Південний комфорт - Загребельний Павло
Чи, може, діє жіночий елемент? Там же дівчат тисяч кілька, га?
Твердохліб найбільше остерігався зустрітися з Наталкою. Що він їй скаже? На щастя, не зустрів її жодного разу, бо "Фараду-2А" обминав, та й не дуже розгулював по об'єднанню, здебільшого шурхотіли паперами, повільно, але наполегливо й твердо пробиваючись крізь недбальство, навмисну плутанину, лабіринти хитрувань, вловлюючи неясні натяки, відтворюючи, здавалося б, геть втрачене, знаходячи те, чого вже не сподівалися знайти.
Тихий шурхіт пожовклого листя приніс їм нарешті Савочку, але без ніяких слідів мавпячого комплексу, навпаки — з дикою жадобою діяльності, клекотливої енергійності і високого відчуття службового обов'язку, про що й торочено в них на оперативці, яка тривала добру половину робочого дня.
А коли Твердохліб прийшов до свого кабінету, задзвонив телефон. Спокійно простягнув він руку до трубки, почав завчено:
— Твердохліб слу...
І проковтнув кінець слова, почувши її сміх.
— Де ви пропали? — сміялася Наталка.
— Я? Ні, я не... Хіба я пропав? — Він не знав, що казати і як казати, як вестися.— Я весь час... Там, у вас... На "Імпульсі".
— Чому ж я вас не бачила? А ви знаєте: я б за вами й скучила, якби ви не такий серйозний.
— Я? Серйозний? Ну, ви, мабуть, помиляєтесь, Наталю... Це не зовсім...
— То що ж ви — несерйозний? — Вона знову сміялася, не слухаючи його белькоту, тоді несподівано спитала: — А ви нічого мені не скажете?
— Що ж?.. Хіба по телефону... По телефону якось занадто казенно... Та ще цей мій телефон...
— А не по телефону? — допитувалася вона, вже відверто глузуючи з його нерішучості.— Тоді ви мені так про Київ... Я досі згадую...
— Правда? Вам сподобалось? Знаєте, я теж... хотів... Може, ми ще з вами отак? У Києві стільки чарівних куточків.
— Куточків я не люблю... Не подобається слово...
— Тоді... Тоді... Знаєте що? Я міг би показати вам те, чого немає...
— Як це — те, чого немає?
— Ну, це довго пояснювати... При зустрічі я міг би...
— На тому тижні — згода? Бо я зараз на другій зміні... Давайте біля того метро, де тоді... Годині о сьомій. Не темно ще?
— Але ж однаково нам дивитися те, чого немає... Я вам неймовірно вдячний, Наталю!
— Ой, ви смішний! Ну, трудіться!
Чи він міг щось сказати Наталці? Про те, як згадував її і радів кожній рисочці, збереженій пам'яттю, як згодом злочинно забув її, піддавшись спокусі задавненого уявлення про щастя, і як карався цим, і проклинав себе, і хотів умерти.
Які дурниці! Він покаже їй Київ, про який вона, мабуть, і не чула. Та й він би не чув, не зведи його доля з Лесем Панасовичем, одним з тих диваків, на яких, сам того не відаючи, тримається світ.
Студентом Твердохлібові жилося сутужно. Допомоги нізвідки, надія тільки на власні руки й успадковану від робочого роду витривалість. Удень він слухав лекції, бігав по читальнях, метушився у факультетській крут-няві, а вночі біг на хлібозавод, де мав невеличкий підробіток плюс безплатний свіжий хліб. Іноді його брали на машину розвозити хліб по магазинах. Київ ще спав, коли по його вулицях гриміли незграбні машини з теплими запахами вічного життя — білих високих паляниць, поважних арнауток, смаглявих хлібинок українського житнього, вельможних батонів і вишуканих "городських" булок, солодкої м'якої здоби і макових верчиків. На Твердохліба, як і на його випадкових товаришів цієї досвітньої роботи, запаморочливі пахощі не діяли. Ось запахи простого солдатського хліба — це Твердохліб запам'ятав на все життя. Коли вони вранці, голі до пояса, вискакували на фіззарядку під холодний дощ або в сніг, ще сонні, але вже, як усі солдати, голодні, і їхні ніздрі жадібно хапали дух теплого хліба від гарнізонної пекарні; або коли вдосвіта, вирушаючи на заняття з тактики, в темряві минали присадкувату пекарню, яка обдавала їх таким смачним теплом, що хотілося плакати; або коли був днювальним на кухні й нарізав великими шматками ніздрюватий ситний хліб для роти, кладучи в рот великі крихти, мов найбільші ласощі,— хіба таке забудеться коли-небудь!
А тут хліб, попри всю його вишуканість і розкішність, був для них просто вантажем, який вони мали завезти до магазинів, поки ще не прокинулося місто, отож усе робилося в дикому поквапі, сердито й, сказати б, жорстоко. Важезні лотки з хлібинами, батонами, булками в грюкоті й дратівливому шереху висмикувалися з надр машини, жбурлялися у жадібну пащу магазинного приймача так, щоб одним ривком висипати з них усе, що там було, а їх знову пожбурити на попереднє місце. І лотки, і жолоб приймача оббиті були білою бляхою, навіть при обережному розвантаженні тут не було мови про тишу, а коли ще поспіх, та невмільство, та молодеча нестримність... Було, як у поета: мов водопаду грім, мов битви гул кривавий... А над хлібними, між іншим, скрізь жили люди...
Якось, коли вони отак розбишакували біля хлібного магазину на Червоноармійській, з будинку вийшла немолода жінка, терпляче діждалася, поки Твердохліб з водієм машини скінчать свою дику вакханалію, тоді підійшла ближче і звернулася до Твердохліба.
— Можна вас?
— Мене?
— Вас, вас.
Мабуть, вона вибрала Твердохліба, вважаючи його не таким зайнятим, як водій.
— Я вас слухаю,— струшуючи руки, підійшов він до жінки.
— Вас просить професор Лесь Панасович.
— Мене? — вже зовсім спантеличено перепитав він, такими несподіваними були ці запросини невідомого професора вдосвіта, в невідомому будинку, з невідомою метою.— Але ж я не знаю такого професора!
— От і познайомитесь,— лагідно сказала жінка. У Твердохліба, власне, вже на сьогодні хлібовозькі обов'язки закінчилися, до лекцій ще було далеко, поспати вже однаково не встигне, він махнув рукою.
— Гаразд. Ведіть.
Професор жив на третьому поверсі. Трикімнатна малометражка — не дуже як для професора. До того ж планування найгірше: київська "розпашонка", велика прохідна кімната, і з неї дві маленькі, як рукавчики в дитячій сорочині. Тісний коридорчик, велика кімната, здається, і ті дві — все було забите до самої стелі книжками, на книжкових полицях і просто на підлозі Твердохлібове око наштовхнулося на якісь мовби іграшкові будиночки, цілі садиби, старовинні споруди, згодом він збагнув, що це макети, зроблені з дерева, виліплені з пластиліну, відлиті з гіпсу. Посеред цієї тісняви непорушно сидів у кріслі з коліщатами сивий лисуватий чоловік і великими розумними очима дивився на Твердохліба, на те, як він незграбно повертається, як тупає ногами, як безпорадно нипає очима по книжкових полицях. Ноги в професора були вкриті картатим вовняним пледом, господар не підвівся назустріч ранньому гостеві, не зворухнувся, все в ньому ніби вмерло, жили тільки розумні очі, які вели Твердохліба від самих дверей, тримали міцно, не випускали, і він розгубився од тих очей, і від професорової непорушності, від його каліцтва, і ще від чогось, ще не усвідомленого, але вже передбачуваного.
Він не зміг би описати професорового обличчя, але точно знав, що коли бувають обличчя благородні, то ось воно перед ним. І голос, яким професор звернувся до
Твердохліба, теж був благородним, а слово "юначе" вимовлено жтак вишукано, що Твердохліб одразу відчув усю свою ницість і свою грубість та незграбність, найстрашніше ж: усвідомив, яким він був хамом, щодосвітку вигримуючи лотками отут, під вікнами цього чоловіка, який ні втекти від дикого бірязку, ні навіть вийти й вилаяти невдалих розвантажувачів не може.
— Даруйте, юначе,— промовив тихо професор,— мені довелося вас потурбувати. Давайте познайомимося. Мене зовуть Лесь Панасович. А вас?
— Твердохліб,— бовкнув Твердохліб.
— Це прізвище. А ім'я?
— Федір.
— От і гаразд, Федоре. Ви б не могли мені сказати: чому ви... гм... так кидаєте оті сердешні лотки з хлібом? Вас хтось навчив так робити?
— Ну... Всі так роблять...
— Ага. Видати, ви не фахівець цієї справи. Я не помиляюся?
— Та який там фахівець? Студент. А це так...
— Я так і думав. Спостерігаю вас уже давно і зробив для себе деякі висновки. Знаєте, не спиться, та й ви помагаєте не спати, тому в мене, як би це точніше, виявилися деякі позапланові запаси часу... Ви що вивчаєте?
Твердохліб відповів. Тоді вони снідали втрьох (Лесь Панасович, його дружина і Твердохліб), тоді знайомилися далі...
Від того досвітку минуло вже років та років, а до Леся Панасовича на Червоноармійську Твердохліб і досі забігає, як і тоді, студентом, і не втомлюється слухати цього подвижника, схожого своєю затятістю на давніх печер-ських схимників, що на все життя закопували себе в глину у сподіванні уздріти бога. В молитві, у сні, в маячні й маренні, може, й умираючи, але уздріти!
Лесь Панасович богом своїм зробив Київ. Учився тут до війни, аспірантом будівельного інституту пішов на війну, всі тисячу сто вісімнадцять днів будував мости й переправи для військ, настилав дороги, сипав гатки через болота, форсував ріки. Восени сорок третього підійшов під Київ з лівого низького берега, з лісів заде-сенських пішов на штурм Дніпра, під Лютежем, не вміючи плавати (та хіба б помогло, хоч би й умів!), чотири рази переправлявся на правий берег на збитих його саперами плотах, щоб довести сердитому артилерійському полковникові, що плоти витримають його гармати і не втонуть.
— Я йому кажу: пливу для гарантії, що ваші гармати не втонуть. А полковник мені: чхав я на таку гарантію — мені потрібні гармати на плацдармі, а не саперний майор! Ну, так і довелося чотири рази плавати. Для власного сумління, звичайно. Полковник — це вже для виправдання перед начальством.
По війні Лесь Панасович повернувся до свого будівельного, став доцентом, професором, учив майбутніх виконробів, керуючих трестами, заступників міністрів і міністрів, учив будувати, створювати, возводити, а війна далі сиділа в його тілі, точила своїми залізними зубами, щороку на кілька місяців віднімалися в Леся Панасовича ноги, він залягав у своєму домашньому притулку, вів консультації, писав відгуки, давав поради з архітектури Києва, збереження його святинь і його духу. Якийсь божевільний (але високопосадний!) архітектор надумав обставити Печерськ 60-поверховими солітерами, в яких мало жити триста тисяч мешканців. Лесь Панасович завалив цей безглуздий проект, пославши в керівні інстанції одне-єдине запитання: "Де працюватимуть ці триста тисяч чоловік?" Ніхто про це не думав, а після листа Леся Панасовича задумалися, і 60-поверховики зникли з архітектурних обріїв Києва.
Згодом Лесь Панасович послав десять запитань до проектної організації: 1.
