - i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою - нiби радiла, що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змi­шався...

- А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. - зацокотала вона.

Чiпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмi­шку з її веселого личка.

- Лихим людям, Галю... - понижаючи голос, ледве одмо­вив Чiпка на перше питання, та й повернув до хвi­ртки.

Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула хвi­р­тку i - тiльки чутно - закопотiла двором.

- I вона втекла!.. - гiрко вимовив Чiпка, - не пiдо­ждала... не побалакала...

Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, - мовби поглядом знiс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову по­чесав далi...

Сонце вже стояло на вечiрньому прузi, як пiдходив Чiп­ка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додо­му: ко­рови поспiшали побачитись з телятами й заздале­гiдь по­давали про себе вiстку протяжним ревом. Череда нагнала отару - й перемiшалася... Овечки бекали та мекали, розска­кувались на всi боки й пiднiмали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сiрим стовпом, навпро­ти сонця зда­валася червоно-димчата. Вона за­кривала собою город, - тiль­ки й видно було з-за iї густого полоту - горiла на сонцi золота баня на церквi...

Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпив­ши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий свiт Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками го­лову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн став мiркувати: де його на нiч притулитися? - Аж ось i го­род...

У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чо­ловiка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сiра мо­сковська шинель, унизана блискучими гудзиками, з зеле­ними нашивками