Правда і кривда - Стельмах Михайло

— І, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене?

— Хто я буду? — перепитав Марко. — Я той, хто хліб, а як нелевує. Ще вам якісь анкетні дані потрібні?

— Ідіть ви під три чорти! — вигукнув, шаленіючи, Кисіль.

— Я вже там був! — одрізав Безсмертний. Кисіль нагнувся, схопив шапку і кинувся до дверей. Коли вони з грюкотом зачинилися, Броварник похитав головою і сказав:

— До булави ще треба й голови... Прощай, відсталість.

—— Хіба ж так можна, — забідкалась дружина. — Тепер він насолить тобі.

— Ет, нічого мені не буде до самісінької смерті.

— Що це за одно гостювало, таке непривітне і довбнякувате? —запитав Марко.

— А ти й не знав? — здивувався господар. — Це ж Кисіль!

— Перевертня Адама Киселя з історії знаю, а цього — ні. Хто ж він?

— Як тобі сказати, — замислився Броварник. — Люди його прозвали Приїхав-Поїхав. Це його суть: приїхав, не розібрався, накричав і поїхав. А служба його — начальник обласного управління сільського господарства.

— Грізного маємо погонича, — зітхнув Марко.

— Грізний, та не до всіх. Перед вищим начальством — він з шовку витканий. Там і приязнь має, і посмішкою виграє, а в селі тільки й чуєш од нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось юшку зроблю!" Цей, напевне, довго буде їсти начальницький хліб: людей підбирає тільки з чистими анкетами або за чиїмись срібними дзвінками, працює тільки за вказівками. Самостійно теж може, але не поворухне навіть пальцем, щоб хтось потім і не подумав чогось про цей палець. Твоє здров'я, Марку.

— За нашого Соняшника!

— Не забув мого прізвиська? А все-таки селянин — це соняшник?

— Соняшник.

— От закінчиться війна, підлікуємо свої рани, розв'яжемо різні вузли й вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнішими були, і таки потягнемось і дотягнемось усім цвітом до сонця. Таку, а не інакшу віру маю в голові.

— І я такою живу.

— Отож воно й є. І знову-таки повернусь до соняшника. В повне літо, після цвітіння, кожну його зернину вінчає золота корона, кожна зернина тобі прямо королевою пишається. А чому ж так бояться пишатись людиною різні киселі? Бо любов у них одірвалась од серця, мов яблуко-червивка від яблуні. От коли буде директива про любов до людини, тоді й киселі заговорять про неї з різних трибун.

— Ще й як заговорять.

— Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? — вже строго допитується Броварник.

— Хіба ж це від мене залежить?

— І від тебе. Скромність скромністю, а державне діло вище за неї.

— Так що ж мені робити: на трибуну вилазити і кричати, що й хочу бути головою?

— Не тумань мене трибунами. Ти що, хитрувати сюди приїхав? —вдарив кулаком по столу.

— Ні, приїхав... просити допомоги.

— Допомоги? Чим же я тобі пособлю?

— Не мені, нашим коням, бо вже останніми сльозами плачуть вони. Старцем приїхав до вас.

— Не кажи такого: брат до брата, хоча б він був навіть без сорочки, не приходить старцем. — І після цих слів погляд Броварника затуманився. — А я, Марку, таки був справжнім старцем. Скуштував і жебрацького хліба.

— Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось?

— Навчила біда і подаяніє просити, і на лірі грати, — провів рукою, наче крутнув ручку ліри, й посміхнувся. — В сорок другому році я прибився до загону Григорія Задніпровського. Він тепер у вас. учителює. Познайомився з ним?

— Познайомився.

— І як він тобі?

— Гарна людина.

— Гарна — мало. Чудесна! Має чоловік серце лева, чоло мислителя, а очі — дівчини. От він і зробив мене, як найстаршого, щоб не їв даремно партизанського хліба, старцем. Відпустив я собі чуприну до бороди, а бороду мало не до колін, доп'яв якесь дрантя і з торбою та лірою пішов по дорогах і селах. В одному місці псалми співаю, в другому — з людьми гомоню, а в третьому:

Гітлер високо літав

І хрести катам чіпляв,

А ми його, розбишаку,

Та й почепим на гілляку.

Броварник тихенько заспівав, засміявся.

— І таки виходило це діло в мене. Прибивався зі своєю лірою і на явочні квартири, і в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, і мусив я перед ними тримати іспит: сів на долівку і почав виспівувати таких божественних, як "Мімо рая прохожу, горько плачу і тужу..." Таки перехитрив їх. Про мене, чуєш, і в московській "Правде" згадувалось. От як довелося ходити в артистах. А як Григорій Стратонович поживає? Бідує зі своєю сімейкою?

— Бідує.

— Передасиїв йому гостинця від мене?

— Передам.

— Ну, а ти хліба не маєш?

— Зате картопля є.

— Якийсь пуд муки візьмеш у мене.

— Я й так перебуду, не пропаду... А от з кіньми як?

— З кіньми, з кіньми! — перекривив його Броварник. — Ще на одній стрибаєш, а вже у кінську шкуру обома влазиш. І коням чимсь пособимо. А тепер скажи мені, як думаєш головувати? Які плани маєш у своїх закапелках?

— Які можуть бути плани, коли я не голова.

— Ох, нема кому тобі, чоловіче, всипати березової каші, щоб не був таким хитрим. Чи не мені взятись за це діло? Ану, присовуйся ближче. От за що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? І не крути мені головою, наче кобила в спасівку. Говори!

— Що ж я маю казати?

— З чого почнемо витягати господарство. Мені теж болить за це голова. Менше буде безбородьків, усім, і мені, полегшає. Виходить, плану в тебе ніякого нема? Може, в голові лою поменшало? Чи якогось пережитку, як говорив Кисіль, побільшало?.. Горох у вас є?

— Не знаю.

— Не знаєш? Та нащо на світі живеш? — обурився Броварник. — Ox, і розледачів ти, як церковна брама. А я знаю: нема в Безбородька ні горошинки в коморі. А в мене ж такий, що по 30 центнерів вигорошує з гектара. Пособлю тобі ним.

— Спасибі, — Марко обняв і поцілував Броварника.

— Піддобрюєшся? —хотів гримнути Броварник, але обхопив Марка обома руками і посмутнів: згадав убитого сина.

До півночі просидів Марко з Данилом Васильовичем і його дружиною. Десятки спогадів, десятки років, десятки людей, живих і мертвих, пройшло перед їхніми очима. Чого тільки не згадалось і не передумалось за цей вечір... Данило Васильович навіть спом'янув учительку Степаниду, яка давно вчителювала в Марковому селі.

— Пам'ятаєш, які в неї красиві довгасті очі були?

— Пам'ятаю, — задумався Марко.

— Коли я побачив її в лікарні біля тебе, подумав, що це твоя судьба.

— Ніхто її не вгадає, — зітхнула тітка Соломія.

— Гарне дівча було, дуже гарне, — вів далі Данило Васильович. — Де воно тепер?

— І за ким воно тепер? — Марко напівжартом хотів обірвати цю розмову, бо минувшина болем заворушилась у грудях.

Коли проспівали перші півні, Данило Васильович повів Марка у ванькир, де густо пахли сухі васильки і чорнобривці.

— Ось тут і відпочивай, Марку, — показав рукою на вузький тапчан. — Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати, і тільки тоді показуйся мені на очі. Я тобі зроблю іспит, на дурничку не повезеш сіно від мене. Ну, спи спокійно, — пригинаючись, вийшов із ваиькира.

І Марко справді спокійно-спокійно почав засипати. До нього навшпиньках скрадалися далекі роки, підійшли вишняки у цвіту і дівчина, якій він колись приніс гілочку вишневого цвіту і своє перше'кохання. Потім хтось підняв над землею і сади, і дівчину, а він, мов на крилах, почав опускатися в тепле забуття.

І ось тоди почув, як тихенько скрипнули, прочинилися двері. Він ледь-ледь розплющив очі й побачив на порозі Данила Васильовича зі свічкою в руці. Це здивувало Марка, він хотів обізватися, але вдав, що спить.

А Данило Васильович потихеньку підійшов до маленького столика, поставив свічку і сів на стілець. А потім ще тихіше, наче тінь, у ванькир увійшла тітка Соломія і мовчки стала біля чоловіка. Не скоро, не скоро, зітхнувши, вона сказала:

— Як він схожий на нашого Дмитра.

— І в характері щось таке є, — і собі зітхнув Данило Васильович.

Збагнувши все, Марко мало не розплакався. Стримуючи.себе, він застогнав, поворухнувся і відчув, що над ним схилився Данило Васильович. Марко розплющив очі, на які набігали сльози.

— Тобі, видать, поганий сон приснився, — ніяково сказав Данило Васильович. — Спи, дитино...

XVI

Тихо і темно в землянці. За благеньким, теж війною каліченим столом над сорочкою сина горбиться старий Євмен, а думки його витають по далеких Карпатських горах і нетрях, тужать біля невідомої камінної стежки, з якої вже не підвівся його Іван, або зустрічають минувшину, коли його Іван легко ходив по землі.

Нічого в світі нема кращого, ніж м'яка, що аж попискує соком, весняна земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осіннє небо і ясноокі діти з батьками. Ні небо, ні земля ніколи, навіть у снах, не покидають людини. Так чого ж, якою злобою і яким людоїдським правом од батьків назавжди забирають їхнє найкраще в світі—їхніх дітей?.. То будь прокляте навіки те срібло і злото, з якого вилуплюються гітлери, будь прокляте і оте сім'я, що викліщує катюг і убивць, будьте прокляті й ті, ненавистю пожмаковані, гадючим смальцем насочені мізки, що не вміють любити людини, її роду, її звичайних земних турбот; радощів і високих поривань.

Великий гнів і велика скорбота гнуть, нагинають непокірну сиву голову Євмена Дибенка, а в ного наболілій душі клекочуть найстрашніші прокляття тим, у кого серце обросло диким м'ясом людиноненависництва; на сльозах старого проростають найніжніші слова до свого єдиного сина, що не встиг ще находитися і налюбуватися землею.

— Ластовенятко ти моє, сокіл мій, місяченько між хмарами" — шепче старий до синової сорочки, на яку зрідка з вогкої стелі, лхов сльози самої землі, падають важкі краплини...

З далеких років і доріг приходять видіння, і він бачить свого сина то синьоокою дитиною, то струнким і гожим юнаком, то нахмуреним сірооким воїном. Неначе вік пройшов з того дня, коли він за селом попрощався з батьками, з оханою дівчиною, з кумом Олександром, з ріднею та й пішов битим шляхом наздоганяти війну і ту лінію фронту, на якій смерть не могла здолати життя, а життя — смерті... Ось він самотньо зійшов на крутий пагорб і зник за білим громаддям хмар, за яким, здавалось, обривався світ... Ні робота, ні наука не були заважкими для його Івана, не була заважкою і горда солдатська слава, і щире золоте заслуг. І тільки заважким став отой клубок свинцю і чаду, який він прикрив своїм добрим серцем.

— Про що ти думав тоді, дитино моя? — Бережно потрісканими руками торкається рукавів сорочки, а перед очима ясно і неясно вимальовуються і оживають далекі невідомі краї.