Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

вiн не влiз у предводи­телi... Улiз, та й ну свою панську пиху по­ка­зу­вати. Що ти менi з своєю пихою, коли я за всiх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, нi.... По його - хоч нiчого не ро­би, тiльки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другi лижуть, а Василь не ли­затиме... Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братiк... Та хiба один суд­дя?.. i пiдсудки родичi... i справник родич... усi одного заводу, одного кодла... Де ж там правда вiзьметься?.. Сказано - вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сiлькiсь... Що менi служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав'яжу кiшцi хвоста - хай розв'язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали... Скрутили, правда, дiло... виплу­тався... Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?.. Хай, ка­жу. Се менi хлiб... Я знов писатиму... Мене тiльки зачепи, - возом не об'їдеш. Писатиму, все писатиму... I про вибори, як вони з'їжджались та змо­вля­лись, напишу... i за те напишу, що всi куми та по­бра­ти­ми... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я – ябе­да! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого - Чижика... Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив... Со-винський дiвку встрелив... Вийшов пiсля обiду в садок.

Дiвчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишнi?.. Та - бух! - Так одна опукою додолу... та сама, що не під­далася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чи­жиком... Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двад­цять поля... Чи­жик i скрутив дiло, очевидячки скру­тив... Зате Совинський на дочцi Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... I покри­ли... Людську кров покри­ли... Та нi! навiщо Василь Порох живий?.. вiн вас розкриє... Кров - не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!..

Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Поро­ховi речi, нiби справдi хто з глибокої ями гукав про панськi злi вчинки... Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце за­ки­пало в його...

- Та воно скрiзь добре! - промовив вiн, - усюди прав­да!!

- А ти шукаєш правди? - суворо запитав Порох. – Тi­льки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й бре­х­ня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося...

I вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в гор­лi.

Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в го­ловi. Пороховi речi глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... "Вiн - старший, а кругом йо­го - ме­ншi, все родичi... Сказав слово - i все схилилось пе­ред ним... Пан над мужиками, пан i над панами! Немає нi в чiм перепону, не знає нiякої заборони... Де ж тут вiзь­меть­ся тая правда?" Прокинулась у Чiпчинiм серцi не­до­вi­ра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким су­мом... Вiн сидiв, схиливши на руку голову, - не чув, як рип­нули дверi.

- А ви поночi сидите? - щось спитало жiночим голо­сом - i знову зачинило дверi.

Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з кага­нцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка - i живцем нагадувала йо­му про людську неправду...

- Тут будемо вечеряти, чи там? - питала вона, не випу­скаючи каганця з рук.

- Там, мабуть... Там, Галочко, - одказав Порох. Чiпка аж за­тiпався, почувши таке ймення...

- Ходiм же їсти! - гукнула вона й пiшла вперед.

Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона бу­ла ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi - в третю хату. Що там було - не видко, тi­льки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голо­ви. "То, видно, її дiти", - подумав Чiпка.

Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, - випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, - гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося їсти, вiн би й не покуштував такої вечерi.

- Мамо! дай i нам галуски... i ми хоцемо галуски, - обi­зва­лась з-за дверей дитина.

- Ви!.. - гукнув на їх Порох.

Дiти поховалися.

- Луципiр! - зиркнула Галька. - Сам напився, нало­пався, а дiтям - то й нема?!.

- Чому ви, справдi, дiтям не дасте? - обiзвався Чiпка до неї.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; вси­пала в його галушок i поставила коло порога. З-за две­рей висунулось двоє дiтей - чорнi, замурзанi, в якихсь га­нчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, - бо застiбок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячiй галущцi, засича­ли, захукали - i стали жувати, цмокати... Чiпцi ста­ло аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й нала­годились шарахнути за дверi.

- Не кричи, п'янице! - гукнула Галька на його.

- Сидiть! - обернулась до дiтей. Чiпцi вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка По­ро­ховi й Гальцi.

- Iди ж тепер та лягай спати! - обiзвавсь Порох до Чiп­ки.

Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях лю­льки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...

Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качається. Ду­шно йому, варко; по жилах бiгає гаряча кров; гаряче полу­м'я пашить з ррта; а в головi - одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. I Галя йо­му любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дi­вчина га­рна! От, якби така жiнка... Радiє Чiпка вiд однiєї згадки... Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку... Нема землi!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати плаче, - це їй, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись... А само­му як?.. Пропало все!.. То знову вiн хазяїн... iде поруч з