Південний комфорт - Загребельний Павло

Ніякі слова, ніякі зачіпки, зовнішні подразники на нього не діяли, і на дивного чоловіка зрештою махнули рукою, але Мальвіна, яка, здається, галасувала і дуріла більше за всіх, усе ж помітила Твердохлібів стан і, вловивши нагоду, п'яно притиснулася до свого чоловіка.

— Ох ти ж, мій юристику! Ти сьогодні такий ручний, що я, мабуть, пущу тебе до своєї кімнати!..

— Ти забула спитати, чи я піду до твоєї кімнати,— спокійно промовив Твердохліб.

— А коли я тобі накаж-жу!

— Облиш. Цариці з тебе не вийде.

— А к-оли вийде!

Вдома, щоб не піддавати випробуванню свої жіночі чари, Мальвіна не стала заманювати Твердохліба до своєї кімнати, а в темряві по-зміїному нечутно прослизнула до нього в постіль, обплела, обпалила, обезвладила, і він здався, пропав, полетів у пишні прірви непам'яті, в голові болісно билося "не, не, не!", а тіло тупо домагалося свого, бездумно розкошувало, справляло тризну над розумом, над високими устремліннями, над великою чистістю, до якої він спробував приторкнутися, але не втримався і знов полетів у бруд, у ницість і нікчемність. Прокляття, прокляття!

Мальвіна втекла до своєї кімнати додивлятися щасливі шлюбні сни, а він перевертався на осоружному ложі до ранку, не міг спати, не мав сили ввімкнути світло й спробувати порятуватися читанням, карався своїм безвіллям, гидував собою за те, що зрадив найсвятіше. Може, й людство так само вибудовує славетні споруди, тисячолітні міста, могутні держави, а тоді сліпо, безглуздо, з незбагненною жорстокістю нищить плоди свого генія мовби для того, щоб втішитися руїною, палениськом, дикістю?

Гай, гай, хіба якийсь Твердохліб — це вже все людство?

Він тверезо нагадав собі про скромні власні виміри і мікроскопічне місце в світобудові, тихенько, щоб не будити домашніх, прочалапкав до ванної, потерзав себе нестерпно гарячим душем, пошкріб щоки привезеними Ольжичем-Предславським лезами "Жілетт" — "Трек-2", випив міцного чаю і вислизнув з квартири, наміряючись дійти до роботи пішки.

І тут його впіймав Валера!

Вигойдувався маленьким маятничком у прохолодному прозорому повітрі вересневого ранку, знову самотньо, неспроможний узгодити батькову й материну робочі зміни, звиклий до свого вранішнього сирітства, по-своєму мужній, але по-своєму й нещасний хлопчик наших часів, не ждав нічийого співчуття, гордо відкинув би будь-яку жалість, уже вмів цінувати незалежність і нікого б не впустив у світ своєї душі, твердо тупав маленькими ноженятами по тротуару,— майбутній господар і повелитель цього великого слов'янського града.

Твердохліб побачив Валеру вже поперед себе, малий ішов, не озираючись, спокійно й уперто гойдь-гойдь, хить-хить. Ранок був прохолодний, і малий сховав руки в кишеньки штанів так само, як тоді, коли Твердохліб уперше його тут побачив.

— Вале!..— гукнув Твердохліб.

Малий тупав собі далі, не підвладний ніяким зовнішнім подразникам.

— Валера!

Аж тоді він озирнувся і висмикнув рученята з кишеньок, щоб піднести їх на рівень грудей і вдати щось схоже на обійми, і здивовано вигукнув:

— Дя Твердя?

— Ну, Валера! Давно ж ми з тобою не бачилися!

— Дядюня Твердюня?

Він вірив і не вірив, але право власника вже владно промовляло в ньому, Валера вчепився в Твердохлібову руку, допитувався:

— Ви в нас скільки будете?

— Ну, трохи побуду. Мені ж треба на роботу.

— А де ваша робота?

— Вона далеко звідси.

— А там є ваші негорюнчики? Твердохліб розгубився.

— Мабуть, є. Власне, там повно негорюнчиків. Тому я вам про них і...

— А сьогодні ти нам розкажеш про негорюнчиків?

— Неодмінно! Я вже хотів тебе шукати, щоб розповісти про них.

— А чого мене шукати? От ми зустрілися і підемо до садочка...

В дитсадку було те, що й завжди. Діти нічого не забувають. Вигніздувалися на Твердохлібові, мов на розгалуженому дереві, зазирали йому в очі, кожне домагалося свого, але всім хотілося й чогось одного, настирливих відтручували, на занадто набридливих цитькали, а самі допитувалися:

— Дядюню Твердюню, а як розмовляють негорюнчики?

— Вони не розмовляють.

— Як же це?

— Я ж сказав: НЕ розмовляють. Це означає: розмовляють через "не". Наприклад. Ось Валера хоче сказати своїй мамі: "Я сьогодні не їстиму манної каші". У негорюнчиків це вийде так: "Не я не сьогодні не їстиму манної каші". Розумій, як хочеш!

— Дя Твердя! А коли треба сказати: "Я не хочу вчити цей віршик"?

— Тоді так: "Не я не хочу не вчити не цей віршик". І ніхто нічого не зрозуміє, і поганий віршик вам не треба буде вчити.

— От здорово!

— Оце так!

— Дядюню Твердюню, а як негорюнчики сказали б отаке: "Я не хочу спати?"

— Спати все ж треба. Всі люди сплять, щоб набиратися сили для роботи. Але негорюнчики не сплять ніколи, бо вони оберігають наше життя. Тому негорюнчики і слово "спати" вимовляють так: "не спати". У них завжди оце "не", ним вони рятуються від жорстокостей і несправедливостей світу, а ще від горюнчиків, які страшенно заздрять негорюнчикам і роблять їм усілякі капості.

— Дя Твердя! А які це горюнчики? Ви ж про них нам не розповідали?

— Про горюнчиків я розповім наступного разу. А сьогодні скажу тільки те, що горюнчики дуже люблять плакати, тому, підстеживши, де зібралося багато негорюнчиків, наплакують туди цілі озера сліз, щоб потопити негорюнчиків. Тепер ви розумієте, як це негарно плакати?

— Розуміємо! Розуміємо! — кричала малеча, проводжаючи Твердохліба.

А він сам би радо поплакав над собою, та тільки не вмів. Гадав, що вдалося позбутися проклятого "не", віддавши його негорюнчикам, але з жахом пересвідчився, що воно переслідує його невідчепно, і вже він і не Твердохліб, як завжди, а не-Твердохліб і Наталка для нього не-Наталка, і саме життя не-життя.

Тільки прокуратура зоставалася прокуратурою.

Нечиталюк прийшов свіженький, виспаний, готовий до якнайшвидкісного потирання рук, вивернувся на стільці, пограв щоками, підпираючи язиком то одну, то другу, скривився:

— Обстановочка в тебе, га! Убого живеш!

— Мені вже про це казали.

— Хто? Підслідні? Не біда — переживуть! Слухай, старий, знаєш, чого я забрів?

— Скажеш — почую.

— Вітання від Савочки. Ростеш?

— Росту.

— Страшенно інтересується телевізорами!

— Якими — кольоровими чи чорно-білими?

— Старий, ти ж знаєш: тими, що ти копаєш.

— Звідки?

— Не пойняв.

— Інтересується звідки — з реанімації чи з біотрона?

— Уже в рідних пенатах. Проходить стадію реабілітації. Але на роботу рветься з страшною силою! Телевізори — ставка всього життя! Розкопаєш — Савочка на пенсії!

— Скільки разів уже чули!

— Тепер саме воно! Орден, статті в центральній пресі — і на заслужений!

— Боюсь, довго ждати.

— А ти не тягни.

— Само тягнеться.

— Там же народний контроль усе розчистив. Нульовий цикл.

— Отож-бо: нульовий. А докази? Доказів немає — самі припущення та суми збитків. А де сьогодні немає збитків?

Нечиталюк скис. По діагоналі прослизнув до дверей, мовби його тут і не було, тріпнув ручечкою:

— Старий, кріпись!

Що ми знаємо про життя? Мало не щодня у "Вечірньому Києві" траурні рамки, некрологи. Смерть знижувала свою межу, косила вже сорокалітніх: "Раптово помер...", "Після недовгої тяжкої...", "Після тривалої тяжкої...".

Твердохлібові хотілося вмерти. Побував у світі незі-псованому, чистому, безгрішному, молодому, повному надій і щастя, але не втримався там. Виявився недостойним.

І мовби на ствердження його гірких думок з'явилася Косокоса.

— Що це в нас таке робиться,— кокетливо відки-даючи пасмо пишного волосся, що нависало їй на око, забідкалася Косокоса,— що це в нас робиться? Така справа, така група, а жінок туди не беруть, і хто ж не бере? Твердохліб?

— Телевізори чоловічого роду,— буркнув Твердохліб.

— Не зрозуміла!

— Коли будуть радіоли або магнітоли, тоді доручать тобі. По жіночій лінії.

Косокоса оглянула Твердохліба з ніг до голови з погано прихованою зневагою.

— З яких це пір ти став чоловічим родом?

— А ти знаєш, чому мавпи не говорять? — примружився Твердохліб.

— Ах, який учений! І чому ж?

— Бояться, що їх примусять працювати.

— Це що — натяк?

— Ну, ти не боїшся нічого! І базікаєш з ранку до вечора, та ще й іншим заважаєш.

— Грубіян.

— Пробачте за компанію!..

Кожен захищається як може. А тепер слід виявити запал і взятися до роботи, яка рятує нас від тяжких думок, від божевілля і, до речі, не дає вмерти з голоду. Слідчий — кріт істини. Досконале вивчення того чи іншого випадку, предмета, об'єкта, життя окремої людини, вивчення системне, по колу — від найвіддаленіших зв'язків до найближчих, до звичок, гідностей, вад, тут неминуче порушуються природні права людини, але ж не слід забувати, що вона перед цим порушила священне право цілого суспільства. Сказано, що слідчий — дослідник, а відкриття часто трагічні.

А як з телевізорами? Загальна картина вже вимальовувалася. Недосконалість системи виробництво — торгівля — побутове обслуговування неминуче мала призвести до величезних втрат і майже суцільної плутанини та безконтрольності. "Зайві" телевізори виникли у всіх цих трьох ланках, найбільше там, де вони вироблялися. А коли є зайве, його хочеться комусь віддати. Тягли всі, хто міг тягнути. Виносили з заводу деталі, монтували собі системи вдома. Як співають по телевізору в дитячій передачі: "Папа мне принес с работы настоящую пилу". Всьому на світі настає кінець. Бездонною була тільки бочка Данаїд. А тут ніякої міфології. Збитків державі на мільйони. А за мільйони вже й судити мовби не личить. Тут щось вище. Що ж?

Твердохліб жахався самої думки про те, що має їхати на "Імпульс", а треба було їхати. Не шукатимеш же Савочку, щоб посипати собі голову попелом і заскімлити: "Прошу увільнити мене від цієї справи, зважаючи на..." Зважаючи на що?

У Савочки тонкий нюх. Негайно стане копати й неодмінно докопається. До Наталки. Страшно подумати!

Не було вибору: Твердохліб мав їхати на "Імпульс" і вести далі розслідування. І він поїхав і пропадав там до кінця місяця, до себе на роботу тільки навідувався, так що Нечиталюк при зустрічах помахував ручечкою:

— Старий, тобі корисно почитати книжечку "Право на лінощі"!

— Стараюся. Не для тебе — для Савочки.

— У Савочки люмбаго. Зігнуло, як мавпу. Картинка! Хитрим людям треба ходити зігнутими в три погибелі — тоді вони видаються ще хитрішими. А ти, старий, схуд і став стрункіший.