Правда і кривда - Стельмах Михайло

Та після цього байстрюк ти чи голова?

Безбородько затрясся:

— За такі слова, старе одоробло, в тюрмі будеш кістками цемент вигрівати! В тюрмі!

— Сам, тобі на радість, піду в тюрягу. Усі примусові по твоїй резолюції і відроблю, і відбуду, тільки врятуй, Антоне, коні, бо, їй-бо, не можу витримати — душа перерветься, — і аж застогнав старий.

— Легко сказати: врятуй! А чим я їх рятуватиму? — трохи одійшов Безбородько. — Може, спробуєм завтра вигнати в ліс?

— Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на ній не виживуть. Сіна, хоча б соломи їм треба.

— Зрештою, чи розумієте ви: я все робив, що міг, — стишив голос Безбородько. — Трохи пособила держава, а більше не може, бо війна.

— На її плечі усе можна скинути — і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.

— Ну й пальцями я теж не нагадую їх! — простягнув руки до Євмена.

— Такими пальцями не нагодуєш, — погодився старий, — бо приросли вони не до живого діла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.

Безбородько мимоволі намацав у кишені печатку, але стримав себе, не скипів, а глумливо подивився на конюха:

— Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.

— Ти краще Марку передай її.

— Що з вами говорити! — махнув рукою. — Краще порадьте, де щось коням добути.

— Чому ж ти раніше, влітку, не радився зі мною? Але й зараз ще не пропащий світ, тільки не послухаєшся мене, ще й гніватись будеш.

— А може, й не буду?

— Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, — аж зітхнув старий.

— Все одно кажіть.

— Прошу тебе, чоловіче, коли таке тяжке діло, знайди в своєму нутрі те, що великодушністю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту і нечисту грошву, навіть палац продай, а потім ще більше наживешся на цих же конях і на нас, дідько з тобою, не пожаліємо! Коли не заглядаєш наперед, як голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! І перед районом гоголем випливеш, усім пір'ям заграєш. Не один скаже: є ж такий голова, який і оселі позбувся, щоб громадські коні врятувати! Це ж, Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобі самим прибутковим ордером впишеться!

Ці слова одночасно і обурили, і здивували Безбородька: дивись, старий дідько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький і не такий уже поганий хід каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним і навіть трохи авторитет свій підняти... Таки є клепка в голові конюха. Але, коли подумав, що має позбутися всіх своїх статків, одразу ж злякався і обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе кріт, у землянку потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш посміховиськом усього села. Біля рота він виморщив криву посмішку для старого:

— Ну й штукар ви, діду, яких світ не бачив. Такого наговорили та налихословили, що на вас навіть гніватись по-справжньому не можна...

— Нічого не кинеш на коней? — зів'яв. Дибенко.

— Ви думаєте, що я банк чи його філія? Хтось, може, й лічить у моїм гаманці гроші а насправді там вітер свистить.

— Не в гаманці, а в голові свистить, — зітхнув старий.

— Скільки у нас є тепер ыайслабщих койей? — нетерпляче перебив його Безбородько.

— Або що? — насторожився старий: він завжди нюхом відчував якусь каверзу чи лиходійство. " Біля Безбородькового рота ворухнулась жорстока складка:

— Доведеться добити їх!

— Добити ? — з жахом перепитав старий, і в нього пригнулася голова наче по ній мали вдарити молотом. — Ти що? При своєму розумі?

— А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, він теж пристає, що слабіші коні треба вбити і їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб хоч вони вижили.

— Раніше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашій матері, а потім уже коні! Геть, душогубе, геть, іроде, звідси! — закричав не своїм голосом Дибенко і, піднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у діло.

— Сказився старий! — з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував і зник у темряві, не дочекавшись, поки в стайні засвітять світло.

— Конеїд! Балаболка! Довбеха! — навздогін жбурнув йому старий, чуючи, що його валить із ніг. — Ех, серце, дурне серце, — промовив сам до себе, але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати сліз. Плачучи, він підійшов до струмка, навпомацки знайшов ліхтар, почав його витирати тремтячими руками і полою свитки.

— Або ти мене зведеш зі світу, або я тебе зведу, прилюдно вилами прохромлю, а коней не дам, — продовжував розмову з Безбородьком .і всім тілом здригався при самій думці, що хтось може вбивати коней. І за що, за яку провину? Так чому ж тоді не карають самого Безбородька, який на злодійському поводі веде смерть коням? Тільки тому, що він має на шиї не конячу, а людську голову?

— Наговорились, діду? — з співчуттям обізвався з порога етапні Гайшук.

— Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? — витріщився старий на конюха.

— А нащо мені заїдатися, — пробурмотів Гайшук. — Чи це пособить? І довідочку в лісництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.

— Багато таких вас, хитроверхих, на світі розвелося.

— Не хитроверхих, а обережних, — поправив Гайшук. — Не з великого добра доводиться іноді тримати язик за зубами: вчили вже нас, і добре вчили.

І мене ж учили...

Вам легше: що з старого візьмеш!

Ех, Петре, не раз я собі думаю: чого у війну, та й без неї, одні люди стають у нас орлами, а другі — прожерливою мишвою біля нашого зерна. Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самі всюди галасують, що вони охоронці. І так мудро галасують, що їм і зверху вірять. Невже наше життя це може обійтись без усяких безбородьків?

— Не може, — впевнено відповів Гайшук.

— То чому?

Гайшук поліз рукою до потилиці, і на його високочолій голові кротячою купинкою заворушилася шапка.

— Це, діду, не проста арифметика, і задачка в ній складалася не один день чи рік. Трудна і заплутана задачка!

— Поговори — послухаєм.

— То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: від старої кривди залишились у нас ріжки та ніжки чи ще щось?

— Та лишилося ще щось. І воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для себе все, що може вихопити.

— Ще й як вихоплює! І це така штуковина, що її наказом не звільниш з роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш і не продасиш на торгу. Чи не так я думаю?

— Не тягни. Сучи вже далі свій мотузочок.

— Він такий мій, як і ваш. Я своє мужицьке накипіле викидаю, — насупився Гайшук. — І от далі виходить таке: при нашій великій правді, що прийшла від самої революції, перед кривдою є тільки дві дороги: вона мусить услід за капіталізмом із мосту та у воду або лукаво натягти на себе одежинку правди і нею ж захищати свою шкуру. Тепер на світі правда стала більшою, а кривда хитрішою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабінеті чи на трибуні, де вона буде говорити й голосувати за соціалізм для народу, а потім з цього ж народу дертиме хабарі. Ну, хто живе по правді, той не шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голів чи й скручувати їх, той і конюхом залюбки піде працювати. А всіляки більші чи менші безбородьки в конюхи вже не підуть: вони скуштували і легкого хліба, і меду, заробленого язиком чи лукавством, і їм це харчування стало таким смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з мами и кров ішла. Ось таке налипле начальство батогом звідсіль треба гнати справжньому начальству. Батогом!

— Намалював картину, — щось прикидаючи своє, примружився старий. — Ну, а коли ж їм, пережиткам різним, кінець прийде?

— Це вже друга задачка, і її можна так починати: скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Я мислю — однаково треба вірити людям, щоб не було так: я, к приміру, син, ви — пасинок, а ще хтось — і зовсім байстрюк, і не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що він, за дрібну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робітникові, а заготувачеві, який ближче стоїть і до меду, і до ідей по сумісництву. То поки ось такому заготувачеві більше вірять, аніж мені чи вам, з ним не поборешся чесно — хрест-навхрест. Він тебе під силу схопить і підніжку дасть, перш ніж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас балачок по кутках і закутках, а на відкритих зборах ми набираємо в рот води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив і по-справжньому ще вміння і сили господарської не показав. А в партії досить великих і невідкладних турбот. Вона зараз саму смерть ломить! І зломить! Але руки її й до цього дійдуть: розкусить вона усіх пустомолів-свистунів, хоч би як висвистували вони по різних трибунах — і аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як гнилі груші, безбородьки, а далі й хитріші індивідууми, а найспритніші підуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собі високі пенсії.

— Хай жеруть ці пенсії, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх словах, не швидко ми позбудемось цих нахлібників?

— Та, мабуть, на наш вік вистачить і приймаків, і бюрократів, і пажерливих жорстокосердців, і невігласів, що дивляться не в душу людини, а на своє черево.

— Чи не прибавив ти їм віку?

— Навряд, діду. Вони про своє довголіття більше дбають, аніж ми.

— Умієш ти, Петре, утішати людину, як різник довбнею. Потримай ліхтар. — Старий засвітив огонь, знову попрямував до стайні, але вже уникав дивитися коням у вічі. До нього поволі підійшов широкогубий конюх Максим Полатайко. В невисокій лапатій постаті чоловіка було щось від окоренка, але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритність. Максим з-під самого носа досвідчених сторожів, шуткуючи, міг украсти для коней з десяток снопів вівса або вночі вкоситись у сочевицю чи вегу сусіднього колгоспу. Навіть зараз його улюбленці були схожі на коней, бо він звідкись потаємно приносив їм у торбі чи опалці якийсь додатковий раціон. Коли ж Максима ловили на гарячому, він з таким трагізмом і сльозою виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловіка прозвали Артистом, але він навіть таким прізвиськом не гордився і не втішався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цієї ночі він обнишпорив дві найбільш надійні комори, але не знайшов там і жмені вівса. Правда, він таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було перемолоти на жорнах.