Південний комфорт - Загребельний Павло

Може, й не було того погляду, але слова "не судити" призначалися і йому теж. Прощення. Судити — не судити. Всього-на-всього дієслово. Потішимося й заспокоїмось. Засуджувати — осуджувати. Хто ж осудить людину, яка хоче здійснити своє природне право бути щасливою?

А він не хотів, а тільки спробував. Незграбно і невдало.

Сніданок закінчився благополучно, і день минув теж благополучно, а в понеділок зранку Твердохліб намірився піти до Савочки і заявити: увільніть мене від телевізорів, на "Імпульс" не можу! Савочка, ясна річ, відповість: "Синок, у нас не втікають. Нікуди. Ми — на краю". Тоді що?

Савочки не було. Знов у лікарні. З Нечиталюком говорити однаково, що ходити по кротовищах. Слово скаже, а два — натяки. І фальшиві втішання: "Старий, не треба драматизувати події! Бери приклад з нашого шефа!" А сам побіжить до Савочки в лікарню і накапає. Гоголь казав про таких: "Вони сповнюють ябедою департаменти".

Ах, як тяжко було Твердохлібові!

А життя тривало, і що йому до чийогось там настрою або й трагедій. Прийшов Луноход (він входив до Твердо-хлібової групи), всівся, довго сопів, тоді пробухтів:

— Знайшов лаз до Борисоглібського. Твердохліб промовчав.

— Можна прищемити самого Борисоглібського,— крикнув Луноход так, що вже не станеш вдавати, ніби недочув. До того ж вдавана глухота — це козир самого Лунохода.

— Чи не занадто високо? — обережно поцікавився Твердохліб.

— А що? Влюблятися — то в королеву.

— Ну, любові я тут не бачу. Нерозумну поспішливість — так.

— Не чую! — крикнув Луноход.

— Ми домовилися,— не підвищуючи голос, говорив Твердохліб,— ми домовилися як? Починати з найменшого, йти від початків, терпляче шукати ниточку, яка виведе до клубка. А ти одразу на саму гору! Ще б за генерального директора взявся.

— А що? Я й за генерального! Бачив, де в них майстерня "Побутрадіотехніка"? Навпроти прохідної "Імпульсу"! А хто дозволив її там ставити?

— Гаразд,— спокійно подивився на Лунохода Твердохліб.— А хто забороняв? Може, це для зручності.

— Чиєї, чиєї зручності? — зареготав Луноход.— А ти звернув увагу, яка то майстерня? Точно під корпуси "Імпульсу". Зменшена копія. Та сама архітектура, ті самі будівельні матеріали, навіть електричний годинник над входом такий самий. А міністерства різні!

— Не бачу, що тут поганого. У тебе є факти?

— Відкрили в себе під боком лавочку і спускали там за півціни нові телевізори, оформляючи їх як відремонтовані з безнадійних.

— В тебе є докази?

— Є версія! А докази будуть!

— Принеси мені докази. Версії можеш лишити собі.— Твердохліб підвівся, підійшов до Лунохода.— Я не міг тобі цього сказати, але тепер скажу, користуючись тим, що на якийсь час очолюю групу, ну, ти сам розумієш. Не можна піддаватися емоціям. Емоції заводять нас занадто далеко. А як для юриста, скажу тобі, емоції приховують од нас суть найважливіших конституційних гарантій. Закон говорить, що для того, аби злочин був покараний, він повинен бути безсумнівним. Будь-який сумнів має тлумачитись на користь оскарженого. Ти це знаєш, але не хочеш брати до уваги. Дозволь, я скажу тобі ще одне. Ми не в однаковому становищі — я розумію. У тебе велика сім'я, тобі тяжко, в тебе немає і стільки часу, і такої змоги, як у мене... Коротше: хто з нас читає вождів революції не тільки готуючись до політінформацій? Лектори, пропагандисти мають час і можливості, яких не маєш ні ти, ні наші товариші. Ну, це преамбула, як висловлюються дипломати. Ближче до суті. У Маркса є думка про те, що жорстокість характерна для законів, продиктованих боягузтвом, тому що боягузтво може бути енергійним, тільки будучи жорстоким. Ти вловлюєш суть? Треба остерігатися енергійності, викликаної боягузтвом.

Луноход на цей раз не вдавав, ніби він недочув. Маркса треба чути, але, крім Маркса, тут був ще цей Твердохліб з його теоріями, які здатні тільки загальмовувати механізм слідчої дії.

Він грюкнув стільцем, всім своїм важким тілом подався до Твердохліба, але вчасно схаменувся, махнув важкою волохатою рукою, посунув до дверей, бурмочучи:

— Ахінея і беліберда! Ахінея і...

Твердохліб сумно всміхнувся. Ленін казав, що, крім закону, є ще культурний рівень, який ніякому закону не підкориш. Найкращі закони втрачають свою силу в недосвідчених, грубих або несумлінних руках. Навіщо Савочка набрав собі таких людей, як цей Луноход? Шкодував, що не гукнув йому навздогін: "Бути справедливим не означає бути дурним!" Хай придурюється, що недочув, але хай знає.

Згадалися насмішкуваті слова Тещиного Брата: "Всі хочуть судити!" Коли б хто знав, яка це тяжка ноша. Нелюдськи тяжка. Суддя одразу судить найперше самого себе, а вже тоді звинуваченого. Де межа витривалості людської душі, і де брати силу, щоб усе життя здійснювати страшний вибір між дозволеним і недозволеним? Чи не тому в усіх прокурорів, яких знав Твердохліб, його завжди вражала якась особлива виснаженість на обличчі. Шкіра обличчя старіє у них ніби в жінок, знебарвлюється, висихає, мертвіє від того пекельного полум'я, що спалює серце, наближене до болів і нещасть світу на відстань недозволену. Ніхто цього не розуміє, і прокурорів не люблять. Навіть Лев Миколайович Толстой, цей, може, найсправедливіший з письменників, для прокурора у "Воскресінні" знайшов тільки слова зневажливі. А чого ж ти хотів? — спитав себе Твердохліб. Література завжди вважалася втечищем свободи, тому справжні письменники не могли прихильно ставитися до тих, хто відбирає цю свободу в людей. Поети не оспівували меча правосуддя, а знаходили для нього тільки такі слова: "О, сколько тусклой скуки в сверкании меча!" 1 (1 Ф. Сологуб) Не було і не буде в книжках героїчного образу тюремного наглядача. А судді: або ж гоголівський Ляпкін-Тяпкін, який брав хабарі "борзыми щенками", або суддя Брідуа в Рабле, що виносив вироки, метаючи гральні кості.

І серед тих безнадійно гірких думок зненацька пролунав телефонний дзвінок, який звістував визволення з полону туги. Всі дзвінки однакові, але цей був особливий. Твердохлібове серце, що майже вмирало вже, стрепенулося, ожило, засміялося, він ухопив трубку і викрикнув, ще коли вона летіла до нього назустріч, у простір, піднесено й радісно:

— Я слухаю!

— Це Твердохліб? — спитала трубка Наталчиним голосом, у якому вловлювалася ледь чутна насмішкуватість, вловлювалося знущання, а може, й зневага, і Твердохліб миттю згас, потьмянів і тьмяним голосом підтвердив:

— Так, це я. Простіть мене, Наталю.

— Хіба ви провинилися? — засміялася вона.

— А в театрі. Я повівся просто ганебно...

— Ах, я забула спитати: у вас тоді все закінчилося благополучно? Я так зрозуміла, що ви помітили якогось злочинця і...

— Не смійтеся, прошу вас...

— Та я справді... Шкода, що ви не дослухали опери. Віолетта вмирала — просто чудо! Але ваша професія — я вам не заздрю. По-моєму, тепер усі чоловіки такі, їх висмикують з-за столу, з постелі, знаходять у відпустці... Мого чоловіка знаходили навіть тоді, коли ми йшли на прогулянку по місту або їхали збирати гриби... Негайно, негайно, бігом, швидше! Ну що це за життя!

— Це того прокурора?

— Якого прокурора?

— Якого прокурора? Ну, ви ж розповідали мені про свого чоловіка прокурора, який...

— А-а,— вона сміялася довго й охоче.— Ні, ні! Це я про льотчика...

— Про льотчика?

— Ну, льотчик-випробувач... Я вам не розповідала? Так само зривався і біг до своїх літаків, як ви. Загинув на Житомирщині. Йому кричали по радіо, щоб катапультувався, а він хотів урятувати літак. Врізався в болото на таку глибину, що досі не можуть знайти...

— Чому ви смієтесь? — злякано поспитав Твердохліб.

— Я? Сміюся? Невже? То вам почулося. Я вам подзвонила знаєте чого? Сьогодні в мене перша зміна була, після четвертої я вже вільна, і десь о сьомій буду коло Г ол овпоштамту.

"А я гибітиму над своїми паперами отут",— хотілося сказати Твердохлібові, але голос промовив зовсім інше:

— Коли дозволите, я теж хотів би бути там...

— Я? Дозволяти? Хіба ви не вільний громадянин? Сміхом почала, сміхом закінчила розмову, а він сидів,

тримав у руках телефонну трубку і не наважувався покласти її на важелі.

В пітьмі моєї туги безумно-руйнівної...

Ще зовсім недавно київські закохані тулилися в тісному просторі між вугластих колон Головпоштамту, вперто не бажаючи вийти на простір Хрещатика. Але ось до 1500-річчя Києва колишню площу Калініна зробили площею фонтанів (тепер вона носить ім'я Жовтневої революції), і магічний голос води прикликав до себе всіх шукачів краси, тепер колони поштамту слугували тільки давнім символом, за традицією зустрічі призначалися біля них, а насправді їх перенесено на гранітні плити нової площі, де дзюркотіння і хлюпання, райдуги бризок, голос води і дух води. Старі київські водограї — в Золотоворітському сквері, коло театру Франка, біля філармонії — здебільшого стояли сухі: чи то хтось економив воду, чи, може, це вважалося своєрідним київським стилем. Тому, коли дружно вдарили струмені шумкої води на новій площі, запопадливі комун-госпівці мерщій простягли свою загребущу руку до вентиля, і водограї замкнено о пів на дванадцяту ночі. Мовляв, ресторани й кафе зачинено, завтра трудовий день, отож, всім додому час, час і пора, а фонтани теж хай спочинуть.

Сталося непередбачене: цілі натовпи зібралися на оновленій площі опівночі і ходили по ній скандуючи: "Давай воду! Давай воду!", поки вода справді знов задзюркотіла в фонтанах і можна було йти спати з відчуттям свята в грудях.

Твердохліб, йдучи на роботу, щодня минав площу з водограями, але йому жодного разу й на гадку не спадало прогулюватися там. Вважав, що це заняття або ж для приїжджих, або для нероб.

А сьогодні сам приєднався до цих зневажуваних у думці людей і виявив, що всі вони якісь піднесені, гарні, привабливі, молоді, і ти коло них теж стаєш молодим-молодим, легшим, щасливим, тобі теж передається чистота цих людей, їхнє здоров'я, сила, повнота життя, мов у достиглому червонобокому яблуці.

День був по-літньому теплий, жінки вирядилися у все легке, летюче, чоловіки були в безрукавках, у модних сорочках "сафарі", здається, тільки Твердохліб всунувся між цю розвеселену юрбу в чиновницькому костюмі й у галстуці, та він не встиг відчути своєї невідповідності загальному настрою, бо побачив Наталку.

Знову була у легенькому платтячку без рукавів, ішла, ніби скрадаючись, майже не наступала на кам'яні плити, підтанцьовувала в повітрі, помагала собі в тім летючім танці руками, всією постаттю, ішла ніби втілення недосяжної чистоти і первозданності.