Південний комфорт - Загребельний Павло
В чому він, де?
— А це що за будинок? — вирвала Твердохліба з роздумів Наталка.
— Це колишній дім Балабух. Власне, тут два будинки. Один — вісімнадцятого, другий — дев'ятнадцятого. Ба-лабухи — один з відомих купецьких родів Києва, як і Стрільбицькі, Сухоти, Коробки. Судячи з цих будинків, вони мали не тільки гроші, а й смак. Тепер тут кафе "Запоріжжя". Всередині стилізація під козацький побут, зовні так, як було сто й двісті років тому. Будинки ожили, як оце...— він завагався, але ж набрався сміливості і додав: — Як оце я...
— А хіба ви вмирали?
— Можна сказати: майже...
— Ага,— засміялася Наталка,— тепер ви ждете, щоб я спитала, хто ж це вас оживив? Так?
Твердохліб мовчав засоромлено.
Вони йшли вже по вулиці Жданова в напрямку Поштової площі, до Дніпра, на простори, в безмежність — що може бути прекрасніше! Станція метро виникла на їхньому шляху несподівано й недоречно. І не станція, а просто спуск під землю, східці, бетон, якась неприємна оголеність. Твердохліб спробував перейти на другий бік вулиці, але Наталка не захотіла.
— Це ж метро! — зраділо вигукнула вона.
— Здається.
— Тоді я поїхала! — і вже вниз, уже летить, і босоніжки по східцях — мов кастаньєти.— До побачення! Спасибі за прогулянку!
Недбалий змах руки, не озираючись,— і немає, наче й не було, а тільки примарилося. Зникла, й не знати, коли тепер її побачиш і чи взагалі побачиш. Як той малий Вале-ра, якого можна зустріти рано-вранці, а можна й не зустріти. Дитя випадку для Твердохліба. Не знав його матері, батька, нікого.
Дивно, але Твердохліб ніколи не пробував навіть уявити Валериної матері. Чи могла б бути схожою на неї Наталка? Діти й Наталка? В ній щось було дитинне: природна зграбність, наївна грація, оголена довірливість, гранична простота і розкованість, близькість до природи, до джерел, закоріненість у життя, прорив крізь усі нашарування цивілізації. Дивна річ: на жінку працює переважна частина світової промисловості, а жінка, мовби скидаючи з себе все це шумовиння, щоразу постає перед нами, як у перший день свого творіння. І коли наші скульптори й живописці пробують зобразити жінок-трудівниць у куфайці, в спецівці, в халаті, то зображують вони тільки куфайку, спецівку, халат, а від жінки — сама пляма обличчя, бездумного, плакатно-бадьорого і... неживого. Треба вміти дивуватися або хоча б не бути байдужим. В жінці ми шукаємо одкровень і вічності, яка передається через доброту. Коли Твердохліб уперше побачив Наталку, то видалася вона йому ніби втіленням доброти. Мальвіна, ця зла, вередлива істота, вже не існувала для нього. Чорна іскра захвату пронизала Твердохліба, він умер і народився заново, але вже іншим, не таким, як був досі, може, й не кращим, та зате самостійнішим.
Досі він жив у світі, створеному його уявленнями про порядність, гідність і честь. Його вмовляли (ясна річ, чоловіки!), що кожен чоловік повинен мати коханок,— він не вірив. Коли мав одружитися, то ті, хто штовхав його на це, лякали, що в сім'ях вічні сварки, ворожнеча, лютість... Він не вірив. Як же так,— думав Твердохліб,— а чесність, порядність і найголовніше — вірність? Хіба є для людини щось святіше?
Його ідеалів не потоптали — їх просто відкинули. Це було страшно. Відкинула власна дружина, але його наївність була така безмежна, що порятунку він став шукати знов у жінці, хоч не мав для цього ні досвіду, ні душевної схильнрсті.
Чи подобалися йому інші жінки? Ще й як! Але він ніколи не припускався думки про гріховне, тримався з ними рівно, спокійно, і вони відпадали од нього. Так відпадають верхівки лимонних кімнатних деревець, коли повітря занадто сухе. Жінки бояться сухості, бо вони всі народжені під дощами і райдугами. Недарма ж у Володимира Соловйова Діва Райдужних воріт — символ жіночності, яка покликана порятувати світ. Що врятує цей світ? Тільки здоровий глузд, вважав Твердохліб. А жінка далека від здорового глузду, як і наука, до речі. Бо справжня сучасна наука починається там, де кінчається здоровий глузд... І веде до кінця світу, до речі... Так, так! А хто дав заокеанським політиканам атомну іграшку, якою вони тепер лякають людство? Може, не наука?
Людина жорстокої практики, Твердохліб без особливої шанобливості ставився до всього, що починалося з абстрагувань, часто безплідних, як у багатьох науково-дослідних інститутах. Можливо, нехіть до науковців викликало в нього тривале співжиття з одним із "світил", Ольжичем-Предславським, а може, йшло ще далі, до спогаду про аспірантку інституту держави і права, яка колись пробувала вразити Твердохліба своєю "науковістю", але нічого не досягла, зате, бач, міцно засіла йому в пам'яті.
Аспірантка відбувала у них практику. Спробувала поткнутися до прокурорів, але ті з притаманною їм лагідною настирливістю спровадили її до слідчих, це її, власне, й не засмутило, вона пронеслася на своїх розкішних ногах по безнадійно голих коридорах, рипонула двома-трьома дверима (для годиться, тільки для годиться!), тоді зазирнула до Твердохліба, спитала дозволу зайти, спитала дозволу відрекомендуватись, спитала дозволу познайомитись, спитала...
З його кабінету аспірантка вже не виходила до кінця своєї практики. З'являлася зранку, мов на роботу, витягала стілець на середину кімнати, так, щоб мати змогу показувати і свої дивовижні ноги, і не менш дивовижні груди, і соковиті малинові губи, і сірі очі завбільшки з літаючі блюдця. Закидала ногу за ногу, трусила грудьми, зиркала на Твердохліба відьомськими очиськами, діставала з лакованої торбинки пачку американських сигарет, блискала запальничкою, смачно випускала з тонких ніздрів ароматний дим, ледь розтулюючи малинові губи, повідомляла:
— Я пишу монографію!
І казала ще назву, якої Твердохліб не запам'ятав би навіть під страхом смертної кари. Щось начотницько-ні-комунепотрібне. Якась нісенітниця.
День перший Твердохліб витерпів, вважаючи аспірантку неминучим злом, яке рано чи пізно падає на людину.
Ще два чи три дні просто терпів її. Та коли вона з'явилася й четвертого дня і повторила свій репертуар, він не витримав:
— Слухайте, у мене тут робота, я повинен вести розмови, сказати б, не зовсім приємні... І люди в мене... Ви вже, здається, їх бачили... Невже вам тут цікаво?
— Але ж я пишу монографію! — вигукнула вона,, обливаючи Твердохліба райдужними хвилями сгіоїх очей.
Твердохліб тоді щойно одружився і переживав період деякої одурілості не так від щастя, як від незвичності. На нього б не подіяли навіть чари всього світу, не те що якоїсь аспірантки, хоч, правду кажучи, рідкісно вродливої і привабливої. У своїй одвічній наївності він вирішив, що це чиїсь підступи або й заздалегідь запланована операція для перевірки його вірності. Рука Ольжичів-Пред-славських.
Твердохліб пішов до Нечиталюка й обережно натякнув йому про аспірантку.
— Старий! — з максимальною швидкістю потираючи долоні, закричав Нечиталюк.— Ти чистий і наївний, як янгол! Думаєш, я пропустив такий кадр? Я стелився перед нею, падав на коліна, як раб, звивався, мов змій, гримів грозою — і що ж? Жаль уваги — вона вибрала тебе!
— Ну, це перебільшення,— не повірив Твердохліб, хоч факти свідчили на його користь. Яка користь, і навіщо все це?
— Старий! — ще швидше потираючи долоні (перша космічна швидкість!), поплямкав Нечиталюк.— Ти до неї придивився за ці дні?
— Ну, придивився...
— А ти не вважаєш, що вона для теорії занадто вродлива?
— Яке мені до цього діло?
— Ти для неї авторитет. Думаєш, чого вона вріпилася в тебе? Бо ти зять Ольжича-Предславського! А це світило.
це наука, це чорти його бери, у їхніх сферах... Ти мене розумієш? Вона тут викрасовувалася перед тобою, думаєш, перед тобою? Перед авторитетами, перед Ольжичами-Предславськими, перед теоріями, до яких нам з тобою ніколи не дорости. Збагнув?
— Але ж я Твердохліб, та й усе!..
— Ага! А чий ти зять? Вона тут викаблучувалася й не перед тобою, а... Старий, ти хлопець свій, і я тобі скажу... Я це стерво ловив перед прокуратурою і проводив з нею бесіди на тему, що для теорій вона занадто вродлива, а бог створив її для практики. То, думаєш, як вона мені? Дуже популярно: "Ви — вульгарний тип!" Тоді я їй зустрічне запитання: "Ну, я вульгарний. Згода. А ви ж до кого? До Твердохліба знов?" — "Так, до Твердохліба, бо він благородна людина". Чуєш, старий, ти — благородний, а я — вульгарний тип!
На жаль, у своїй нехіті до всього, що не пов'язане з практикою, вони виявилися спільниками з Нечи-талюком, хоч що таке спільність, хіба не складається вона з безлічі неоднакових уявлень, схильностей, уподобань?
Аспірантка потьмарилася в пам'яті, але не зникла, жила там далі, мов нагадування про якусь недосконалість Твердохлібову, а може, саме вона привела й до Наталки?
Бо аспірантку теж звали Наталка!
Імена можуть невідступно йти з тобою ціле життя, вони сплітаються іноді в такий тугий клубок, що ні розібрати, ні розплутати, ні розрубати...
Може, Наталка виникла в житті Твердохліба саме завдяки тій аспірантці? І тоді наука незбагненним чином проникає в життя непомітного чоловіка, запановує і торжествує там, і той чоловік безсило схиляє голову.
Не знати скільки днів Твердохліб ходив у стані блаженному, так що навіть не вельми уважна до нього Мальвіна помітила і заарканила на чергові іменини до якогось родича своєї завідуючої відділенням.
— Там потрібні блаженненькі — ото якраз ти й знадобишся!
Він слухняно пішов, цілий вечір сидів, слухав дурні тости (неодмінно віршами, бо лікарі вважають, що без них поезія вмре), ще дурніші дотепи, не зважав ні на які шпильки й зачіпки, спокійно всміхався і все думав про Наталку. Прогулянка з нею по Андріївському узвозу, побіля древностей і святинь Києва,— мовби мандрівка крізь віки й крізь долю. Знову й знову згадувалося і те, як вона йшла і не йшла з ним, і її довірливість-недовірливість, і її знання-незнання, і оте миле "цекання": "А це що? А це?" — й навіть її неспогадане зникнення, в якому Твердохлібові хотілося теж знайти якусь чарівливість і надію: адже Наталка пірнула в метро не мовчки і не "прощайте" гукнула, а сказала "до побачення" і обкупала його такою золотою хвилею свого усміху, що він і досі носить у собі це золото.
Серед розкричаної лікарської братії (робота в лікарів пов'язана з таким нелюдським нервовим напруженням, що в ті скупо відміряні долею вільні хвилини вони мерщій намагаються вивільнитися, розслабитися) Твердохліб того вечора був геть чужий зі своєю мовчазністю, спокоєм і, сказати б, блаженністю.
