Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Дивуються пiщани, що то московська служба з людь­ми дiє, якими їх робить! Iшов Максим у москалi розби­шакою, волоцюгою, - сказано: Махамедом, а по­вер­нувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi люди з заз­дрiстю дивляться на Максима Івано­вича, пова­жають, ша­нують, хоч Максим Iванович геть-високо дере голову проти "нетесаного мужичья". Ба­тюшка, волоснi заверта­ють до його "чайку" попити та про­пустити чароч­ку-другу тiєї "жи­вицi-водицi"; сам ста­но­вий Ларченко, коли не їде через Пiски, завжди за­вер­тав до Максима в двiр.

Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу - спродав дворище, будинок, забрався, - та й ви­селився на хутiр, на батькiвську землю.

Пiп, волоснi так жалкують:

- Не кидайте нас, Максим Iванович, - не сиротiть на­ших Пiсок!

- Там менi, - одказує, - буде краще, вiльнiше... Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...

На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто - обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка - буцiм хо­че постоялий одкрити...

Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi дога­дувались, що Максим, видно, в службi грошей заслужив; другi ка­зали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де поживи­вся, - мо­же, уклав якого багатого та собi грошi забрав; а третi мовили, що за жiнкою взяв.

Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на ху­торi. Як виселився з Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не доводилось пiщанам ба­чи­ти його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи є вiн на свiтi, чи вже немає... А то з ярмаркiв, було, привозять но­вину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiряєтьс­я, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували лю­ди те, що чули, а самi, на свої очi, нiхто не бачив... Знали тi­льки, що в його все було на запорi - позапиране, позамика­не...

- Москаль хвортецю собi вибудував! - смiються iнодi пi­щани.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ХIV

НЕМА ЗЕМЛI

Життя, кажуть, зжити - не поле перейти. Життя - що по­года. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пе­че, так грiє та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, - заклуботались вони; на­супилось небо... заховалось сонце - похмурiло... загуло, за­крутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блис­кавка, загуркотав грiм... гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! - не вспiв озир­нутись, як по­ве­р­нуло на негоду...

Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як те­переньки бачитись з Галею, - на тiк до його вскочило ли­хо... Стоїть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi. "Чо­го йому треба?" - подумав Чiпка i прикро глянув десятни­ко­вi в вiчi.

- Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:

- Чого?

- Не знаю, - одказав десятник. - Кличуть... якийсь чолов­iк прийшов з Дону...

- Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?

- Не скажу, - одмовив десятник. - Прийшов, щось по­ба­ла­кав з писарем, - мене оце й послано...

- Добре... прийду, - одказав Чiпка.

Десятник повернувся - i пiшов повагом вподовж вули­цi.

Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi.

Незабаром пiсля того вернувся додому, - та прямісi­нь­ко в хату. На той час Мотря поралась коло печi.

- Отак, мамо! - обiзвався вiн.

- А що, сину? - питає, не обертаючись, Мотря, не помi­ти­вши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi.

- Припленталась якась приблуда... Каже: Луценкiв не­бiж... Хоче нашу землю одбирати.

Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отете­рiла... Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумi­ла.

- Каже: не оддаси, - буду позивати... Мотря поблiдла - i ледве вимовила:

- Який небiж... звiдкiля??.

- Кажу ж: з Дону! - одмовив Чiпка.

- З Дону?! - якось боязко запитала Мотря та й опусти­лась на лаву...

Одно невеличке слiвце "Дiн", як молотком, ударило її в голову... Пам'ять у неї зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була'до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бiдувати на ста­рiсть... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклят­ого Дону? " - думала Мотря, глядячи на сина, хоч ні­чого й не ба­чила, бо у вiччю в неї почорнiло, затумани­лось...

Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр - i оханув­ся... Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову.

-Не журiться мамо!.. не лякайтесь! - став вiн заспокою­вать матiр. - Хай позиває... Нам громада прису­дила зем­лю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве з моїх рук...

- А клопоти... тяганина... - проказала Мотря, задумую­чись.

- Сiлькiсь... А землi не дам! Зубами держатиму, - не пу­щу!

- Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тiльки й ба­га­тства, що земля та... Скiльки я попоходила, скiльки я попоносила, поки тодi оддали!.. - згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.

- Кажу: не журiться! - одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити.

Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще перекинула в своїй головi одну думку за другою... може б, ще сидiла та думала, якби не засичав окрiп у печi, збiгаючи ключем на черiнь... Тодi Мотря встала, висунула окрiп i знову стала поратись коло печi, як i до того поралась.

Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечер­i спати, - i забулись обоє... Iде життя в них про­тер­тою сте­жкою: як сьогоднi, так завтра; як завтра, так i по­зав­трому... Мотря коло печi та в хатi або за корiвчиною ходить... Чiп­ка-на току, коло хлiба порається: молотить, та вiє, та око­лот в'яже...

Коли так - тижнiв, може, через два пiсля того, як кли­кали Чiпку у волость, - знову прибiгає десятник, за­га­дує знову йти у волость та вже не самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiп­ка не послухав: матерi сказав