Правда і кривда - Стельмах Михайло

— Про що ти думав тоді?..

І старому ввижається і вчувається, як роздаються стіни землянки, як до нього через гори і доли з далекої Словаччини долітає тиха відповідь сина:

"Я думав, тату, про своє вірне товариство, що було зі мною, і про те, що тільки ми, прості, голодні, змучені, дуже гнівні і дуже добрі Івани, зможемо відтягти, одірвати смерть од людей, не чекаючи собі за це ні викупів, ні грошви, ні земель, ні маєтків, ні чинів, ні заслуг. І думав, тату, про свою рідну землю, за якою .дуже скучив і дрібочок якої носив у своєму медальйоні смерті, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зі мною. І думав про свою Оксану, яка має наймилішу посмішку і очі в цілому світі і яка вміє найкраще складати сіно в стіжки... Я всюди шукав її. І вже в проклятому таборі, де вона була, знайшов тільки стіжок пересохлих дівочих кіс. Фашисти палили у печах і дівчат, і матерів, а їхні коси зрізали для господарських потреб і фальшування арійської краси. Я на зброї поклявся тоді, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю, простягати лапища і ножиці до кіс матерів і дівчат. І в свою останню хвилину я думав про вас із мамою, про те, скільки ви діла зробили своїми ласкавими руками. Мені дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви наді мною, коли ще не плакали ви. Але інакше, тату, я не міг зробити, бо дуже усе любив..."

Старий підводить голову, щоб побачити образ сина, що наблизився до нього. Але видіння зникає у сутінках, а в кутку людською тінню бовваніє гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибігав до такого круга малий Іван і просив, щоб тато йому виліпив коня. Тоді ,тато кидав свої глечики і горшки, брав шматок глини, починав пальцями бгати його, а дитя, затаївши подих, радісно дивилось, як з глини народжується баский гривастий коник, як оживають його губи, очі і навіть посмішка. А то іноді коні були череватими, пихатими чи п'яними, і в них люди, регочучи, пізнавали то попа з 'сусіднього селища, то свого ж зава крамниці, то Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно і як давно все це було.

Розчавленими роботою руками старий розгладжує білу, з очицями барвінку сорочку і гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною.

З темряви відвалюються шматки минувшини, в них він знову чує і перший крик, і сміх, і спів своєї дитини, чує її милий голос над незбагненними, самою мудрістю начиненими книгами, і закохане воркотіння біля старого порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було і більше ніколи вже не буде. І навіть солдатський трикутничок не постукає у віконце до батьків. Голова старого падає на розпростерту сорочку, торкається вишитого, неживого барвінку, який пережив його сина.

— Поки ти, Ір.ане, ходив по землі, я старості не чув; тоді я був батьком, а тепер став немічним дідом, без дітей, без онуків, — жаліється сорочці, немов, своїй судьбі.

Вгорі загупали кроки, їхній відгомін обізвався у непросохлій стелі. Євмен здригнувся, похитуючись, підвівся, похапцем згорнув синову сорочку, поклав її у скриню і провів рукою по обличчі, щоб зменшити, притерти сліди печалі — нащо її виносити на люди. Він підходить до гончарського круга, на якому стоїть ще не обсохлий глечик, і удає, наче щось робить.

На порозі, поблискуючи вогником цигарки, з являється худий, журавлистий конюх Петро Гайшук. Від нього завжди пахне тютюном, сіном і рибою.

— У вас, діду, і досі поночі? — дивується він, по-пташиному розставляє ноги, а голову пригинає. —Чому свою електрику не світите?

— Конюх, наче злодій, повинен і в темряві бачити. — Євмен, як може, відганяє од себе скорботу, квапливо одягається в незмінну свитку і, не встигши за своїми думами приторкнутись до їжі, виходить із землянки.

На заході в сутінках уже розпадаються останні вишневі згустки, залишені сонцем, кілька похилих дерев під ними стоять, мов скорбні матері. В такий час навіть дерева печаляться, когось виглядають з далеких доріг. А йому вже нема кого виглядати. І старий теж гнеться, мов дерево.

— Небо наче на вітер показує, — невдоволенням бринить тенористий голос Гайшука. — А я завтра хотів рибалити.

— Рибалити? — здивовано перепитує... Хоча, коли подумати, чому й не рибалити чоловіку? Йому річка не навіє болісних згадок... — Сьогодні вловив щось?

— Одного сомка, фунтів на п'ять, — задоволене посміхається Гайшук. — На клок пішов.

— Де зловив?

— На Королевщині, недалеко від порома. Добрячі там для сомів ковбані.

— Кума ж мого не бачив?

— Бачив. Усе людей перевозить. І Оксанку чекає свою, — та й запнувся, щоб не ятрити серце старого.

— Оксану? Та що ти? Може, є вістка од псі: — затремтів Євмен.

— Є звістка. Прийшла з Пруссії. Учора на поромі ваш кум Олександр усіх, хто не їхав, цілий день частував горілкою. Так дехто тільки й робив, що перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер є люду.

— Виходить, дочекається кум Олександр своєї дитини. Щасти їм, щасти... — мало не зітхнув старий, і дурні думки знову полізли в голову: не батьком, а тільки зігнутим гостем буде він сидіти на Оксаниному весіллі...

— Ви ж, діду, хоч повечеряли? — Гайшук перехоплює його думки і хоче бодай трохи звернути їх на інші стежини.

— Я то повечеряв, а от що коням будемо на ніч закладати? — переходить від однієї журби до другої. — Може, впіймати Безбородька та Мамуру і кинути їх, болотяників, за драбини?

— Коні такої погані не їстимуть, — невесело посмїхається Гайшук і поправляє свою мілкувату і темну, мов кротяча, купина, шапку.

Не оминаючи поморщених, з льодком на споді калюж, з яких виходять сліди коліс, конюхи зосереджено йдуть до стайні, де чахнуть од голоду коні. І про них, і про війну, і про Оксану зараз думає старий і здригається од згадки, що в якомусь таборі біля печей смерті стіжком лежала дівоча'краса—дівочі коси... Як же могли так здичавіти навіть нелюди?..

— Все меншає в людей любові, меншає, та й годі, — вголос відповідає своїм думкам старий.

Гайшук стишує ходу і багатозначно піднімає вгору довгий вказівний палець:

— Бо війна, діду, а при ній, костомасі, усього меншає: і хліба, і люду, і любові. Та й часу на неї війна не дає. Цілий вік треба любитись чоловіку, а тепер інший на всю свою любов не має навіть однієї малої години.

Останні слова пересмикнули старого, і він аж рукою відмахнув та здих.

— Я зараз не про це, Петре.

— А про що? Може, знову про коні? — з співчуттям запитав Гайшук.

— Ні, про найгіршу худобину, про двоногу скотину! — понуро подивився собі під ноги Дибенко.

— Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже заїлися ви з ним. І він вам не подарує свого. Дивіться, ще лісу не випише на хату.

— Це він може зробити, по-всякому вміє скрутити людину. Та що мені, коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловіче добрий, з темними тисячами заївся.

— З якими це темними тисячами? — Гайшук од подиву виплюнув недокурок і покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя.

Старий став на слід колії і, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив:

— З тими, чуєш, тисячами, що хитрість, злобу виплітають на весь світ, а гробову дошку витесують на все живе, що народилось і що має народитися... Не так уже багато, коли подумати, є на землі цих чорних гробарів і мудреців, та впрягли і загнуздали вони в своєму диявольському золотому шарабані і науку, і обман, і бога, і чорта заодно, і голод, і страх, і цим усім спритно .окайданили, зчавили, змізернили людину та й випихають на смерть її: шукай у чужій землі свою могилу і свій хрест. То я й думаю собі: час уже людям одірвати від свого тіла оцих кілька темних тисяч і хоча б закинути їх на якийсь океанський острів, щоб там вони трохи вилюдніли, доросли, ну, хоча б до рівня звичайних дикунів.

Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький станом, посміхнувся:

— Це утопія!

— І втопити можна таких, — погодився Євмен і цим ще більше розвеселив Гайшука.

Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок, він ще не пахне ніяким зіллям, а лише'пріснотою розмороженої землі. Коні чують прихід Євмена і з сумним іржанням повертають до нього безнадійно похилені голови. Над ними по стінах потворяться великі переламані тіні, і вони здаються нині Євмену теж кістлявими.

Пекучий жаль і біль переплітають своє снування. Старий мовчки, одним гірким помахом руки відпускає зміну, знімає з стовпа ліхтар і поволі йде по стайні, черкаючи своєю тінню безпровинно змучених коней. В їхні очі, ворушачись, втікає золотий відбиток ліхтаря, викреслюючи і окреслюючи в них тільки темну муку голоду.

Євмен одводить погляд од коней, що ждуть порятунку від нього: він більше не може дивитись на них, не може бачити, як на їхніх головах вибиваються лінії кісток. Зіщулюючись, старий нагинається до ліхтаря, задмухує його.

І щось недобре в цьому почули коні: заворушились, забили копитами, і жалісне, схоже на стогін іржання обізвалося з усіх боків. Євмен затремтів, приклав руку до чола, а потім вибіг зі стайні, розмахуючи омертвілим ліхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кінське благання.

Біля струмка зачалапали кроки ї обізвався занепокоєний голос Безбородька:

— Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?.

Євмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, підняв ліхтар, щоб краще бачити голову, який стає насупроти нього і гнівно дихає горілчаним духом.

— Діду, чого темно у стайні?

— А хіба коли-небудь було світло в домовині!? — рубонув навідмаш старий.

— В домовині? Про що ви мелете? — обурився Безбородько. — Чи не випили часом зайвину? Здається, ясно питаю: чого нема вогню у стайні?

— А хіба ж це стайня? — натягується голос у старого. — Це вже домовина! Чуєш, яким стогоном проклинають коні твоє безголове головування? На, посвіти над ними похоронною свічкою, — втиснув у руку голови ліхтар, з якого височувався чад.

Безбородька пересмикнуло, наче в його руці опинився не світильник, а жаба. Він одразу ж навідліг жбурнув його у струмок і накинувся на Євмена:

— Їй-богу, ви, діду, або запили, як останній швець, або натурально збожеволіли...

— З горя збожеволів. А чому ж ти не збожеволієш отак хоча б на кілька днів та не мотнешся по всіх усюдах шукати якогось порятунку? Вже завтра можеш приносити акти про падіж.