Південний комфорт - Загребельний Павло
Твердохлібові стало страшно наближатися до цієї летючої істоти, підходити до неї, брати за руку, говорити недоречні, непотрібні слова. Коли б міг мати певність, що Наталка його не помітила, кинувся б кудись убік, заховався за стінами води, втікав світ за очі! Та надто помітний був у своїй незграбності, в смішному для цієї погоди костюмі — не сховаєшся, не втечеш. Та й скільки можна втікати! Наталка вже побачила Твердохліба і засміялася здалеку, махнула рукою, попрямувала до нього, йшла мовби крізь людей, для неї не існувало перепон, перед нею розступалося все живе й неживе, усувалося з дороги добровільно, охоче, з радістю, мабуть, сподіваючись від дівчини радості ще більшої.
Невже таке щастя для нього і тільки для нього?
— Здрастуйте! — сказала вона, морщачи носик.— У вас вигляд нічого. Клопоти позаду?
— Ну, мої клопоти... Вони завжди попереду. Давайте про них не говорити.
— А як у вас з часом? Ми можемо трохи походити? Він з деяким острахом глянув довкола.
— Багато людей? А я звикла на "Імпульсі". Без людей якось і не живеш. Чи, може, вам хочеться втекти?
— Ні, ні! — злякався Твердохліб.— То було... Таке не повториться... Я винен перед вами...
— Ну, яка там вина? От у мене був чоловік спортсмен, чемпіон Олімпійських ігор з веслування. Отой утікав!
На тренуваннях гибів удень і вночі. Байдарка. Уявляєте? Не човен, а якась шкаралупка. А він здоровило майже двометровий, дев'яносто вісім кілограмів ваги! Я не могла дивитися на ту байдарку. Перекинеться — і... То й що? Восени на Матвіївській затоці ганяли вони туди-сюди свої шкаралупки, його байдарка — брик, він у воду, махнув двічі рукою — і нема. Хлопці думали: жартує. А в нього серце зайшлося від холодної води — і він на дно каменем...
Твердохліб ладен був застогнати: і по телефону, і при зустрічах чоловіки, чоловіки, чоловіки.
— Слухайте, Наталю... Я, звичайно, ніякого права на вас... Але ж майте жалість! Ви мені пускаєте туману в очі оцими страшними розповідями.
— Ви можете взяти мене під руку? А то ми неначе в суді. У вас м'яка рука. Будьте вдячним. Я хочу вас розвеселити.
— Добрі веселощі: щоразу новий чоловік, і щоразу інша смерть: то повісився, то розбився, то втопився...
— Ще не розказала про того, що згорів, і того, який отруївся, і який...
— Досить, досить!.. Ви мені пробачте, але скільки вам років?
— Стільки — скільки є. Хіба вам не однаково? Хіба ви не звикли до жахів? І до того, що вам ніколи не кажуть правди.
— Це напочатку. Кінчається завжди правдою.
— Ну, то й у мене, може, так скінчиться. А тепер ходімо кудись, раз вам тут не подобається. Куди ми підемо?
— Я не знаю,— розгубився Твердохліб.
— Ви могли б запросити мене в кафе або ресторан, на танці, в кіно, я там знаю! Ви любите танці?
— Не люблю.
— А що ж ви любите?
— Просто ходити по вулицях і думати. От... Ви були на Андріївському узвозі?
— Спитайте, де я не була? Я ж киянка з діда-прадіда! Киянка, а живе в гостинці. Навіть Твердохліб нарешті
перейнявся її грайливістю чи то навмисною, а чи й справжньою. Він рішуче повів її у вильот вулиці Паризької комуни.
— Коли так, то ми підемо туди, де трудилися ваші предки. Не маю сумніву, що саме ваш предок тягав волами дуби при Ярославі для городень у валах і жив коло боярського двору на нинішній Стрілецькій, а тоді на згарищі після орди Батия інший ваш предок поставив уже цілий двір, у якому мав притулок і купець-іноземець при Литві, і міщани при польських воєводах, і козак за Хмеля, і священнослужителі, і стрільці за царя Петра Першого, і ремісники у вісімнадцятому столітті, і робітник з "Арсеналу". Дерево й глина — ось і все, що значило ваш рід і ряди поколінь на тому самому місці, де тепер уже й каменю, з якого будували барикади арсенальці, не побачиш, а тільки скло, бетон, залізо і ваші шкарубкі пальчики, яких не захищають навіть дитячі соски, які ви надягаєте на них під час роботи...
— Ага, ви помітили соски? Це така охорона праці. Самі вигадуємо.
— Я спостережливий. Це мій фах.
— Невже спостережливий! А що я — киянка?
— А хто ж ви? Киянка од справіку. Хвилі навал на місто. Напади. Наїзди. Загарбання. Руйнування. Пожежі. Нищення. І за все розплачуються жінки. Чоловіки або вбиті, або відступають, жінки завжди лишаються. Гірка кров нашесть у жилах киянок.
— І в мене гірка кров? А коли я скажу, що ніяка не киянка? Що я з Бобрика або з Веприка?
Ця жішса могла спантеличити будь-кого.
— З Боб...
— Бобрик. Чернігівська область, а Веприк — Полтавська. Вибирайте!
— Я не знаю. Зрештою: яке це має значення?
— Ага, яке! А для мене ось таке! Вам усе однаково. Ви хто — киянин? Потомствений? А я — з Бобрика!
Він бовкнув дурницю, яка мало не призвела до катастрофи:
— Ваш Борисоглібський сказав: киянами тепер не народжуються, а стають.
— Мій? — Уперше він бачив Наталку розгніваною. Смагляве обличчя не зблідло, а мовби посіріло, очі палали, тонкі ніздрі дрижали від обурення.— Можете забрати його собі!
— Я не так сказав... Не те мав на увазі.— Вони якраз переходили площу з урядовим будинком, що нависав над ними тисячотонною сірою колонадою.— "Ваш", тобто вашого об'єднання "Імпульс"... Я саме це хотів...
— А в об'єднанні, думаєте, всі золото? Вісім тисяч чоловік — і всі ах-ах? Аби ж то! А цей Борисоглібський... Потайний... Потайний... Тишком-нишком... Та ну його!
Ви там копаєте ці телевізори, то докопайтеся і до Бори-соглібського... Куди ви мене ведете?
— Я ж казав: на Андріївський узвіз.
— А що я там не бачила?
— Ну... Ця вулиця ніби заново народилася... Всі будинки реставровані, вони стали такі, якими були при своєму народженні... Воскресіння вулиці до 1500-річчя Києва.
Наталку, здається, ніщо вже не цікавило після її несподіваного спалаху, але за останні Твердохлібові слова вона вчепилася.
— А ви брали участь у святкуванні 1500-ліття?
— По телевізору.
— І ніде не були?
— Мене, мабуть, забули запросити.
— Ну, а на стадіон? Невже ви не могли дістати квитка?
— Там було жарко, а я не люблю спеки.
— Та ви смішний!
— Я це знаю.
— Ну, не сердьтесь. А я — так і на урочистому засіданні, і на стадіоні, і на прийомі в міськраді. Уявляєте: в залі засідань поставили довгі столи — і всі гості...
— Ви ж депутат міськради.
— Думаєте, всі депутати там були? Десять, може, двадцять... Гостей же скільки! З Москви, Ленінграда, з усіх союзних республік, з усіх наших областей, з ЮНЕСКО. Головуючий проголосив тост за робітничий клас Києва, назвав і мене...
— Я б теж вас назвав.
— Ви, мабуть, оратор?
— Ні, я художник.
— То це ви так розмалювали тут будинки?
Вони вже йшли вниз по Андріївському узвозу. Оновлений старий Київ. Ожилі будинки, мов воскреслі люди. Впізнаєш — і не впізнаєш. Обриси, фасади, карнизи, вікна, колір...
Твердохліб не дивився на будинки — дивився тільки на Наталку. Може, він справді мав стати художником? До того ж тільки портретистом і тільки жіночим. Адже бувають жіночі кравці, перукарі. Але ні! Був надто далекий від грубої реальності цих професій, хотів мати справу з ніжними, майже невловимими барвами, якими намагався схопити непередаваність ніжної Наталчиної шкіри, теплої, еластичної, пружної, атласної, шовковистої, крізь яку ніби просвічувалася навіть душа. Хто дарує жінкам цю шкіру і чому згодом так жорстоко відбирає, підмінюючи якимсь шкураттям? Наталка не давала часу задумуватися.
— А це що? А це? А це?
— Ви ж киянка.
— То й що? Хіба можна знати весь Київ?
— Треба.
— А коли я з Бобрика?
— Ну... В цьому немає нічого такого...
— Ага, такого! Вам треба, щоб неодмінно чистокровна! Хай і в норі десь живе, на якійсь Мишоловці або на Лисій горі, а вранці виповзе, обтруситься — і вже ось вона! Париж і Лондон!
Тоді несподівано:
— Мені подобається, що ви такий задуманий. Чи, може, ви переживаєте?
— Переживаю?
— Ну, дружина десь удома сидить, а ви тут... Гуляєте...
— Вона не сидить... Будьте певні: не сидить.
— А що ж вона робить?
— Не сидить! — повторив він уперто.
— Ви злякалися, що я читатиму вам мораль? А що ж ми поганого робимо? Ходимо, дивимось, говоримо... Хіба заборонено?.. І нічого такого... Правда ж? Мені подобається ще, знаєте, що?
— Що ж саме?
— Те, що ви не нахаба. Це тепер така рідкість! Нахаби тепер модні. їх розплодилося, знаєте, скільки! Коли я почула, що ви слідчий, я злякалася. Думала: хам, грубий, безжалісний чоловік. Не хотілося на вас і дивитися. А тоді щось підказало: дурна, він не такий! Тепер бачу. А це що за будинок?
Йому було легко з нею. Відлетіли кудись літа, турботи, обов'язки, переживання, взявшись за руки, безжурні, мов діти, вони забули про все на світі, якась летюча сила підхопила їх і несла вниз по узвозу, далі, далі, від Андріївської церкви з її неповторним барокко, яким захоплювався навіть співець бароккального латиноамериканського життя Карпентьєр; від Замкової гори, що костру-батилася правобіч своїм незграбним тілом, понівеченим, ніби поплутані історичні згадки про неї; повз дім Булгакова, де жили колись народжені письменницькою уявою Турбіни і чимось схожий на Твердохліба не пристосований до життя добрий і наївний Ларіосик; повз відреставровану корчму, яка видавалася осередком високої цивілізації порівняно до темних під'їздів, де похапцем розпивають "банку на трьох".
Старі камені, сонце і золото, зелене листя і шерех підошов по тротуарах. Щоб збагнути це місто, не досить гуляти отак по його вулицях, сидіти в кімнатах, дзвонити по телефону, дивитися у вікно, не досить декорувати свою уяву картинками, взятими напрокат з довідників, вітрин, фотографій, листівок, навіть з картин Пе-трицького, Глущенка, Шишка чи з кінофільмів Довженка "Щорс" або "Арсенал". Київ треба розглядати не знизу, не з дна вулиць, а згори, з пташиного польоту, з несподіваних точок, і тоді відкриється безмежне диво, м'які лінії, таємничі падоли, старі загадкові будинки, несподівані, як крик, як тихий спів, як дитяче личко. Це місто має свій стиль духу, який приваблював геніїв і загарбників, задумливих мислителів і великих бунтівників. Тут були хозари й угри, князі Олег, Святослав, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах і Юрій Долгорукий, Батий, Плано Карпіні, араби, візантійці, легендарний апостол Андрій і Богдан Хмельницький, Сковорода, Пушкін, Гоголь, Шевченко, Бальзак, Ференц Ліст, декабристи, Кибальчич, родина Ульянових...
Дух Києва.
