Південний комфорт - Загребельний Павло
Тоді й доводилося жінці приходити на поміч. Чоловіки звикли до цього ласкавого покровительства і якось не зауважували, що перед ударами долі жінки були так само беззахисні, як і вони самі, бо доля — це те, що стоїть понад усім і найближче дотикається до життя людського, де нерозлучно переплетені народження і смерть, біль і щастя, зло і добро, кара і милосердя. Жаліти, помагати, співчувати, ждати чоловіка поконаного, розбитого, зрозпаченого, щоб утішити, покласти добрі, теплі руки на чоло, обняти, приголубити — це стало покликанням жінки, її призначенням на землі і на небі, й чоловіки охоче приймають жіноче добре заступництво (в середньовіччі існував звичай, за яким незаймана дівчина могла врятувати від смерті приреченого, беручи з ним шлюб під шибеницею або коло плахи) і навіть узаконили його, витворивши цілі священні культи матері-заступниці, а душі свої наповнивши невичерпними запасами егоїзму.
Що ж, Твердохлібові теж хотілося побути егоїстом. Може, вперше в житті, але закортіло. Звиклий усе виважувати правом, він не думав тепер ні про яке право, він втомився виборювати справедливість для інших, усе для інших, ніколи не дбаючи про себе. Занурений у людський бруд, втомлений від споглядання злочинів, Твердохліб як ніколи запрагнув чистоти коли й не від самого себе (не відчував у собі достатньо живлющих джерел), то бодай біля себе. Розумів, що це егоїстично, що не має на це ніякого права, але хіба ж бажання узгоджуються з правами? Вони можуть підкорятися їм, нагинати перед їхньою суворістю свої тендітні постаті, але однаково живуть, як трава під снігом, і тільки й ждуть ласкавого сонця, яке розтопить холодну кору. Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. Навіть геній, навіть геній міг так сказати!
І все ж почуття порядності стримувало Твердохліба від нерозважливих вчинків, кілька днів він намагався не думати про Наталку, а коли образ її виникав перед ним і коли серце йому в грудях боляче стискувалося, він гримав на себе: чого ти чіпляєшся до цієї дівчини!
А в самого вже визрівав план не ждати дзвінка, не бути безпорадною жертвою, а виказати сміливість, винахідливість, твердість у поведінці, в інтересах слідства (аякже!) піти до Наталки на депутатський прийом, просидіти біля неї цілий день, слухати, що їй кажуть виборці, що вона відповідає. Наталка представляє колектив "Імпульсу" в міськраді, робітники знають, що в об'єднанні ведеться слідство, до Твердохліба прийде не кожен, а до свого депутата можуть прийти. Ну, ну, слідство з допомогою депутата? Щось нове в юридичній практиці! А якої заспіває Савочка, почувши про таке "новаторство"?
І знов чутлива душа Наталчина вчасно вловила тривожні хвилі Твердохлібової збентеженості, і вона подзвонила йому, не ждучи, поки стан його печалі дійде до критичних меж.
— Ц| я,— сказала вона.
Він закляк біля трубки і не міг мовити жодного звука.
— Ви мене чуєте?
— Чую,— промовив Твердохліб чужим голосом.
— Що з вами? Ви не хворий?
— Я просто... у відчаї...
— Щось сталося?
— Був у відчаї... Але тепер... Ваш дзвінок...
— А-а, дзвінок,— вона засміялася.— А я подзвонила спитати: ви в оперу ходите?
— В оперу?
Коли б це спитав хтось інший, він би сказав: "А що там робити?" Для його простої натури благоговіння було чуже, а там треба благоговіти до останньої ноти. Теща, звичайно ж, просвітила свого зятя, і Твердохліб вивчив мало не весь репертуар славетного Київського оперного.
Чіпка його пам'ять схоплювала все в цьому роззолоченому світі невідступного свята, стихії звуків, кольорів, ритмів життя, його урочистості й тривожності, він міг тепер підтримувати розмову з Мальвіною Вітольдівною, жонглювати термінами, називати імена. Та поки мозок напружувався, щоб не осоромити свого власника, душа його спала, і в Твердохліба часто виникала думка, що люди тільки вдають, ніби так глибинно проникають у суть музики, а насправді всі такі, як і він. А може, він несвідомо лякався музики, бо любити її могли тільки безнадійно самотні люди, а він не хотів визнавати своєї самотності.
Наталці він відповів бадьоро:
— Щодо опер, то я знавець.
— А в мене є квитки,— повідомила вона, і Твердохліб спробував уявити вираз Наталчиного обличчя. Нічого в нього не вийшло: забракло досвіду. Але треба було щось казати, щоб якомога довше чути цей голос, примхливий, але й з обіцянкою, неслухняний, але й добрий.
— Квитки?
— Уявіть собі: два!
Можна гратися, можна загравати. Останнє відпадає. Ось зараз вона, досхочу награвшись, повідомить, що йде в оперу з тою самою подругою, яка ждала її тоді, коло прокуратури, або з міфічною тіткою Мелашкою.
— А що там у них? — мляво поцікавився Твердохліб.
— Прем'єра "Травіати".
— Як прем'єра? Вона йде в них уже півстоліття!
— Нова молода співачка. А до неї приїздить наш уславлений баритон.
Твердохліб знав того баритона. Добре співав, але не уникав конфлікту з законом за спекуляцію "Волгами". Здається, перепродав їх штук сім. Довелося переїхати до іншого міста. Тепер — на гастролі.
Наталці набридло Твердохлібове сопіння біля трубки, вона, мабуть, спересердя тупнула ногою:
— То ви йдете чи ні?
— Але ж мене ніхто не запрошує.
— Я запрошую! Вам цього мало?
— Я не міг про таке й мріяти.
— То помрійте. А в суботу я вас жду біля театру...
В суботу Твердохліб працював. Але ж не вночі! Ну, вдома можна пояснити, хоч, правду кажучи, ніхто не питає в нього ніяких пояснень, і його життя далі й далі вганяється в колії паралельних існувань з Мальвіною. До опери слід було б відповідно зодягнутися, але Твердохліб так і пішов у своєму пом'ятому костюмі й стоптаних черевиках, щоправда, одягнув білу сорочку і новий галстук.
Вересневий вечір, як завжди в Києві, був теплий, жінки йшли до театру, зодягнені по-літньому, тож Твердохліб сподівався побачити Наталку в якомусь з її безрукавних яскравих платтячок, та його погляд марно коззав по голоруких і тонкоруких. Може, черговий її жарт? Призначила зустріч, а сама не прийде? Та не встиг він по-справжньому стривожитися, як щось доторкнулося йому до ліктя, Твердохліб озирнувся і сторопів. Наталка — не Наталка, вона і не вона, її очі, її волосся, її маленьке радісне личко, а одягнена, як деякі київські дами, в імпортний костюм, у щось фінсько-японське чи фран-цузько-фееренське, в стандартизовану уніформу конфекційної моди, яка нищить жінок і тілом і духом, перетворює їх на якісь імпортні тіні, на символи здобич-ництва і удачливості. Від тещі він перейняв високу науку жіночого вміння одягатися. Теща вважала, що жіночий костюм — тільки для роботи або на базар. Для театру — тільки плаття, і тільки святкове! Мальвіна теж уміла одягатися, і тепер він проклинав свою спостережливість і перебірливість. Щоб відігнати од себе ці недоречні почуття, Твердохліб мерщій усміхнувся до Наталки, але так блідо й вимучено, що вона стривожилася:
— Що з вами? Ви не хворі?
— Ні, ні, я в порядку. Боявся, що вас не буде. Тепер він уже зрозумів: костюм вразив його не сам
по собі, а приніс передчуття якоїсь тривоги або й нещастя. Може, Наталка навмисне одягла його, щоб підкреслити той нездоланний бар'єр, який стоїть перед ними і якого усунути не зможе ніхто і ніщо: вік, становище, освіта, професія... Твердохліб — свої стоптані черевики, Наталка — костюм для президій. І мовби на підтвердження його страхів і перед театром, і в фойє, куди вони впливли в потоці святкових людей, лунало:
— Добрий вечір!
— Здрастуйте!
— Вітаємо вас!
Усі вітання призначалися Твердохлібові та його супутниці, а тим часом він не знав жодного з тих, хто до них звертався.
— Це до вас? — пошепки поспитав він.
— Мабуть.
— У вас тут безліч знайомих!
— Я ж не так засекречена, як ви.
— Ну, який там я засекречений!
— Слідчий в особливо важливих справах!
— Хіба я казав про це?
— Всі й так знають!
— Звідки?
— А ви хотіли про всіх усе, а про вас щоб ніхто нічого? Так не можна. Так не буває. Рано чи пізно на вашому шляху з'явиться зацікавлена особа і...
— Зацікавлена? Хто ж?
— Припустимо, що сьогодні — це я.
Він хотів поремствувати, мовляв, чому тільки сьогодні, але не став випробовувати долю. Купив програмку, вони переконалися, що Віолетту справді співає не Мірошниченко (гастролювала десь за океаном), а молода, ще маловідома співачка, а її партнера — прославлений баритон. Тоді Наталка запропонувала:
— Хочете, піднімемося в верхнє фойє, подивимося на портрети корифеїв?
— Ви часто буваєте тут?
— Чому ви так вирішили?
— Знаєте, де й що.
— Це можна взнати за один вечір.
— А для мене театральна архітектура назавжди залишиться незбагненною. Коли б я писав детективні романи або ставив пригодницькі фільми, то вибирав би місцем дії театральні приміщення. По-моєму, нічого таємничішого і заплутанішого на світі немає.
— Навіть для слідчого?
— Слідчі такі самі люди, як і всі.
— А я думала: це люди незвичайні.
— Незвичайні он на портретах...
Вони подивилися на корифеїв, у фойє вже було порожньо, бо люди квапилися зайняти місця в залі. Наталка не вела туди Твердохліба, а він сам теж не дуже поривався, передчуття нещастя переслідувало його настирливіше й настирливіше, воно було і в оцій передчасній пустельності фойє, і в його різучо-білому освітленні, і в дзеркалах, що націлювалися зі стін на Твердохліба, мов роззявлені пащі незнаних потвор.
Вони ввійшли до залу, коли вже згасло світло.
— Який у нас ряд? — нахилився до Наталчиного вуха Твердохліб, збентежено вловлюючи пахощі її парфумів і молодого, чистого тіла.
— Третій. Ліва сторона.
Твердохліб молив бога, щоб місця виявилися крайні, але не вийшло, довелося пробиратися до самої середини ряду, зачіпати людей полами піджака, наступати на ноги, слухати шикання і деякі не зовсім приємні слова.
Диригент стукнув паличкою по пульту, оркестр завмер, зараз злетять перші звуки великого Верді, а Твердохліб ще досі незграбно вмощувався між Наталкою і якоюсь огрядною дамою. Сусідка виявилася терплячою, не сичала на Твердохліба, сиділа з тою недбалою напруженістю, яка свідчить водночас про вихованість, але й про байдужість. Що їй Гекуба! А тут можна було б сказати: "Що їй Феміда і її скромний служитель!" Вона в одному з найкращих оперних театрів світу зараз слухатиме одну з найкращих опер у світі — хіба цього не досить?
Нарешті вмостившись і переконавшись, що Наталка всілася вигідно і, як досвідчена театралка, досить упевнено, Твердохліб ледь скосив око на сусідку ліворуч і вмер: то була знайома йому вдова одного з київських світил.
